Мати - Тесленко Архип

"Ну, стій же,— думаю,— прийдеш ти... вбирайся, скажу, вбирайся од мене!.." Коли ось і йде незабаром. Глянула — жаль.

"Андрію, Андрію,— кажу,— що ти наробив оце!., це ж тюрма тобі..."

А він то сюди, то туди по хаті і то почервоніє, то побіліє.

"Чи тюрма, то й тюрма,— каже.— Хоч і посиджу, так і недаром же, недаром же, їдять його мухи!.. Це раз, раз злапали, а то ніхто не зна... Ех,— каже,— добріше було, як стяпаєм молока де з Степаном чи й сала, то вже й порозкошуємо, було... Або як наваримо каші, та ще як горілки куплю... Ех, їдять його мухи!., та ще й кавунів... Ех, чи тюрма, то й тюрма!.."

Та таке зробилось: очима, як іскрами, так і блима, зуби зціпило та кулаком по столу трах-трах!

"Хай саджають,— кричить,— хай саджають!"

А я вже... ні жива ні мертва.

"Так ось іще що,— кажу,— так ось де ти ніченьками ходив тими з Степаном! — А Степан — парубок там у нас, чудакуватий якийсь, а злодій на все село.— Так ось,— кажу,— навіщо я тобі грошенята давала — на горілку...

А він: грюк дверима та й подавсь. Пеклася ж я, пеклась: що робить, що й казать — жаль на його, та жаль і його. Що воно ж моє, що воно ж — дитина моя...— та й знов захлипала. "Що не буде,— думаю,— а треба визволять". Побігла до Ільченка. Кланяюсь йому, прошу його: "І дядечку, й рідненькі!.. простіть!.." Простив, спасибі...

"Витчеш сукна,— каже,— кусків з два, та й бог з тобою, тільки попроси ще врядника, щоб діла не передавав далі куди, та попроси діда за голову".

Так я зараз у пасіку: "Дідусю, простіть!" — "Бо’ з тобою,— каже,— я нічого. Ото постав хіба свічку перед Серафимом-угодником".

На другий день до врядника: "Так і сяк,— кажу,— чи не можна б, щоб Андрієві нічого не було?" — "Ні, не можна... ніяк не можна", Я в ноги йому: "І татусю, й мамусю!.." А він: "Гм, воно б, воно б і не що, так я ж трудився, я ж трусив,— не можна!" — та й пішов з кухні. А наймичка морг-морг на мене: "Ви йому кругленьких, кругленьких",— каже. Так я додому мерщій... Достала конячку, одвезла до жида жита мішечків із шість, тоді до його. "Харашо, харашо,— каже,— ми це діло заб’єм". Я аж перехрестилась. Приїздю додому.

"Молись,— кажу,— богу, Андрію! Так і так: дома будеш..." Живо й він повеселішав, зараз і балакать давай.

"Ну, розкажи ж,— кажу,— як ти бджоли ті крав?" — "Та як же? — каже.— Пішов уночі — не чуть нікого... Я в пасіку. Аж ось дід: "Хто такий?" Так я патичкою його, а сам за улик та й в ліс, та в лист урив. А то молочу — закортіло пообідать піти. Одгрібаю... Мене й злапали". — "Ну, цур йому,— кажу,— що було, те пройшло, а більш не роби вже так, мій синочку, не займай нічого чужого, не ходи з патичками". А він: "Та я,— каже,— іноді то й сам думаю так... І наважусь оце не робить, та й не втерплю... так мене вже й тягне до того, так і тягне..."

