Вишневі усмішки сільські - Вишня Остап
І не багацько для того й треба.
Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!
Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.
А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде.
"ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ"
Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов'язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте: "Що ж ото за штука на цій ниві росте?"
І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович…
— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!
— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.
— А ото?
— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?!
— Є! Закурюйте!
Митро Хведорович — пасічанський "гражданин", у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в "бамазеєвій" сорочці, босий і в стьожках замість штанів.
— Були когдасьто штани, — дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.
— А помойому, будуть ще! — всміхаюсь. — У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!
— Та виснуються. Будуть, бог дасть.
Митро Хведорович — філософ. Знає "одкровеніє Івана Богослова" й навіть коневі хвоста зав'язує "по одкровенію".
— Смієтесь? А чи не так ув "одкровенії" понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страшний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь!
Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю?
Може, двадцять сім, може, шістдесят сім!
Митро Хведорович будуть із тих "граждан", що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на Великдень. Коли вони вмиваються… А так — глибока це таємниця!
Ану, вгадайте!
Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет… Якого ж кольору? Хто й зна! "Неопредєльонний!" Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білихбілісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленуватокаламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала.
Угадали?!
Ну, скільки ж?!
Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?! Отожто й воно!
А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав.
— Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли!
— А що таке?
— Уременні якісь! Недійствительні! Сто п'ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п'ятдесят! А вона тобі покрутитьсяпокрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця…
— А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не маленька: як хоче, хай так і живе!
— Та то так! Та тепер воно какось-то так пайшло…
* * *
Сіли…
— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?
— То воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без "оброботки" самий тобі вівсюг…
— А скільки ви вже хазяйнуєте?
— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.
— Без "оброботки"?
— Та оремо.
— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?
— Нє, навряд… Он, бачите, жито… Плохувате, що й казать! Так, денеде колосок стирчить. То само виросло!
— Як само?!
— А так, само! Торік, мо', чули, у нас у липні градом геть до коріння оці всі поля вибило. Якраз перед жнивами… Вже дехто навіть устиг і в копи покласти. Так воно як чесонуло, так, повірите, ну голісіньке тобі поле, як бубна. Так ото восени поприорювали, та воно ото й посходило: бог таки не залишив своєю милостю. Так бачите, зовсім плохувате. А думали, що нічого буде… А я так своє отам на леваді й приорювати не приорював, забув якось. Так тепер таке, що, мать, хліба не буде…
"Земля оброботки требуєть…"
Зустрівся оце з одним тутешнім селянином, що на всю цю округу він один господарює більшменш культурно. Енергійний і досвідчений господар. Завів у себе шестипільний сівооборот.
— Який сівооборот, — питаю, — у місцевих селян?
— А ніякого!
— ??
— Чого ви так? Правду кажу: ніякого. Щороку жито чи ячмінь, чи овес… Тобто: вівсюг, пирій, мишій… Навіть толоки в нас отут не побачите. Бачили врожай? То ще нічого. А то таке, що сором оком глянути…
"Земля оброботки требуєть!" "І Митро Хведорович оброботки требуєть!"
"І імена їх, ти, господи, сам знаєш: усі вони ґрунтовної оброботки требують!"
— Чуєте?!
"ГОЛОВПОЛІТОСВІТА"
У місті та установа, що "Головполітосвітою" зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими "комами".
А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.
Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми — кілька колодок лежить… Ото й є наша "Головполітосвіта"…
"Праця" починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.
Колегії нема. Кожний сам собі "колегія".
Тез не пишуть…
За тези править гармошка…
А за тими "тезами" все йде, мов по писаному.
За голову Андрій.
Хто такий Андрій, хочете знати?
— Ну й сукин же син! — так характеризувала його Уляна. — Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на "польки", так, ну, як ото вихор, щеймин хлопець!
…Працює "Головполітосвіта" систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:
— Ахххи! Чорнява!
То голова "Головполітосвіти" на "занятія" йдуть!
За кілька часу, дивись, з улички або через тин з'являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи. І починається…
Починається завжди з польки. Середина праці — полька. Кінчається все теж — полькою.
Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема… Польки!
На які ж тільки "музком" коліна її не сибірить?! І так… І сяк… І отак… А Андрій!! Андрій!!
Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує… Ееееех!!
— Повірите, — казала Уляна, — під п'ятдесят літ маю, а, їй же богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: "Ти б, — каже, — стара печерице, краще святої євангелії почитала!" А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!
…Та де там утриматися?! І ви б, їй-бо, не втримались!
— Я, — казав дід Савка, — вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!
Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.
А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе, — ну, нема тобі порятунку, й квит!
Іноді гармошка затихає…
Тишатиша…
Аж ось різонув тугу тишу "ляск".
Лящить або Химка, або Марина…
І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!
Одне слово — і хочу, і не хочу! Не розбереш!
То вже Андрій в "емансипацію" вплутався!..[8]
Хвилина… і регіт!
Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що генген по тім боці, за пшеницею — й мчить назад, та по пшениці перепелятами…
…Музичний відділ кінчився…
Далі — вокальний!..
Починає Тимоха:
Як була я молода,
То була я рєзва…
Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері…
Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет… І знову регіт… І знову "ляск"…
І так до першої, до другої години, а то й більше… На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…
Останній акорд. І "Головполітосвіта" йде спать… Ідуть парами…
"ЖІНВІДДІЛ"
Коли отак глянете на наше село, розведете руками:
— Ну самий тобі "Жінвідділ"…
Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне. Кого?
Спитайте її: вона й сама не знає… То вже в неї така професія…
Прокидається з "трясцею" й лягає з "сто чортів"… Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, "стерво собаче", згубив…
Он Наталка Василину деркачем виховує:
— Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!
Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина… Он… он… он…
Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є… Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…
Дід Глушко, так той просто сказав:
— Баби тії в нас, ну, як жукакузьки!.. За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний організатор, проводир і радник. Засідання "Жінвідділу" по неділях удень на тих самих колодках, де ввечері "засідає" "Головполітосвіта"… Порядок денний?!
Єх, голуб'ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотирип'ять годин вирішити стільки справ, скільки наш "Жінвідділ" вирішує,— я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!
Матіночко моя! Чогочого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!
Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!
…А чи водили свою Муру до бугая?
…І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, господи, не відьма!
…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… А воно зпід корови тільки — шусь!..
…А чули, в Сторчихи — донька?! Я їй казала: "За своїми, шеймо, дивись!" А тепер ік Петру: "Нате вам, мамо, онука!"
…А та! Щербата?! "Чхать, — каже, — я на вас хочу!" Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! "Чхать!"… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..
…Це — "внутрішні справи"…
А політика?! І зовнішня і внутрішня?!
Та куди тому нещасному "Рейтерові", чи "Рості", чи "Ратау"?!
Таких "кореспондентів", як має наш "Жінвідділ" (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!
…"Чули?! (пошепки)… Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!"
…"А Петлюра відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!"
…"А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали… Ленін пише: "Одказую, — говорить, — усю власть тому, хто мене вилікує.
