Жертва любові - Гаврош Олександр

Я не можу зрозуміти однієї речі – чому про вас ніхто не знає? Адже ви – справжній скарб!

Видно було, що Степан розхвилювався. Його голос наприкінці зірвався на фальцет.

Петро Юхимович мовчав, прикривши велику голову з невеличкими залишками сивого волосся по боках порябілою від старості долонею. Його бліді губи з домішкою синюватої барви ледь помітно трусилися.

– Так, я знаю, що заслуговував на більше, – промовив стиха він. – Але не завжди так стається, як нам хочеться.

– Але чому ж менш талановиті за вас отримали і звання, і премії, а ви навіть не стали членом Спілки художників?! Це ж несправедливо!

Господар усміхнувся. Наївність молодого новинаря обеззброювала.

– Мені завадила моя невіра у власні сили, – нарешті після паузи видихнув старигань. – Я весь час сумнівався: чи правильну я вибрав життєву дорогу? Чи вмію я малювати? Чи те малюю, що потрібно? Ви знаєте, що таке – постійно сумніватися?

Степан був заскочений запитанням, адже мав перед собою чітку візію власного життя і навіть поетапні кроки до сходження на омріяну вершину.

– Але чому?! – вигукнув він. – Чому ви сумнівалися? Адже у вас усе виходило! Ці роботи, – тицьнув він олівцем на стіну, на якій висіло кілька великих живописних полотен, – навіть мені, далекому від мистецтва, говорять про ваш талант. А Михайло з Тетяною від них просто у захваті!

– Сумніви! Сумніви пожерли моє життя, – зітхнув дід і махнув знесилено рукою. – Від цих сумнівів я втік аж сюди. Але від себе не втечеш! Поскидав роботи на горище і на довгі роки забув, що я – художник. Вирощував виноград, троянди, завів теплиці. Аж поки випадково не познайомився з Мішею.

– І він знову витягнув ваш талант на Божий світ! Так, пан Михайло розповідав нам цю трагічну історію. Казав, що чимало робіт попропадало під дахом від дощу і спеки.

Петро Юхимович мовчав, сумно хитаючи головою. Його зсутулене зів'яле стареньке тіло, схилене над столом (одягнутий він був лише в блакитні шорти і коричневі м'які капці), викликало жалість.

– Звідки у вас така нутряна невпевненість? Мусила бути якась причина! – допитувався Степан, увійшовши в раж. – Пригадайте дитинство! За Фрейдом, причина мусить критися саме там.

– Н-не знаю, – знизав плечима дід і замовк, втупивши погляд у невидиму точку.

На щастя, незручну паузу порушив сміх знизу. Це з моря поверталися купальники. Вони весело джерґотіли, підіймаючись дерев'яними східцями, і з того, що Тетяна весь час жартома уникала руки Міші, який прагнув її обійняти, було ясно, що переповнений пляж відклав любовну інтригу бодай до вечора.

Степан невдоволено наморщив чоло і вимкнув диктофон. Петро Юхимович, зраділий такою несподіваною розв'язкою, плеснув у долоні:

– Ох, і намучили ви мене, Степанку! Ще нікому я стільки не розповідав про себе, як вам!

– А ми?! – вдавано-ображено зморщила милого носика Тетяна, спершись об одвірок. – Ми теж хочемо почути вашу історію!

– Тут без пляшки не обійтися! – підморгнув Міша і дістав із відтягнутої кишені шортів пляшчину червоного винця.

4

Ніч видалася задушною. Петро Юхимович прокинувся від шурхоту за стіною. Його часто мучило безсоння. Який там сон у такі роки? Він важко сів на ліжку і віддихався. За стіною хтось шепотів, вовтузився, наче відбувалася потаємна боротьба.

– Ти ж одружений! – долинув голос Тетяни.

– От балабол! – усміхнувся господар і поволі піднявся на тремтячі ноги. Він увімкнув настільну лампу й почалапав із кімнати у коридор. Серед ночі він часто вставав, бо давно мучився простатитом. Жінка спала у цокольному поверсі, де було прохолодніше.

За стіною звуки одразу стихли. На зовнішніх дерев'яних східцях, зроблених, як і весь будинок, його вправними руками, Петро Юхимович присів. Несподівана думка, наче електричний заряд, проштрикнула мозок, і перед очима проплив давній спогад.

…Він, дванадцятирічний хлопчина, лежить із мамою в ліжку. (Чомусь вони спали саме так: молодший на два роки брат із батьком, а він – із ненькою.) Крізь невелике вікно у низькій хаті вже засівається Божа днина. У кімнаті, окрім стола, печі, де мати випікає раз на два тижні хліб, і довгої лади під вікном, у якій зберігається парадний селянський одяг, більше нічого нема.

Малий Петрик не спить і з жахом чекає ранку. Бо знову наробив шкоду. Він не знає, звідки це до нього вхопилося. Вже начебто старший легінчук, ходить до школи, де добре вчиться, аж тут така ганьба. Видав, це почалося відтоді, як тонув у ріці. З того часу, як тільки йому сниться вода, він…

Мати вже порається по хаті, з грюкотом соваючи горщиками. Жилавий висохлий батько з невеличкими чорними вусиками вже, певно, сперся на ковбицю і ріже дерево своїм теслярським інструментом. Замість лівої ноги в нього протез, який він власноруч вистругав із липи. Після тої зими, коли батько підслизнувся і розбив коліно об сокиру, що привело до гангрени (яке там лікування в домашніх умовах!), він іще більше затаївся й озлобився. І так небагатослівний, тепер він видавав хіба що накази: "Дай!", "Принеси!"

Мати була наче лагіднішою, але постійна боротьба за шматок хліба очерствила її душу. Вона нічого не знала в житті, окрім роботи. Хіба що той час, коли юнкою служила у міських панів, був для неї трохи світлішим і безтурботнішим.

– Ну доки будеш боки вилежувати? – гукає вона Петрику. – Диви, вже де сонце?

Хлопець чує її, але вдає, що спить, хоча повіки його дрібно тремтять. Може, сьогодні його пронесе?

– Петре, вставай! – кидається на нього менший брат, починає його шарпати, але за хвилину гидливо забирається геть.

– Мамо, він знову… – недомовляє Миколка.

– Що? – плескає долонями мати і рукою намацує тугого ременя, що висить на цвяшку біля вікна. – Ах ти ж сикля мала! То скільки я з тобою буду мучитися?!

– Мамко, не бийте! Я більше не буду, – схоплюється на рівні Петрик.

– То знову тепер мені солом'яник прати, а солому – на гній?

– Мамко, я не винен! – випручується з міцних материнських рук хлоп'я, над яким уже занісся в повітрі ремінь. Але мати дужча.

За хвилю з хати чути ритмічне важке хекання, ляскіт грубої свинячої шкіри та голосне дитяче йойкання. Батько тільки сердито плює набік і ще лютіше заходжується стругати корито…

"Боже мій! Боже мій! – прошепотів Петро Юхимович, вражений здогадкою. Тремтячою рукою він схопився за перило, пробуючи піднятися, але ноги його не слухалися. – Мамо-мамо, що ж ви наробили?!"

Довкола заливалися цвіркуни. Із неосвітленої кімнати для гостей, де спала молода обдарована художниця Тетяна, ледь чутно долинало рівномірне поскрипування ліжка…