Дивлюсь, аж воно й справді: ось був дома, дивись — нема вже. Та ще почав так же робить, матінко, що прийде укачаний увесь, побитий, горілкою так і воня з його. Та ще мало того, що дам коли четвертачка якого, а ще почав і в куховки заглядать. Дивись, то коли не гречечка, то борошенце та й надібране... І, лихо, що ж тут робить? Оженить... оженить,— більш нічого!.. Може, одумається як абощо. Минуло Різдво. Я й наполягала — женись! Він одбалакуваться давай: "Я й не нагулявся ще, і сяк і так", а я в одну шкуру: "Женись, женись, мій синочку!.." Та внесла йому й сорочечку новеньку з цяцьками, і штани новенькі внесла, матер’яні, і шапочку новеньку смушеву внесла, і чумарку синю, і пояс червоний — усе повносила. "На,— кажу,— синочку дорогий мій, убирайся та йди, йди до Омелька". А Омелько — там у нас чоловік такий — казав якось, що в його є десь дівчина на прикметі така... "Іди до Омелька,— кажу,— та їдьте!" Він м’явсь-м’явсь, а далі давай, давай убираться-таки. А я вже — рада-рада... припадаю коло його та придивляюсь, щоб і чумарочка стояла гарненько на йому, та щоб і .поясок не жужмом був, та щоб і комірчик з сорочечки видненько було... І господи!.. Причепурила. Дивлюсь, такий парубійка хороший: удігний, повновидий та чорнявий такий... І усики, й брови такі... "Нівроку,— думаю,— буде за що жінці кохать..." "Хай же тобі,— кажу,— господь милосердний, мати божа, цариця небесна помагає!.." Вирядила.

Ось приїжджають. "Живем! — каже Омелько.— Молода як подивилась,— каже,— на його, так і вчепилась зараз, а старим п’ять десятинок понаравилось, та й за нею пообіцяли з десятинку і воликів пару..." "Ще й воликів,— думаю...— Мати божа! Це вже хоч не схоче, то хазяйнувать буде... плужок справить..."

Одгуляли свадьбу. Пригнали ті й волики. Такі гарненькі, сіренькі обидва та ситенькі такі. "Ну,— думаю,— господи ж поможи синкові". Коли... тиждень, другий... дивлюсь — аж синок мій підкине воликам заохотки, підкине, а більш так, що слухаю — ревуть волики, а він, як і був: або лежить, або зовсім і дома нема. То Явдошка сама вже і сюди, й туди. Там що людина невісточка в мене, так її вже й не найти такої. Правду казав сват: "На мою дитину не зажалієтесь,— каже.— Я годував її, щоб вона і богові, й людям угодна була". Ну, вона ж тобі й минуточки не згуля, ну, не згуля ж і минуточки, мої рідні... І топить тобі, й порається, і миє, й пряде, й... господи, й праведний!.. А щоб вона,— як є друга,— як що загадуй, та щоб сперечалась з тобою, дулась на тебе — нема того й званія. Ну, вже ж така!.. Хай тільки господь спасе її, та й годі.

Я вже, було, й кажу їй: "Ти б, дочко, й Андрія навертала по-своєму". Ну, вона якось-таки й давай казать йому... Що й казать: вилізли бики з огорожі, а огорожа в нас — самі дірки. Вона побачила бики ті та й каже: "Ти б, Андрію, хоч би бики загнав пішов... Господи, яке то вже до лежні воно! Хоч би людей стидився!" Він так і скипів, матінко. Як схопиться. "Так ти,— каже,— сяка-така, ще загадувать будеш мені, страмить мене будеш?! А тебе я навіщо брав? навіщо брав?" А вона ж, бідна, й з лиця змінилась та труситься вже, труситься... А він кулаком її по голові — раз і вдруге... Я — оборонять, а він і мене... Та очі ті витріщило, почервоніло... і, хай господь милує!..

А то якось сонце було так, як під снідання. Його нема. Явдоха впоралась трохи — пішла до биків. Коли увіходить, хвалиться: "Нема биків; ходила,— каже,— і за клуню, й у садок — мо’, вилізли, думаю,— нема й там". Я й кажу: "Мо’, на вулицю вибрались, то ще за людьми на ярмарок учепляться — тоді саме ярмарок був,— ходім шукать,— кажу... Ти йди в цю вуличку, а я в ту".

Пішли... Нема. І, лихо! Так Явдоха за паляницю та до ворожки. "Пішли,— каже,— дорожкою кривенькою". Ми й по дорожках по кривеньких,— нема! Клопочемось... Коли так як над вечори іде й Андрій — п’яний-п’яний! І з ним ще якісь п’яниці — кричать, вигукують...

