Катастрофа - Дрозд Володимир
Коли гніваєшся, нервуєшся, мимоволі скочуєшся до одного рівня з ними. Запам'ятати — і висновки. Холоднувата ввічливість тримає на відстані, яка неминуча при спільній роботі, цього досить. Навчитися, зуміти. Щохвилинний контроль— над собою... Неділя, спечний день, він ходить по редакційних кімнатах, які страшенно ненавидить, але більше нема куди подітися, тільки тут цього дня він може бути самотній, навіть не спека, а задушний літній день, коли сонце ніби в сухому жовтому тумані, знімає краватку, але прохолодніше не стає, невтолима спрага, а з кожною хвилиною стає жаркіше, спека душить, саме душить, коли й затінок не рятує, давній запах тютюнового диму, зжовклих паперів у кімнатах, запах газетних підшивок, сіренька мла в шибках, жовто-сіренька, він лягає головою на стіл, на пустий лакований стіл, але й стіл гарячий, від розпуки він б'ється чолом об дерево —— глухий звук, що гасне в газетних підшивках, він наливає води з карафки, що в редакторовім кабінеті, але вода тепла й гнила, вода теж пахне старими газетними підшивками... За спиною шум, гомін, бамкали двері, гула підлога — квапливі кроки редактора, його енергійна хода, безліч марної енергії, природа нераціональна, акумулятор безплідної енергії — Гуляйвітер, досить точне визначення, головне — підкреслити в новелі, що він, його герой, на голову вище за оточення цих посередностей, звідси інша проблема, але в підтексті: або бути генієм, або взагалі не бути, не існувати, Гамлет, вирішення вічного питання, тобто не жити, якось інакше, не так прямолінійно...
— Кириловичу, будь ласка, підкороти, я сходжу повечеряю, зранку не заряджався, клянусь...
"Навіщо він бреше? Хоч би користь яку мав з того, — тоскно подумав Іван, і йому знову захотілося співати.— Навіщо грається в заклопотаність, коли насправді всенькі дні блукає по райкомівських кабінетах або анекдотить у редакції? Інерція... Людина в основному живе за інерцією, автоматично, не аналізуючи себе. Не людина, а посередність... підкреслити..."
Кивнув, узяв з Прісьчиних рук гранки. Надворі пирхнув мотоцикл. Проторохкотіло вулицею, обминуло книгарню, банк і тріпнуло жовтим пасмом об ріг комунгоспівського будинку, що в кінці городу.
— А щоб тебе пранці з'їли. Ліньки сто метрів через городи пройти.
— Начальство.
Загатний, не читаючи, перекреслив останній абзац передової, замилувався багряним хрестом на ряботинні літер.
Мабуть, завважили, що в двох попередіх розділках я спробував глянути на світ Івановими очима? Якщо це хоч трохи мені вдалося, дякувати доводиться не моєму скромному талантові, а деякій схожості наших натур. Можливо, це відчував і Загатний. Правда, я не був уродженим терехівцем, і вже саме це мусило імпонувати йому. Але схожість — одразу застерігаю — була в окремих, більше зовнішніх рисах характеру. Сподіваюсь, не думаєте, що по приїзді до Терехівки я теж шукав місце для пам'ятника самому собі? Я навіть не міркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми прості смертні, не генії.
Часто пригадую себе тодішнього. На задньому сидінні старенького автобуса принишк насторожений хлопчик з валізою. Кожна вибоїна стріляє ним до стелі. А пасажир хапається за кишеню, де гроші на розживку та атестат. Все ж навіть за такої наївнуватої ситуації щось нашіптувало серцю: поспішаю назустріч долі. Пам'ятаю ту історичну, як полюбляв казати Іван Кирилович, мить: автобус виторохкотів на місток, і перед мої очі ліг зелений видолок із срібним намистом пересохлої річечки. Видолинок перекреслював Терехівку ледь не посередині, городи барвистими хустками пливли до звабно зеленіючих левад. Я замружився і побачив лискучий дах чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодім садку, у дворі — водогінну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми років відтоді не спливло, як усе стало реальністю: і будиночок, і альтанка, і водогін... Я не люблю правдешнього сільського життя, далека від романтики людина. Та й метушливого міста не зумів полюбити, хоч батьки з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зріла в мені рішучість оселитись у тихому, ідилійному містечку, щось на зразок Терехівки: і не місто, і не село, а водночас приваби і того, й іншого.
Переглянув щойно написані рядки і гіркувато посміхнувся: яка пожива для критиків — ось вона, пика міщанина, обивателя. Модне словечко. Не поспішайте, я все це писав, аби довести, що не слід ототожнювати мене з інтелігентиком Загатним. У моїм житті, на відміну од Іванового, завжди існувала звичайна, земна основа. Мені далекі і його патетика, і душевні муки, якими він так милується. Живу, як живе народ, маса, і поки що не скаржусь.
Все ж я починав про схожість. Найперший доказ, що в тканину наших характерів вплетено жменьку однобарвних ниток, оці сторінки. Поспитали б хоч ви мене, навіщо пишу їх. Дружина свариться: в будень з бібліотеки не витягнеш, як-не-як завідувач, відпбвідальність, а вихідного вечора над зошитом сиджу замість того, щоб на майдан чи до парку, між люди, в парі пройтися, як водиться. Справді, за безсмертям, як той Загатний, я не женусь, платні теж вистачає. Але, признаюсь, і раніше траплялося зі мною таке, що потім жоден здоровий глузд не вибілить.
