Довбанюк - Франко Іван

Люди слухали, дивилися, як на комедію, деякі сміялися, жінки хрестилися. А коли дротар закінчив свою пісню страшними словами:

Powiesimy was po parze,

Czynowniki, dygnitarze!* —

то всі вибухнули голосним реготом, так кумедно вертівся та перекривлювався дротар.

— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — проговорював він дальше. — Pokażcie, że wy wierne polskie dzieci!*

— Та брешеш, козячий сину! —сказав на те з добродушним притиском один газда .— Бо ми ані не діти, ані не польські!

— Дротарю, я йду з тобою! — залунав нараз різкий могучий голос. Усі озирнулися й ахнули. На порозі сінешніх дверей стояв Довбанюк з горшком недоїденої лемішки в одній а залізною ложкою в другій руці і, не зводячи очей із дротаря, грозив, бачилось, цілому світові.

— Я йду з тобою, чуєш, дротарю! — повторив він іще раз. — А їх не клич, се хлопство нічого не розуміє.

— Довбанюку! — скрикнув йому мій тато, забувши навіть утитулувати його паном,— Чи ти стікся, чи тобі що такого?

— Мовчи, хаме! — гримнув Довбанюк, кинувши на тата таким неописано згірдним поглядом, якого я зроду не бачив і бачити не буду. І, не кажучи більше нічого, він обернувся, пішов до комори, відмок свою скриньку, вложив до неї горнець, до половини повний лемішки, положив-таки необтерту ложку, замо́к скриньку, сховав ключ у сінях під ступу і, взявши в руку палицю, вийшов на подвір’є.

— Гурра! — повітали його люди грімким окликом,

— От козак, раз козак!

— Оперезався, зовсім зібрався.

— Хоч до повстання, хоч у просо воробців пуджати!

Мов град, сипалися насміхи на Довбанюкову голову.

А він нічого собі. Взяв дротаря запідруку, навіть не поклонився нікому, та й пішли.

— Гей, музики військової! З парадою провести пана капітана!— крикнув хтось, і за хвилю де не взялась юрба хлопців з цебриками, нецьками, скіпцями, другі попри них з патиками, та й луп-цуп, трах-тарах, тарабанять щосили! Я й сам, тямлю як нині, лупив поцебрику, щотроха дно не вибив. Крик, гвалт, гармидер! А за бандою друга купа йде — парубки, газди, та ревуть-ревуть:

Пристань, Юрку, до вербунку,

Будеш їсти з маслом курку!

Будеш їсти, будеш пити,

Довбеньками воші бити.

Ну, вже, одно слово, зі славною парадою проводили ми Довбанюка аж за село. А він нічого, пішов, навіть не подякував.

Минули жнива — за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду канув. Уже люди й сміятися перестали. Аж ось на першої матки знов якось так випало, що у нас на приспі народу зібралося чимало. Сидять, балакають. Коли нараз глядимо: лізе щось улицею, обдерте, згорблене, скулене, ледве ноги за собою тягне. Та й ноги лепські: подряпані, покровавлені по самі коліна, бо якраз тілько до колін останки штанів досягали. Лізе просто на наше подвір’є, наближається, знімає з голови щось ніби лопушшя, ликом пов’язане... Господи, та се ж він сам, се Довбанюк!

— Юрку! Пане Городиський! Чи то ви? — скрикнуло разом до нього кільканадцять голосів. Але в жаднім голосі й тіні насмішки не було.

— Я! — відповів коротко Довбанюк і, здавалося, з крайнім напруженням усіх сил випростувався і гордо пройшов крізь товпу згуртованих біля нього людей. Усі до нього з запитами: а що? а як? а де? а куди? а коли? — а він ані слова. До сіней, та під ступу, та до комори, та до своєї скриньки. Відмок і першим ділом хап за горнець з лемішкою та за залізну ложку. Горнець був повний і ложка була повна, але пліснятини. Йому байдуже! Немов нічого й не бувало, сів на той самий сінешній поріг, здряпав плісень, та як почне їсти, як почне!.. Люди обступили його довкола і постовпіли.

— Бідний чоловік! Два місяці нічого не їв!

Насилу мама вирвали йому з рук запліснілу лемішку та дали теплого борщу, пирога, молока. Насилу попоїв і прийшов до себе. Насилу розговорився.

— Та де ж ви були?

— А дідько знає! Десь на границі.

— Та що ж ви робили?

— А дідько знає! Якісь дуби тягав. Було нас дванацять, таких самих старих дурнів, як я. Завели нас до якогось пана та й там казали ждати на розкази. Ждали ми, ждали, розумієся, в лісі. Далі пану навкучилося, та й каже нам: "От не маєте тут що робити, тягайте оті дуби з того боку границі на сей бік". А то вам через ліси та нетрі такі, що крий боже! "Се,— каже,— потрібно буде для войовання, коли сюди війна прийде". Тягати каже швидко, а їсти дає щораз то скупіше. Тягали ми, тягали,— адіть, як обтягалися! — а далі взяли та й утекли.

— Та куди ж ви ходили такі довгі часи?

— А дідько знає! Найбільше лісами.

— I ніхто вам нічого не казав?

— Ні, ніхто. Я гадав, що хоть арештують та цюпасом до села відішлють,— отже, не хотіли. Прийшлося самому, голому й голодному, паляндрувати. Господи, що я назнався, що я назнався!!...

— Ну, а в повстанні ви були?

— А дідько знає! Здається, не був.

— Ну, а Польща буде? — вирвалось у когось знехотя з уст.

Довбанюк тілько голову понурив. Мовчав, мовчав, а далі зірвався, тупнув покаліченою ногою до землі, махнув залізною ложкою по повітрі в якімось неозначенім напрямі та на ціле горло як не крикне:

— А нехай їм там усім тристенний дідько матір мучить!

Львів, у лютім 1886 р.

_______________

* Регулярно.

* Комашня — гостина за померлі душі.

* Йдіть, люди, йдіть. Батьківщина кличе. Слухайте пісні! (польськ.) — Ред.

* Стій, враже, стій, ще не скінчився бій! (польськ.) — Ред.

* Повісимо вас по парі, чиновники, достойники! (польськ.) — Ред.

*Йдіть, люди, йдіть! Докажіть, що ви вірні польські діти! (польськ.) — Ред.