Пишіть і мене - Лепкий Богдан

— Але є молодші від мене, і вони, певно, не цураються доброго діла, вони послужать тій нашій Україні. Але як?

— Але як? — перекидалися зором і словами гуцульські ґазди.

— Наше село, як той макух. Що було молодого й дужого, забрали. Збили його, як на фолюші сукно. Підіть ви завтра вулицею і подивіться, кого стрінете. Жінки і стари-ня. Легіня зі свічкою не стрінете, хіба підпарубочих, запорожців, що з-за порога на танець глядять. Підхоплюється то, як птахи у гнізді, за рік, за два і вони будуть літати, — підхопні. Пішлемо їх, — то хто лишиться в селі, хто боронитиме наших жінок і дівчат? Довбуш не хоче вставати.

— Довбуш на Сокільському спить3, — кивали головами ґазди, і зітхання, подібне до шуму цвинтарних смерек, понеслося по хаті.

— Чи не краще було б, якби нам рушниці прислали, і кулі, і пороху, що треба. Ніхто, як ми, не знає наших гір, ніхто, як ми, не буде їх боронити. Я, хоч старий, а за піч не полізу і на тім, о, верху я вам вгадаю, чи це ялівець, чи медвідь. Нас очі не заводять, а руки не трясуться, тут кожний камінь для нас, як феник у кишені. Обороняючи наших гір, боронили б ми границь України. Я скінчив.

І висока стать сховалася знов у димах поміж кипта-рями.

Гість з міста потер чоло, ніби хотів, щоб воно сильніше думало, а потім прикрив очі рукою і мовчав. Ґазди мовчали теж. Із-за гір викочувався місяць. Вікна стояли, ніби із срібла куті.

— Чи ще хто хоче говорити?

— Ні. Каня сказали, що всім нам було на язиці.

— Так тоді пустіть мене до слова.

— Просимо, просимо, пане докторе!

— Я не гуцул, але з гуцулами зрісся. Я чую, що їх болить. Мій передбесідник говорив, ніби мені із серця читав. Але так, як би нам хотілося, на жаль, не може бути. Нам дозволили мати не територіальну міліцію, а український легіон, як окрему військову частину державної армії.

— В іім-бо то й діло, — втрутив своє слово начальник.

— Того нам не змінити, бо нема як і вони. Хмара насувається на нас, і тільки слухай, як перші громи вдарять. Ґазди! Я певний, що ви так обороняли би своїх гір, і ко-либ, і полонин, і кожного плаю, як ні один лицар у світі, та чи оборонили би ви їх, це друге питання. Тую силу, яка насувається з півночі і від сходу, треба здержати, спинити там на долах, десь, може, над Дністром або над його притоками; тут було б запізно, тут і так народу, як самі знаєте, небагато залишилося. Тому-то я ще раз прошу, хто хоче, хай голоситься. Дехто нині, отут на цьому папері, хай покладе своє ім'я, а інші хай підпишуться в комітеті, який ми виберемо з трьох люд а. Скоро світ, їду дальше. До неділі остається нам три дні. В неділю комітет відведе добровольців у город. — Так — прошу...

За той час, як говорив адвокат, праворуч від його почувся діалог.

— Татуню, я голошуся.

— А мати що? Стривай!

— Ні, я мушу! — і до паперу підступив молодий хлопець, ніби з образу зіскочив, гарний, хоч малюй. Взяв за перо і поклав перші великі і невправні букви. Його батько слухав, як скрипіло перо по папері і як тряслися чорні кучері його наймолодшого над білим новим киптарем. Двох старших він виправив у полк ще тамтого тижня. Перед його очима виринула тая пустка, яка тепер зробиться в хаті й на обійстю, і тії великі жінчині очі, що серед тої пустки будуть когось шукати. Але як син закінчив свій підпис і вертав від стола під стіну, він махнув рукою і сказав:

— Взяв вовк корову, хай бере й теля.

До стола підійшли оба молоді Микитюки. їх батько переступив з ноги на ногу і спитав:

— Ви оба?

— Оба, татуню! — відповіли хлопці. — Ми ж браття.

— Про мене.

За ними підступило ще кількох, а тоді почувся у хаті кашель. Значиться, більше ніхто. Адвокат прочитав підписи і почислив. Було 13.

— Тринадцятьох підписалося, — сказав уголос. Тринадцять, це погане число...

Знов почувся цей самий кашель. А тоді виринув, як лящ із трощі, хирявий, худощавий леґінь; його при наборі рекрута пустили і в селі дивилися на нього, як на сміховшу фігуру. Він не годен був ковбка двишуш, бо в грудях грало йому, як на трембіті, а як вийшов наверх до маржини, то довго-довго лежав, мов неживий, заки прийшов до себе.

Тепер він випрямився, голову підняв гордо, руку заложив за пояс і сказав: "Тринадцять нещасливе число. Щоб було 14, пишіть і мене".

Записали.