Тролейбусом до Хрещатика - Бережний Василь
— Чи обізветься?
Разом заревіли обидва мотори, різкі стріляючі звуки вдарили по будинках, заповнили простір аж під са-місіньке небо. Едик щось крикнув Севі, але той не розібрав. Зате голос дівчини почув:
— О, вже їх двоє… Ну й телепні! Ти чи ви припините нарешті?
Сєва миттю заглушив, ніяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.
— Чого так швидко?
— Ображається… — Сєва подивився на будинок. — Хіба ти не чув?
— Ні. Окрім ревища мотора, нічого не чув.
— А вона обізвалася зразу. Просить припинити.
— Слухай, а може, ти краще припиниш розігрувати мене? Вигадав таке…
Цієї саме хвилини з парадного вийшов чоловік у білому халаті, одразу видно, що лікар, і попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тільки глянув, так і здогадався, про що буде мова.
Лікар уважно подивився на мотоциклістів і тихо, якось довірливо сказав:
— Тут одна хвора дівчина… втім, вона вже одужує…
— Та, що не любить мотоциклів? — прохопився Сєва.
— Їй потрібна тиша, розумієте, її нервово-психічний стан…
— Я так і подумав, що вона нервова, — закивав головою Сєва. — Тільки що лементувала.
— Лементу я не чув, — здивовано глянув на нього лікар. — Бачив тільки, як болісно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час відпочиває на лоджії.
— А який хоч поверх? — спитав Едик.
— Сьомий, але й туди долітає. А ви ж можете заводити подалі від будинку.
— Гаразд, — винувато усміхнувся Сєва, — раз таке діло… Ми ж не знали…
Лікар заспішив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася поміж будинками, а хлопці пе-реминалися з ноги на ногу біля своїх яскраво пофарбованих мотоциклів.
"Чи ти ба, яка істеричка, — подумки обурювався Едик. — Ще й кривиться…"
— Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як маніжитись.
Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув сво-їми чорними очима, що Едик знітився, одвів погляд убік і, замість того, щоб надавити на заводну педаль, опус-тив ногу на землю.
— Ти чого? — силкуючись оговтатись, але все ще із затаєним острахом огризнувся Едик.
— А того, що треба совість мати. Дівчина хвора, і лікар просив, а він — "концерт"!
"Оце хороший хлопець, — раптом почув Сева, наче прошепотіло над вухом. — Добрий…"
Обличчя йому полагідніло, хлопець подивився на лоджію сьомого поверху і мимоволі помахав рукою, наче хтось там міг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радіс-ному ритмі: незнайомка похвалила його, це — раз, а друге — вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився і сопів, але до суперечки в них не дійшло, гасали один за одним, поки зовсім звечо-ріло і Київ осяяли гірлянди вогнів. Прощаючись, Едик не втерпів:
— Слухай… ти справді її "чув"? Мені й досі не віриться…
— Кажу — справді. — Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмішка.
— А чому ж я…
— Не знаю, — здвигнув плечима Сєва. — Може, настроєний не на ту хвилю.
— Дивно, це дуже дивно, — поміркував Едик. — Це ж виходить… телепатія! Так? Зажди…— Він тяпнув себе рукавицею по чолу. — Можна ж перевірити! І як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми інколи в шахи граємо…
— А до чого тут шахи?
— Він працює в науково-дослідному інституті… от не пригадую в якому… Зв’язано з біологією, психо-логією… Так він часто заводить балачку про цю саму телепатію та ще пара… пара…
— Парапсихологію?
— Так, саме телепатія і парапсихологія — це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов’язково. І про ту твою… невидимку.
Сєва поморщився: поміж них двох (мав на увазі себе і дівчину) вплутається ще один… Та хіба Едика спиниш? Ех, і навіщо він похвалився?..
Помітивши кислу гримасу на обличчі товариша, Едик вигукнув:
— А що? Він перевірить!
— Навіщо ж перевіряти, коли я й так знаю?
— Ну, це ще не факт… Може, тобі причулося, може, в тебе ті… як їх… слухові галюцинації. Є такі… — хотів сказати: хворі, але спохопився, — такі люди, що чують "голоси". Сам бачив — іде і розмовляє.
— То ти вважаєш, що я вже того… з глузду з’їхав? — перебив Сєва.
— Та ні, просто цікаве явище, якщо ти, звичайно… коли це справді.
— Ну, добре, давай твого науковця, — бадьорим голосом сказав Сєва і подумав: "Може, й він нічого не почує та й відчепиться".
II.
Федора Липського провели на лоджію, де в шезлонгу сиділа, розслабившись, заплющивши очі, чорнява дівчина. Призахідне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освітлювало їй лице і майже всю постать. Липському досить було одного побіжного погляду, щоб скласти собі уявлення про дівчину. Гарні засмаглі ноги, і вся по-стать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дівчини. Навіть легенький темнуватий пушок на верхній губі помітив.
