У Вовковиях - Гуцало Євген

Хіба десь вискочиш у район на ярмарок чи в область по магазинах, коли вдома є оця Хівря? їй же неодмінно подай їсти бодай тричі на день, бо, голодна, вона не тільки рознесе в друзки саж і хлівець, а й усі Вовковиї з околицями. Коли Хсма Ясенюк має раз чи два на рік вибратись у дорогу, то хіба не ходить до сусідок та не просить, аби ополудні чи ввечері дали його Хіврі корито, що вже зготовлене стоїть? І, мабуть, не так для себе, як для своєї льохи дістає молоко в людей. Раз спробував дати фабричного кефіру, купленого в сільмазі у паперовому пакеті, то Хівря одвернула рило, не стала їсти. Хома Ясенюк для неї і в печі палить та варить. Хіба старому чоловікові стільки треба картоплі з городу? Ні, стільки не треба, скільки город дає, то все для льохи. І яблука літні та осінні й зимові з'їдає Хівря, бо старий Ясенюк зі своїми дуплавими зубами багато не перемеле. Коли отак зле, недобре подумати про людину, то виходить, начебто живе вона в цьому світі не ради самої себе, а ради Хіврі.

Якось навідувався Хома й до Лукії з проханням: так і так, мовляв, маю поїхати на похорон у Вернидубівку, то постав, сусідко, перед Хіврею удень корито із запареною товчею, а на вечір, після поминок, я вже сам повернусь додому й погодую. Лукія не відмовилась (по-перше, трудніше відмовити, ніж нагодувати Хіврю, а, по-друге, близького чи далекого родича не так часто й ховають), а коли запечалений Ясенюк чемно подякував їй, вона візьми та й скажи старому чоловікові:

— Та вже коли Хівря така дорога вам, то ходили б скрізь із нею вдвох, як із бабою.

— Га?

— Як із бабою, кажу. І на весілля беріть її з собою, й на похорони, і на ярмарки. Завжди буде з вами, не побиватиметесь, як там Хівря сама-самісінька без вас, чи напувана, чи нагодована.

— Я й не знав, що тобі так важко поставити готове корито перед свинею!

— Зовсім не важко, дідуню!

— Таки важко, серця не маєш!

— Ви, дідуню, мов кріпак у своєї Хіврі, а вона ваша пані. Та відмініть ви це кріпосне право, звільніться.

— Яке кріпосне право? — не втямив.— Як звільнитись?

— Та пустіть ви свою Хіврю на сальтисон і ковбасу-кров'янку!

Тоді Хома Ясенюк відвернувся від Лукії й подався мовчки геть, як оце й ниньки зробив...

Так уже повелось, що про всякі новини розказує своїй Хіврі. Є люди, які люблять гомоніти самі з собою, або з чотирма стінами, або з роботою своєю розмовляють. Скажімо, рубають дрова — розмовляють із сокирою та колодою; підгортають картоплю — гомонять із сапою та корчем; печуть хліб — перемовляються з тістом і вогнем у печі. Хома Ясенюк людина замкнута, він не з кожним односельцем встряне до балачки, вуста йому часто замуровані. А от перед Хіврею й душу виливає, й сповідається.

— Ти тільки послухай, Хівре, що мені радить ота сусідка,— ставлячи ввечері корито перед льохою, гомонить старий.— Радить, аби проміняв тебе на молоду льоху. А хіба воно тепер мені на умі? То раніше, при живій бабі, тримав одну льоху, потім другу, третю, кожна поросилась, від кожної був набуток і прибуток, а тепер, Хівре, що? Й не дорікаю, ще не маєш охоти за кнурами, а тільки не відмовлюсь від тебе. Вже не хочу ніякого твого приплоду, як би справився з приплодом? Авжеж, літа вже не ті і в тебе, і в мене.

