"Кізонька" - Тютюнник Григір
Що ж тут такого? А він зразу на тобі — з ревнощами своїми та з кулаками. Хіба ж так можна жити в одній хаті, подумайте?
Степан похапливо дістав біломорину, креснув сірником раз, удруге, втретє — переломив і сидів так, жував неприкурену цигарку. Чого-чого, а такого вихиляса він не ждав. Йому навіть привиділося на якусь мить, що от ідуть лісосмугою якийсь чолов'яга і Дарка, просто йдуть, і все.
"Тьху! Чи здурів уже?.. "
— А хто цей чоловік, якщо не секрет? — спитав у Дарки голова.— Як його звати, прізвище? Може, ми його викличемо, з'ясуємо все та й житимете собі, як і раніше?
Дарка знову одвернулася до вікна.
— Хіба ж я знаю, як його там... Та й поїхав він уже. Голова кахикнув у кулак.
А Дарка швидко додала:
— Нужен він мені...
Степан зіжмакав у пальцях цигарку і підвівся.
— То що будемо робити? — спитав голова. Він дивився лише на Степана і питав лише в нього.
— Пішов я,— сказав Степан.— Хай що хоче, те й робить. Однаково вже... с-секремент!
— Що? — здивувався голова.
— Слово таке.— І Степан вийшов.
Другого дня голова з двома свідками ділили Степанове й Дарчине добро. А Степан сидів на гаражі, клепав шви. В обід його покликали, щоб ішов додому. Те "додому" боляче різнуло. Він і досі жив у плотні. Приходив туди пізно ввечері, засинав на верстаку, підмостивши під боки стружок, уставав рано, вдосвіта, ховав у бур'янах за плотнею подушку й чоботи і йшов робити заготовки на день.
Степан прийшов до недавньої ще своєї хати, сів на ґанку, на нижню сходинку, дивився через луки на далекий ліс, який бачив звідси щодня уже тридцять років, і слухав чужий гомін у світлиці крізь прочинені двері.
— Той кустюм купувала йому я,— чути було Дарчин голос.— Ще отам після війни, як ніде нічого не було.
— І оце він і досі новий? — здивовано запитав хтось із свідків. (Степан упізнав по голосу молодесеньку депутатку сільської ради Маню Скорик).
— А куди б він його надівав — на роботу? Він у свята воєнне своє носив.
— То як його записувати — вам чи йому?
— Як оддасть мої чоботи, хай забирає...
— Запиши: "Костюм чоловічий, новий, ненадіваний".
— Навіщо ж "ненадіваний", якщо "новий"?
— Ти пиши. Щоб точно,— гув другий свідок, теж депутат, плотник дядько Лука. Він єдиний у селі умів робити дерев'яні колеса.
Потім голова і свідки вийшли надвір. Степан посунувся вбік, даючи дорогу. Голова привітався з ним за руку, як і тоді, в сільраді, свідки так поздоровкалися, Дарка навіть не глянула в його бік. Тільки, як сходила з ґанку, зачепила спідницею капелюх, і він окрутнувся набік. Степан поправив його.
Обійшли двір. Дарка попереду. Відчиняла двері — у хлів з коровою і телицею, у хлівець з кабаном, у дровник, закладений рівненько напиляними й складеними полінце до полінця дровами...
— Хто дрова рубав? — спитав голова, милуючись роботою. Досі він мовчав.
— Та хто ж... — Дарка знітилася.— Хазяїн... колишній.
Голова подивився на неї спідлоба. Дарчині щоки, й справді-таки червоні, але вже з темними тоненькими прожилками де-не-де, ще дужче почервоніли.
Розсудили так.
За Даркою лишалася хата і все, що в хаті, теличка, надвірні будови, весь жіночий одяг і новий велосипед.
За Степаном — корова, кабан, старий велосипед і чоловічий одяг.
— Хай чоботи оддасть, тоді бере своє,— сказала Дарка.
— Піди візьми отамо за плотнею в бур'яні! — сказав Степан, так само сидячи на сходинці. Він по двору не ходив, а курив собі і посміхався.— Тільки подушки не займи, бо тоді насправжки поб'ю! Хоч раз...