Я, здається, ще не відзначив велику пристрасть Івана Кириловича до символів. Наприклад, плащ символізував для нього "світову скорботу" плюс мефістофельську зневагу до буденності світу сього. Навіть у спеку не розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосеніє — загортався в чорний. І таки було в його високій строгій постаті щось небуденне. Незабаром по Івановім приїзді і в моїй тверезій голові почало наморочитись — закортіло люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим столом — тану від замилування. Коротко розповім, чим усе скінчилось. Зарані вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний був.
Так ось повесні майнув я до Києва на розвідини: яка надія на факультет журналістики втрапити. Тут, на знаменитім Хрещатику, моя мрія здійснилась. У вітрині красувалась справжнісінька люлька вишневого кольору, чубук елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефістофеля. Хоч і коштувала вона тридцять п'ять карбованців (на старі гроші), усі мої фінансові дієти вивітрились тої ж хвилини. Тремтячими пальцями ліз до гаманця, побоюючись, аби ніхто не випередив мене на порозі щастя. Спеціальний тютюн не продавався, і я купив коробку "Казбеку". Розірвав три цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, і підстерігав своє елегантно-замислене обличчя в кожній вітрині. Цигарковий тютюн ледве тлів. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвіркуючи куточками уст важкий, жовтий дим. Вечоріло, спалахнули ліхтарі. Ще стало сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку під каштанами, мене знудило і нещадно шматувало з годину. До півночі, безсилий, порожній, лежав на лаві, проклинаючи всі тютюни, всі люльки, а найбільше самого себе, зеленого. Але зважте, що мені на той час ледве вісімнадцять набігло проти тридцяти Іванових...
Багато чого з ранньої юності забулося, припорошилось і тепер мерехтить перед очима короткими спалахами, ніби сцени модернющої вистави в телевізорі. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкільнім драматичнім гуртку. Мабуть, завважили, два попередні розділки скоріше на п'єску скидаються, аніж на серйозну, газетного рівня прозу. Це мій стиль, коли хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцію, Гуляйвітер догану б мені вліпив. А на цих сторінках я сам собі пан.
Не збираюся розтікатись мислію по древу, за влучним виразом древнього автора. Більше року довелося мені працювати поруч Івана Кириловича, але найяскравіше постає з минувшини одна доба, сяючий острівець у морі буднів, її і вирішив описати, як зумію. Що забулось — вибачайте. Звісно, доба ця є вже логічний підсумок багатьох місяців, і треба було б висвітлити давнішні події. Але боюсь набриднути і собі, і читачам, якщо вони з'являться. Хоча, повторюю, я зовсім не мрію друкуватись. Ставки завідувача бібліотеки вистачає цілком, дружина працює в амбулаторії. Та й городик маємо, цибулька, картопелька, садовина—усе своє, не куплене.
Надалі прагнутиму власну особу рідше згадувати. Суттєвої ролі в редакції, а тим більше в стосунках між Загатним та Хаблаком, я тоді не грав. Нарешті згадав це прізвище, хай йому грець! Правда, смішне? Народжуються ж люди: усе одне до одного — і постать типового невдахи, і прізвище — знахідка для гумориста. Є диваки, котрих хочеш не хочеш жаліти доводиться. Згадую появу Хаблака в редакції. До того він пробував учителювати в дальнім районі. Почув, що наша газета в обсязі збільшилась, кадри потрібні, написав сльозливого листа редакторові. Мовляв, усе життя мрію про журналістську роботу. Послали виклик. Приїхав з авоською в руках. Кожному подав липкувату долоню:
— Хаблак Андрій Сидорович...
— Перепрошую, — одразу відчув здобич Іван.
— Хаб-лак...
— А, товариш Хаб-лак... Вельми приємно познайомитися, товаришу Хаб-лак...
Таки дуже злою людиною був іноді Загатний. З його легкої руки насмішкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакції.
Відколи до кімнати ввійшла Марта з дитиною на руках і трохи вляглась подорожня метушня, речі, простір, навіть сам час помітно скрадали свої гострі кути, ласкаво всміхаючись. Хаблакові губи теж свавільно розтягувались у безглузду для стороннього ока усмішку. Соромлячись дружини, він кидався до валіз, кошиків, клунків, що громадились у кутку. Але за хвилину знову непорушне сидів поруч дитячого ліжечка і голубив сторопілими від нових, не знаних досі почуттів очима крихітне личко Оксани. Дівчинка закрутила крізь сон головою. Андрій вирішив, що їй заважає спати світло. Зіп'явся на стілець, затулив лампочку аркушем паперу — на доччиному обличчі вирізнились рівненькі вії.
— Дивись, вії... які...— шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини і ледве не впав.
— Перекинеш, обережніше! — шарпнулась Марта. Він ще ніколи не бачив її такою стривоженою. Винувато ступив на підлогу. Справді, каліка нещасний, якісь дерев'яні ноги, міг же дитяче ліжко перекинути. Тепер він боявся дихати, аби не зашкодити доньці.
— Вона знову ворушиться...
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася.