Льоха, виївши корито вареної картоплі та вихлебтавши пійло, вкладається на бік, сито рохкає. Хома Ясенюк залазить у саж, чухає свиню між вухами, чухає шию, далі запалий бік, здухвину — тут сало наче аж просвічується, наче аж горить кров'яними жилками. Хівря вдоволено рохкає, очиці її сонно заплющуються, рохкання обертається на сопіння, свиня вже спить, і тоді хазяїн обережно, щоб не розбудити, вилазить із сажа...

Наступного дня гомонить із Назаром Сторчаком, трактористом, що живе в сусідах, а зараз ось стоїть у леваді з вудкою й хоче зловити щось у заболоченій річечці. Назар завжди знав тільки дві речі: трактор і рибу. Коли він не орав, то ловив рибу, а коли не ловив рибу, то орав. Тому завжди його можна було побачити або в полі, або край річки. Собою вдався жилавий і худий, мов сириця, а на жовтому вилицюватому обличчі жовтаві очі видавались грудочками живого болю, такі це були стражденні очі.

— Тепер худобу не тримають,— гомонів старий.

— Нащо мені худоба? — кривився Назар.— У мене є трактор, мене годує трактор, а не худоба. Мав би я корову, так? Її треба доглядати, так? А вона ж мене хіба догляне й прогодує? Ні. А трактор прогодує. Отже, корова тепер нерентабельна.

— Свиней тепер тримають менше...

— Раніше як? — озивався вмить Назар.— Селянська родина жила на салі. Восени, зимою, весною, літом — сало й сало. Коли є сало — ти живий і ситий, а коли немає сала — ти голодний. Тепер нема філософії сала, то й свиней менше. Все залежить від філософії, так?

— Та чи свиня вже такий хомут на шию?

— Хомут,— сипав горохом скоромовки Назар Сторчак.— От у вас свиноматка Хівря. Хомут. Коли взяти вік, скільки живе свиня, то вже мала б здохнути. А не здихає, бо догляд має такий, як у капіталістичному суспільстві людина не має. Не заколете — сама здохне завтра чи позавтра, пом'янете моє слово. Я вас розумію, Хомо Варивоновичу, що не хочете колоти льоху. Я все розумію, як ніхто.

— Га?

— А візьме й здохне, тоді що? Може, від Хіврі якась пошесть піде, то вліпить вам штраф районна санепідстанція. Життя в льохи не вічне...— Він спритно витягнув з води карасика й сказав:— А вихід є! Якщо не хочете, щоб здохла...

— Га?

— Можна й не колоти, можна по-благородному, як у людей.

— Як, Назаре?

— Не колоти, як свиню, а з рушниці встрелити, по-благородному.

Хома Ясенюк стояв, наче вражений громом із ясного неба. Далі, не кажучи й слова, потягнув ноги з левади. Пряжило сонце, щебетало птаство, зеленіли буйною повінню городи, а в старого стояла сльоза в очах. Напівзасліплений сльозами, він нічого не бачив. Причвалав на обійстя, опинився в хліві. Хівря, лежачи в сажі, зустріла хазяїна збадьореним рохканням, і тієї ж миті сльози градом покотились по обличчю. Нагнувся, гладив льоху й плакав так, як за малою дитиною.

— Весь світ проти тебе,— вимовляв неслухняними губами,— всі проти тебе...

Згодом, повертаючись від річки зі шворкою дрібненької риби в руці, Назар Сторчак побачив згорблену постать старого на порозі хліва й, зупинившись, поспитав голосно:

— То що, дідуню, надумали?

— Га? — повернув той сиву голову на тонкій, як мотузок, шиї.

— Дробовик у мене є, добре стріляє. Хоч на зайців і лисиць не ходжу, а справний. За роботу поставите півлітру, більше не вип'ю.

Старий слухав мовчки.

— То Петро Князь розсядеться за чаркою та свіжиною, мов у кума на іменинах, а я ж не колій, просто хочу пособити вам по-сусідському. Самі й не надякуєтесь потім, Хомо Варивоновичу.

Старий непорушно завмер у рамі дверей і слухав.

— То я прийду,— сприйняв сусіда його мовчання за згоду.— Готуйтесь.

