№ 2002 - Любченко Аркадій

Кінець.

— Чи не здуріла, Марто? Що таке?

— А таке... Виходжу заміж за хазяїна. Завтра на запись іду. Поняв? — і перед самим шоферовим носом хлопнула дверима.

Вона довго не могла заснути. Подушка горіла, горіли щоки. І думок гарячих була повна голова.

Згодом засвітила лампу, зняла засиджене мухами дзеркальце і, старанно обтерши його, глянула на себе. Схвильовані, великі очі, наче сп'янілі, наче злегка заволоклися сльозою. А під очима зморшки, і на лобі зморшки, і підборіддя в зморшках. Життя встигло вже покласти чимало відзнак, так покалічило, що вона й не сподівалася.

І, вдивляючись вона помаленьку починала щось згадувати, починала пізнавати ці завчасні відзнаки, читати по них, як із книжки. Все її життя з вічними турботами, вислужуванням, поневірянням, терпеливе, велике для неї і непомітне для інших життя враз стало як на долоні.

Марта зітхнула, але почула, що їй радісно-легко. Тепер цього вже не буде, тепер все буде інакше, по-новому.

Раптом погляд її зупинився на сорочці — брудна, в жовтих пасмах. Стало самій соромно, аж завовтузилась на ліжку. Коли ж спало на думку, що така інтимна нечепурність найшвидше може відштовхнути від неї Бориса Петровича, вона жахнулася і дала собі слово завтра ж упорядкувати своє вбрання.

Ніч проповзла, як ті мари, неспокійна, розхристана...

Уривками ввижалося щось гарне, ввижалося страшне.

На ранок, лежачи нерухомо, мов після важкої хвороби, вона довго не могла опам'ятатися. Все, що сталося вчора, здавалось тільки чудним сном. Було навіть смішно. А коли в розплющені очі пригнули пустотливі сліпучі зайчики, проганяючи паморочну дрімоту, коли перед свідомістю у всій неможливій величині виросла гола дійсність,— Марта занепокоїлась.

Більше й більше охоплювала її розважність. Особливо дивною здавалася напосідливість Бориса Петровича. Все ж таки краще спочатку подумати, перевірити. Не завадить трохи відтягти. Тоді, принаймні, можна зважити справу всебічно, бо зараз ніяк не приймала свідомість несподіваної думки про спільне життя з хазяїном — та ще й з колишнім паном.

Панів уже Марта добре знала. Чимало їй доводилось терпіти! Правда, тепер і собі вона знала ціну, не боялася хоч кому відверто сказати в очі те, що мала на думці, і була з цього щаслива й горда. Вона надто цінувала власну волю та незалежність, якої так довго ждала, дорожила нею навіть у буденному, дрібному житті і тепер непокоїлась, що цю волю до певної міри можуть силоміць відняти. Але тепер і колишні пани стали ніби щирішими, ніби змінилися, як і все довкола...

* * *

Марта ще не встигла остаточно вирішити, як на порозі з'явився Борис Петрович і, тепло привітавшись, замиловано взяв її голову в руки.

— Я жду. Ходімо.

— Ой, голубе... Мо', почекаємо?.. Та вже краще з неділі?..

— Ні, ні, ні! — заквапився він, ласкаво посміхаючись.

І знову почав доводити, що відтягування лише ускладнить справу. Головне, як він запевняв, сьогодні якраз припадали його особисто-історичні і місяць і день: цього ж числа він дружився за попередніх разів.

— Мабуть, так на роду написано,— промовив Борис Петрович і рішуче, невідступно додав: — Так я жду. Через чверть години йдемо.

— Ой, чудно мені... — але вона більше не змогла противитись. Повірила. Повитягала всі свої вузлики та схованки, розгребла їх, похапцем збиралася. І до краю була стурбована, що не має ні одної чистої, гарної сорочки.

Далі вона вже нічого не пам'ятала... Далі — півдня як у тумані...

І тільки як вийшли вже з похмурого чужого будинку, де розписувались, і хтось, віншуючи, почав тиснути їй руку, вона трохи опам'яталася.

— Ой, лишенько, я й забула!.. Вечір скоро, а в мене й досі м'яса нема! Ідіть собі, а я побіжу...

Її хотіли утримати, кликали, сміялися, але вона одмахнулася і, спотикаючись, мерщій побігла на базар. Її тепер гнала одна лише хвилююча, настирлива думка.

Коли ж, за порадою знайомих крамарів, вона з цією думкою заскочила до старого базарного мастака, той, глянувши на її зашаріле обличчя та нервові руки, враз насторожився і потайливо примружив око.

А Марта, хапаючись, вигребла з-за пазухи заялозеного вузличка й почала шматувати його тремтячими руками.

— Скільки за це? — спитала вона, розгорнувши своєрідну скарбничку й кидаючи на стіл золотого хрестика та зім'ятого блідно-зеленого папірця.

— А нащо вам продавати? — підозріло спитав мастак.

— Грошей зараз дуже треба. Скільки?

Він підкинув на долоні хрестика, обдивився, обнюхав. Потім розгорнув папірця:

№ 2002,— і, хвилинку подумавши, хитро повів тарганячим вусом.

— Почекайте трошки... Я на цю бамажку спитаю ціну, бо я не знаю ще,— і тихенько посунув до другої кімнати.

Він ще довго торгувався, граючи на терпінні дивно-схвильованого гостя, і коли, отримавши, нарешті, невеликі гроші, розгублений гість побіг із хати, мастак ввічливо вклонився йому вслід і любовно погладив на долоні блідно-зеленого папірця.

...Додому Марта повертала, щасливо всміхаючись,— вона купила собі нової білизни з гарного, тонкого полотна.

Харків, 1924