"Андрію, Андрію,— кажу,— ти п’янствуєш, а биків нема, зайшли десь... Іди зараз шукай",— кажу. "Е,— каже,— биків не найдете вже... ні, не найдете... ось бики, ось бики! — Та вийняв гаманець, та й брязка грішми...— Хай їм... хай їм чорт! — каже.— Щоб не клопотаться — продав... Ех, їдять його мухи... погуляєм!.. Виймай, Хомо, горілку, шукай, Явдохо, закуски!"

Отаке!.. А Явдоха ж та бідна... так же й залилась сльозами. "Волики ж мої, волики,— каже,— як я кохала вас та як я доглядала!.. Та я й постельку м’якеньку вам слала, та я травичку по обніжку вам рвала..." Та вже ж плаче, бідна, плаче. А я й собі: "Отак,— кажу,— нахазяйнував, синочок!.." Та себе вже лаю, лаю: "І щоб я не діждала була й бачить хазяйнування такого, і щоб я й так і так!.. Іди ж,— кажу,— іди од мене та й не признавайся ж до мене!.." А він: "Е, плакси погані.. Ходімте, хлопці, де в інше місце... Хай їх сі та ті заберуть!" Пішли.

Горенько, горенько!., що робить, що й казать?.. Пропаща дитина, навіки пропаща!.. А жаль же, жаль... Треба робить щось... треба навертать-таки на стежечку. А як навертать тепер, що робить йому?.. Печуся... Як ось приїжджа на масниці парубійка сусідин — Іваном звуть. То він на тім краї у лавках десь та забажав матір одвідать. Почув, що нездужа. Ну, вона незабаром і вмерла. Та він і приласкав її, та він і втішив її, та й поховав. Ну, вже ж і заховав — господи! Там що хороше вже, так хто його зна й як! Труну ту і чорним, і срібним оббив, та ще й півча співала... А продовольствія того людям було!.. І печива, й варива, та все таке смачне, та пухке, та біле... Господи, як то вже й ховав хороше!..

Баба схитнула головою.

— Ху, мабуть, уже й мені вік недовгий... Ху, як же й задихалась... Хто вже мене приласка та потішить? Ху, як же й тяжко, як кілок у грудях... І балакать... не можна б — так не втерпиш... Ну, не втерпиш же. Що воно ж рідне... що воно ж дитина моя, що воно ж... Боже мій, боже мій! — Притулила хустку до очей і довго так держала та хлипала все.

Господи, які-то діти в людей!.. То золото, а не Іван. Він того й батька піддержує добре: коли не десяточку, то й дві та й подасть йому, та й подасть, та й сам... та й сам паном діло. А маленьким же, як здумаєш,— чого тільки не було йому: і холоду, й голоду,— усе було, волам чужим хвости крутить, усе крутить. А то побуло в школі з зиму, вирвалось на той край, і дивись ти — он яким стало! Я й думаю: "Чи не вирядить би мені й Андрія у лавки, може, хоч там схаменеться". От раз і кажу йому: "їдь, Андрію, з Іваном!.." Він так і вхопивсь. "Поїду, поїду,— каже.— У лавках добро: там і не роблять нічого, а п’ють та їдять тільки, та в чоботях у чотирьох, та в пальтах ходять. Поїду". "Спасибі богу,— думаю,— що й охотиться, значить, дасть бог, житиме..." Ось і виряджать. Жалко вже, жалко синочка, матінко! Готовлю котомочку: та й сорочечок, та й штанців йому самих лучченьких, та й книшиків, та й пиріжечків пухкеньких, та й сальця, та й ковбаски... То він: "Буде", а я ще — та й насіннячка, та й гарбузчиків, та й грошенят... Машиною їхати, та край далекий. Що в його ж і була десяточка,— од биків зосталась,— а я ще й свої, що... що місяців зо три складала, та й свої... В жильоточку... йому... "На, моя дитино, та не мори себе". Та виряджаю — плачу та хрещу вже, хрещу! "І мати божа, й цариця небесна, і час добрий... поможіть, та поможіть же синочкові моєму, та напутіть же його! І, господи праведний..."

Минає тиждень. Як йде десятник од зборні, то я й думаю: "Гляди до нас, а мо’, яку вісточку несе од Андрійка".