Із днів журби - Франко І. Я.

вписалися турботи

й сум у тебе на виду.

 

Що приглух твій срібний голос,

що надламаний твій хід,

на лиці твоїм побачу

частих сліз гарячих слід.

 

Бачити, як ти сумуєш,

як ти плачеш у кутку,-

боже, ні, і в пеклі муку

не зсилай мені таку!

 

Чути жаль твій і докори,

чути серцем, бо уста -

знаю - й слова не промовлять,-

о, при думці тій густа

 

пасмуга якась кровава

застилає світ мені…

От тому боюсь відвідать

я тебе в далечині.

 

VIII. «Безсилля, ах! Яка страшная мука…»

 

 

Безсилля, ах! Яка страшная мука!

Чуття ще в серці полум’ям горять

і думи рвуться, як орел ширять,

та воля мов розбита, мов безрука.

 

Немов стріла з розламаного лука

не полетить, так нині не летять

слова, і блиски, й фарби, не хотять

служить уяві. Ох, важка розлука!

 

Неначе з гір, де повно світла, барви,

і запаху, і співу пташенят,

і стрекоту сверщків, потоків шуму,

 

зійшов я вниз, де гниль, погані лярви,

де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять

і чахне дух серед зневіри й глуму.

 

IX. «Недовго жив я ще…»

 

 

Недовго жив я ще, лиш сорок літ,

і сил не тратив на пусту мамону.

Невже ж уже минув я свій зеніт

і розпочав спадистий шлях до склону?

 

О бідна расо, що такий твій плід

слабий! Хвалиться ним нема резону.

Та й швидко ж той твій метеор поблід,

не мавши навіть доброго розгону!

 

Аж соромно, та що його робить!

І кінь, мовляв, не тягне понад силу.

Хай велетні могли співать, творить,

 

могли боротись, тішиться, любить

в вісімдесятім році - нам в могилу

вже в сороковім треба карк хилить.

X. «І знов рефлексії…»

 

 

І знов рефлексії! Та цур же їм!

Се панський спорт! Хай нервні білоручки

та пустопляси риються в своїм

 

нутрі, і всяку думку гірш онучки

розскубують, і всякий рух чуття

жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки!

 

Ми, бра, плебеї, учтою життя

не мали ще коли пересититься,

гашиш та опій, сім’я забуття

 

противне нам. Нам хочесь жити, биться

з противником, нам люба праця, рух,

ми хочем справді плакать, веселиться,

 

любить, ненавидіть. У нас ще дух

не розколовсь надвоє під корою,

традиції не в’яже нас ланцюг.

 

Ми можемо втомиться боротьбою,

зломиться, впасти, та не наша річ

розмикаться в борні з самим собою.

 

Ось глянь лишень! Чудова, ясна ніч!

На небі зорі ярко так палають -

се безконечність нам морга до віч!

 

Тиша́ кругом. В селі там пси десь лають,

деркач у травах дре, довкола хат

в повітрі чорні лилики гуляють.

 

Хрущі гудуть, до світлих шиб летять…

А там, мов вежі, башти фантастичні,

недвижно темні дерева стоять.

 

Ти сам один в природі тій величній,

мов принц в заклятім місті у казках…

І в душу ллєсь спокій, якісь празничні,

 

врочистії чуття… І ти, мов птах,

стаєшся легкий, мов ось-ось летіти!

Безмірну силу чуєш у руках

 

і весь ростеш у безмір… Люди! Діти!

До мене! Я люблю вас, всіх люблю!

І все зроблю, що будете хотіти!

 

Чи крові треба - кров за вас проллю!

Чи діл - я сильний, віковічні скали

розторощу́, на землю повалю…

 

Дмухнув вітрець - і мрії ті пропали.

Та в серці при́лив ще чуття тремтить,

і вже думки до хат тих поскакали,

 

де чорна праця й чорне горе спить.

Вузька, здається, непривітна нива,

а кілько можна й треба тут робить!

 

Суспільна праця довга, утяжлива,

зате ж плідна, та, головно, вона

одна лиш може заповни́ть без дива

 

життя людини, бо вона одна

всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини

жадає, їх вичерпує до дна.

 

Вона одна бере нам все щоднини

і все дає, бо в’яже нас тісніш

з людьми, як діти спільної родини.

 

Що поза сею працею, то гріш

змарнований, то манівці блуднії,

що запровадять швидше чи пізніш,

 

чи в самолюбства омути бруднії,

чи в нігілізм, чи то в містичну млу,

що дійсними вважа лиш власні мрії,

 

а мрією - природу й жизнь цілу.

 

XI. «Я поборов себе…»

 

 

Я поборов себе, з корінням вирвав з серця

усі ілюзії, всі грішні почуття,

надії, що колись вільніше ще дихнеться,

що доля ще й мені всміхнеться,

що блиснуть і мені ще радощі життя.

 

Я зрікся їх навсе. У тачку життьову

запряжений, як наймит той похилий,

я мушу так її тягти, покіль живу,

і добре чую се, ярма не розірву

і донесу його до темної могили.

 

Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?

Куди не глянь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало,

і інших загрівав, аж на кінці не стало

у власнім серці запалу, ні віри.

 

XII. «З усіх солодких, любих слів…»

 

 

З усіх солодких, любих слів,

які я чув із твоїх уст,

одно лишилося мені

і, наче срібний дзвоник той,

і досі в серці гомонить -

одно маленьке словечко:

Слухай!