— Ну-ну,— суворо сказав голова.— Облиште.
Молодесенька Маня-свідок теж суворо глянула на Степана, а плотник Лука ворухнув під вусами посмішкою.
Коли вже виходили за ворота, і Степан теж, Дарка гукнула:
— Товаришу голова!
Той обернувся. Усі зупинилися.
— А колодязь? — Дарка стояла посеред двору, сплівши руки на грудях, дебела, однак не розгодована в стані, ноги засмаглі, лискучі проти сонця.
— Що? — не второпав голова.
— Колодязь кому?
Голова розгубився, глянув на свідків, ті — на голову...
— І колодязь пополам! — сказав Степан, піднявши два пальці з цигаркою вгору.— Ти будеш тягти воду лівою корбою, я — правою. А як набридне, поміняємося: тобі буде права, мені — ліва.
І свідки й голова засміялися.
Коли одійшли від двору, Степан сказав:
— Даремно морочилися. Я в неї все дно нічого не візьму. Раз катмає життя, то все — зостається самий секремент! Я в цьому ділі без предтендзій!..
Степан, коли був дуже розмордований або під чаркою, любив укинути слівце незвичайне й неодмінно дужо грамотне...
Тепер Степан живе самотиною.
Одлежав у госпіталі (рана відкрилася була на нозі), вийшов на пенсію військкоматську.
"Хавіру" він собі купив за гаражну покрівлю: померла баба Ганна, ота, що до останнього дня читала книжки і з книжкою й дихнула востаннє,— і її внука продала Степанові хату за триста карбованців, разом з мишами, лелечим гніздом з лелеками і квітами-гайстрами попідвіконню.
— Живу як Бог! — хвалиться Степан.— Аби тільки не миші: лисину лоскочуть уночі!
Він тепер тільки так і говорить з людьми — кепкуючи з себе, з сорочки своєї, у якої комір стоячий скачався в качалочку, з галіфе, витертого так, що як розтягнеш задню його частину проти сонця, то "в очі ріже" — якби до нього ще "ланпаси"!
Отаке. Аби душу від людей затулити.
Це як він між людьми. Дома Степан спокійніший. Але додому він приходить лише переночувати на єдиному своєму спадку від колишнього життя — подушці.
Сільські молодиці кажуть Дарці: "Однеси йому хоч його одежу!" — "Сам забере, як припече",— байдуже відказує на те Дарка.
А Степанові — не пече.
Стовбичить коло кооперації (капелюх поламаний об подушку, бо Степан у ньому спить, звисає крисами на вуха), розказує щось дядькам, а вони сміються.
Поступово навіть ті з селян, хто шанував Степана за вдачу незлостиву, за руки золоті й щирість до всякої роботи, почали обминати його, бо ж неодмінно прив'язне з балачкою. А якщо його не схоче хтось там слухати, тому він кине у спину з викликом: "Нєт! Ти в Жукова не служив!!! У Жукова таких капшуків не було!"
Ті, кому треба було перекрити хату, запрошували Степана, обіцяли добру плату й харчі, навіть з інших сіл приходили. Степан одказував їм одне: "Доки не проведу своїх лелек в ирій, не візьмуся ані за холодну воду! Мені лелек доглядати треба".
З лелеками він гомонів краще, ніж з людьми, і не вихвалявся. Гув до них ласкаво, а вони дивилися на нього згори вниз, не кликали дзьобами, вони звикли до баби Ганни.
Дарки Степан не бачив відтоді, як їх ділили. І до буфета приходив не задля того, аби напитися — "душу зігріти". Та ще з надією: може "те стерво" до лавки прийде, по хліб там, абощо. Переказують, худа зробилася, як щука... Степан ждав, що вона прийде каятися і проситися.
Дарка не приходила. І на очі не траплялася. Забачить ще здалеку, що він маячить біля буфету, іде іншою дорогою або вертається назад.