— Це до тебе, Полю… науковець.
Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.
Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кремезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на колінах.
— Ви, отже, Поля, а я — Федір Липський. — Він ступнув до неї енергійно, потиснув руку і без церемо-ній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розвалився.
— Обережно, впадете… — усміхнулась дівчина.
— Нічого, я не скляний! — і собі усміхнувся Липський.
І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як давній знайомий.
— Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он во-ни там стоять під каштаном…
Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.
— Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, — хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. — Повірите, голова роз-колюється! А я ще нездорова…
— Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному — навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз іду!" Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.
— Ого, ще й як!
— Ну, ти хоч хлопців добре відчитала! Тобто цього… Сєву, Едик не чув.
— Відчитала? — здивована Поля аж подалася вперед. — Коли? Я ж не виходила…
— А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити…
На Полиних щоках з’явилися рожеві смужки.
— І що ж він чув?
— Він каже, — вимовив з притиском Липський, — що дівчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нікого не було. Наступного дня вони вже з’явилися удвох з Едиком, це мій приятель, щоб пересвідчитись, розумієте, і ревнули двома моторами… — Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дівчина ніяковіла, прикушувала нижню гу-бу — чи то щоб не розсміятись, чи щось пригадуючи. — І цей самий Сєва знову почув твоє звертання…
— А звідки він узяв, що це я?..
— До них лікар підходив…
"От дивина… "Почув". Той хлопець "почув". А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше такого не було…"
— Так було таке чи не було? — раптом спитав Липський.
Поля здригнулась. Невже й цей "чує"? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він до-питується?
— А ви… — примружилась Поля. — Що ж тут такого?..
— Я тобі поясню… — Липський аж подався вперед, і стілець під ним знову загрозливо зарипів. — Ба-чиш, якщо це мало місце, так би мовити, фактично, то… В тебе яка освіта?
Полине обличчя пересмикнулося.
— Та от хотіла вступити в Інститут народного господарства… Не вистачило півбала… Уявляєте? Це ме-не так підкосило… Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут — у дядька і тітки.
— Стреси дуже небезпечні. Тільки спорт — надійний засіб…
— Лікар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дістав індійської трави (у нього друг — моряк), то не знаю, чи й підвелася б…
— Так-так, це дуже цікаво, — закивав головою Федір. — Якщо в тебе, Полю, виникли такі здібності…
— Які? Про що ви говорите?
— Ну, як би тобі популярніше… У вас із цим Севою встановився зв’язок…
— Який зв’язок? — У Полі аж брови підскочили. — Я його й у вічі не бачила, того Сєву!
— Оце ж то й цінно, що на відстані! Зв’язок телепатичний.
— А-а… — полегшено відітхнула дівчина. — Хіба що так.
— Отож, якщо це справді, так би мовити, в дійсності, то… не журися за тим інститутом. Я влаштую… Будеш у нас… молодшим науковим працівником!
Поля здивовано видивилась на нього і цієї ж миті "почула":
"Я доб’юсь… я переконаю директора… Це ж феномен… Готова дисертація… Нарешті й я захищуся. Тільки опрацювати методику експериментів.. Співавторство? Нехай і не заїкаються. Хоч би й шеф… Тут голо-вне…"
Правду кажучи, дівчині було ніяково "підслуховувати" чужі думки, вона опустила очі долу і ніби вимк-нула ту передачу.
— От що, Полю, — сказав Липський, — мене давно цікавить парапсихологія, зокрема телепатія. І коли Сєва розповів…
— Зрозуміло, — кивнула головою дівчина.
— О, якби то воно було зрозуміло! Світова наука…
— Я кажу, мені зрозуміло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала піддослідним кроликом!
"Гостра на язик… — вловила Поля. — Вольовий характер. Треба було взяти магнітофон".
— Ти таке скажеш, Полю… Досліди тут які? Передача думки на відстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радіо, а, так би мовити, безпосередньо від мозку до мозку. Хіба не цікаво? Сєва якраз хотів упевнитись…
Федір говорив так запобігливо, так упрошував, що Полі стало аж незручно.
— Ну, що ж… можна спробувати, — погодилась.
— Це ось спеціальні картки. — Липський витяг з кишеньки рожевої теніски три папірці. — Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цій — коло, а на цій — зірка. От і спробуй передати ці зображення Севі. А він, якщо сприйме, намалює. Спочатку — трикутник, у такому порядку, як я тобі показав. Тільки не спіши, зосере-дься…
Федір подав їй картку з трикутником і затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення і на мить заплющила очі, всього лише на мить, і одразу простягла руку за другою карткою, потім за третьою…
"Спішить, — подумав Липський, — нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде…"
— Уже? — спитав насторожено.
— Так.
— Ти не проти, я запрошу сюди хлопців. — Липський підвівся і ступнув до трубчастих перил.
— Я вже сама запросила, — ніяковіючи, сказала Поля.