Коли за якийсь час Сторчак повернувся на обійстя з двостволкою, трохи винувато всміхаючись (тільки очі зоставались двома невсміхненими жовтими грудочками болю), старий і далі човпів на порозі хліва, мов привид.

— Зарядив на дикого кабана,— підступаючи ближче, мовив Назар.— Хоч ваша Хівря й свійська свиня, домашня, можна сказати, але на свійських свиней дробу не випускають.— А що старий не озивався, вів далі:— Рушницю тримаю в скрині, а скриню замикаю, бо знаєте, всяке може трапитись, краще гріха постережись. Є такі мисливці, що тримають зброю на видноті, чіпляють на стіну, я не з таких.

— А що скаже сільрада? — раптом спитав Хома Ясенюк.

— Сільрада? Про що? — здивувався Сторчак.

— Колоти — це одне, дозволено, а стріляти — зовсім друге, тут сільрада не мовчатиме.

— Як не мовчатиме? — не міг второпати сусіда.

— Стріляти — це вбивство,— кліпав очима старий.— Як сільрада подивиться?

— Дідуню, та ви бузини об'їлися,— зареготав Назар.— Яке діло сільраді до свині?

— Може мати.

— До вашої Хіврі?

— До Хіврі.

— До свині Хіврі? — допитувався Назар, мовби сумнівався, що вони говорять про одну й ту саму льоху.— До вашої свиноматки?

— Може мати діло,— вперто бубонів старий.

— Ви серйозно?

— Чи я б обманював тебе...

Сторчак склав губи курячим гузенцем і свиснув.

— Скільки вам років, дідуню?

— Га? Забулось...

— Воно й видно, що забулось.— Він переклав рушницю з долоні на долоню, прицілився в яблуню, потім повільно перевів стволи на стовбур ясеня, прицілився у верхівку. Проте не вистрілив. Дістав набої з магазина, сховав до кишені.— Бувайте, дідуню!

— Ходи здоровий.

— А то б поміг по-сусідськи, га?

Старий Хома Ясенюк мовчав, перепинаючи кощавою постаттю вхід до хліва. Тракторист знову губи курячим гузенцем, свиснув і подався геть із подвір'я. Рушницю тримав, як люшню, яку, здається, кожної хвилі міг пожбурити в кущі.

Хома Ясенюк узяв кропив'яний мішечок і подибав у поле наскубти листячка лободи й щириці. Вибирав соковитіше, ніжніше, не пожовкле від сонця. А також нарвав в'юнкої березки у віночках білого цвіту. На своєму городі навідламував бурякової гички. Взявши ножа, дрібненько порізав лободу, щирицю, березку й гичку, засипав до корита, а вже в кориті перетрусив товчею. Подумавши, добавив кукурудзяного борошна, далі приніс із погреба гладущичок кислого молока, щедро полив, перемішав товкачем. Із корита сотався запаморочливий дух, уже можна було б іти до хліва, проте Хома чомусь не квапився. Він повештався тудисюди по хатині, начебто мав якесь діло, хоч насправді ніякого діла не мав. Може, його стримувало дивне відчуття провини?.. Авжеж, несподіване відчуття провини перед Хіврею, бо ж таки сьогодні завинив перед нею, таки завинив. Бодай у тому, що сусіда-тракторист зайшов із рушницею на подвір'я... Бодай у тому, що Назарові закралась думка, начебто він, Хома Ясенюк, пристане на оте пасталакання.

Вештався по хаті, наближався до корита в сінях і, зрештою, не годен більше боротися сам із собою, взяв корито і, тримаючи поперед себе, поніс із сіней надвір, до хліва. Хівря, либонь, ще здалеку почула старечу ходу, ще здалеку, мабуть, виявила запах корму, бо почулось її голодне рохкання, нетерплячіше, вимогливіше, почулось, як її драбинчаста туша вертиться й гримить по сажі. І, чуючи те кувікання, те порохкування, Хома моторно переступив поріг хліва, поставив корито перед льохою і, дивлячись, як вона миттю тицьнулась рилом у корм, як нерозбірливо, жадібно їсть, знову відчув приступ дивної провини.