Тільки одна душа в селі не обминала Степана і не підсміювалася з нього — Стеха-Жирафа, худа довготелеса жінка. Працювала вона трактористкою ще з дівок, ще відтоді, як виорювали в полі бомби та міни. Жила Стеха сама і робила все сама. Приміром, прийде на стан, коли жнива колгоспні вже впорано: "Хлопці, у кого комбайн гуляє? Своє змолотити треба".— "Поїхали, тітко!" — "Нащо ти мені здався. Я й сама змолочу".— Сідає за кермо, заводить комбайн — і погнала. Змолотить, приправить комбайн на місце: "Спасибі... Там у тебе люфт великий був, педаль аж падає. То я відрегулювала". Косить, в'язати, дрова рубати, погріб викопати й викласти його цеглою — все вміла Стеха, мовчки, вправно, по-мужицькому. Тільки хату перекрити запросила Степана. І якби не варити укривальникові обід, мабуть, не відходила б од нього: дивилася й дивилася б, як він лащить дерев'яним молоточком залізо, як в'яжуть його зубильце та ножиці мережива химерні, утирала б йому піт з круто вигнутої чорної брови — де-не-де сивинка в ній почалася...
Коли пообідали з чаркою, Стеха сказала:
"Ти відпочинь ляж трохи, я шви сама заклепаю".
Степан засміявся:
"А що люди скажуть, подумала? Засміють! Та й не зумієш ти". "Зумію! Ми з тобою, Степане, город удвох построїли б... "
Тоді Степан жив ще з Даркою, і Стешине оте залицяння тільки тішило його.
Тепер Стеха стрічалася йому майже щодня. Підійде, як він ото стоїть коло буфета, і дивиться, дивиться... А в очах мука.
— Що, Стехо,— дурнувато всміхається Степан.— Жалько пропащу душу Степанову? Ю-рен-да-ці-я! Переживем!..
А одного разу в неділю — тоді було свято врожаю і весь колгосп гуляв — Стеха прийшла до буфета у шовковому платті, білих черевиках модельних, з хусткою розкішною на плечах і з чадом в очах. Степан терся попід освітленими буфетними вікнами, у поламаному своєму капелюсі й з хлібиною під пахвою: у нього не було грошей. Підійшла, взяла його голову в долоні, притисла до грудей і заплакала.
— Горе, Стьопо, горе...
— Горе,— сказав Степан.— Горе, Стешко, тільки дурне...
— Хочеш, я тобі "кізоньку" затанцюю? Я вмію. У буфеті гули, хтось заводив пісню.
— Затанцюй, Стешо! Вдаримо гопки, секрремент, щоб аж гуло! Стеха підняла над головою руку, заломила її долонею вгору, другою
взялася в бік, повела ліктиком сюди-туди і пішла на носках, погойдуючись у стані... Плаття шовкове, аж ніяк не до лиця підтоптаній жінці, шелесь-шелесь по гострих колінах, зубик залізний од світла з вікон блись-блись... Вона й справді була схожа чимось на козу, що стала на задні копитця, ще й усміхалася якось по-козинячому...
— Гоп, Стехо, гоп! — Степан дриґнув одною ногою в коліні, ударив у долоні.— Гоп, гоп! — Хлібина випала йому з-під пахви, упала в пилюгу. Він того не помітив.
— Ходімо, Стьопо!.. — Стеха кинула танцювати, взяла Степана за плече.
— Нєт! — сказав Степан і перестав бити в долоні. Йому навіть смішно стало, що отако вони клеїли тільки що дурня посеред вулиці, і він п'яненько зареготів.
Стеха затулила обличчя долонями й пішла геть. Удома вона присіла до столу й заплакала вголос:
— Ще й баскалиться він, бач! Та нагодований був би, та доглянутий. Кої тобі мороки ще треба! Ходить, як та мара, туманіє за тією... прости господи! Думаєш, ти мені нужен? Не нужен ти мені... Мені хоч би дух чоловічий у хату, хоч би цигарку хто скурив у цих стінах...
А Степан шукав хлібину в пилюзі і бурмотів:
— Обминає вона, ховається! Хоч би борщу раз у півроку прийшла зварила.
