Золотий Ра - Білик Іван

Ще вимовлені не всі передбачені на сю ніч слова. Він дуже добре розуміє мій стан і каже заспокійливо:

— Все передбачено божеством. Навіть коли людина вчиняє страшний злочин, божество мовчить, аби потім лютою карою показати іншим людям, що найлютіша кара належить за найстрашніший гріх.

Це вже для мене цілковита несподіванка, мене навіть бере на сміх, але я намагаюся стримуватись. Варвари й елліни все споконвіку міряли на свій копил. Мій гість виявився гідним сином своєї епохи. Я питаю по можливості найсерйознішим тоном, щоб випадково чимось не образити його, бо він сам багато років навчав мене тактовної чемності:

— Ти віриш у безсмертя людської душі?

Якщо він заперечить, то тим самим заперечить існування всіх надприродних сил.

— Єгиптяни першими почали проповідувати вчення про невмирущість душі людської, — відповідає Геродот. — Після смерті тіла душа переселяється в іншу істоту. Обійшовши так ото всіх земних та морських тварин, душа знову втілюється в новонародженій дитині. Коло замикається через три тисячі літ.

— Ну, це єгиптяни. А як твої співвітчизники елліни? — нагадую я.

— Дехто з еллінів теж перейняв це вчення...

— Ти міг би назвати й імена конкретних людей?

— Міг би, але не хочу.

Це для мене не новина. Так майже слово в слово написано й у його "Історії". Якби він прожив був іще років чотириста чи п'ятсот, зміг би прочитати Вергілієву "Енеїду": римляни теж вірили в переселення душ, певно, перейняли це вчення від своїх стародавніших сусідів — етрусків. Та й у відомих моєму гостеві індів воно збереглося до наших днів.

Прямої відповіді на запитання Геродот уникнув, і в цьому виявилося все його єство, як виявлялось воно мені в усій подвижницькій праці Батька історії.

Ми знову довго мовчимо, найголовніше сьогодні так і не було сказане. Я намагаюсь проникнути в плин його думок, але не можу й рятуюсь клацанням своєї пластмасової "Еріки", щоб, можливо, розважити і його. Те клацання розмаханих важельків машинки часом дуже хвилює гостя. Колись ми з ним поговоримо про подвиги знайомих йому видатних людей, серед яких він мав би почуватись як рівний між рівними, але не почуває себе так.

— Подвиги коштують великого ризику й вдаються тільки мужнім, — відповість він. — А який із мене сміливець?

Найменше людина знає саму себе.

Але ми отак розмовляємо не щоночі. Надивившись на мою машинку й наслухавшись її донесхочу, він раптом починає пригадувати, як писав свого часу сам. На одній із полиць моєї бібліотеки лежить його досить ваговита книжка, я беру її й простягаю йому. Він крутить книжку в руках і трохи скептично посміхається:

— Вміщується на одній руці...

Я запитую:

— А який вигляд вона мала в твій час?

— Двісті з гаком сувоїв папірусу по два лікті кожен, — відповідає Геродот, мружачись до полиць моєї бібліотеки, яка тягнеться від стіни до стіни. — Моя книжка тут оце ледве-ледве вмістилася б.

А в моїй книгозбірні вміщається зо дві тисячі томів.

Геродот поставив свою видану в наш час книжечку на місце, а потім відступив і глянув на неї від протилежної стіни. Книжка мов потонула в каламутному морі.

— Ти все оце перечитав? — питає він, і я розгублено кручу головою. — Нащо ж вони тобі?

Як я міг пояснити, що немає потреби принаймні відразу перечитувати все, що стоїть у тебе на полицях, скажімо, кількадесятитомні енциклопедичні словники. А багатотомні батареї мертвих і живих класиків? А маса суто випадкових видань, до яких навряд чи коли дійде черга, бо якщо й настане їхній зоряний час, то лише в найближчому складі макулатури... Я спробував пояснити гостеві все це, але він затаврував його простим і звичним для себе словом "варварство". Я відповів, що серед нас тепер багато хто думає так само, мовляв, це інформаційний потоп, у якому рано чи пізно захлинеться цивілізація; коротше кажучи, справжній абсурд. А він знову дивиться на свою книжку:

— Я вклав у неї кільканадцять років життя, а її й не видно серед інших...

Я ж намагаюся виправдати особливості нашої доби:

— У папірусних сувоях лише моя бібліотека зайняда б величезний багатоповерховий будинок, а тепер такі бібліотеки має багато хто.

Гість мій скалить облямоване зморщечками око:

— Навіщо вам стільки книжок, якщо ви їх не читаєте? Може, для утеплення стін?..

Він дуже схвильований і не швидко заспокоюється, зрештою поблажливо підморгує мені:

— Нічого не зробиш, я давно казав, що з варвара важко зробити елліна. Але ти в розпач не впадай: ви, скіфи, найрозумніші серед усіх варварів!

Мені несподівано стає легко від цієї похвали, гість мій теж відчуває це й переймається добрим гумором.

— Я тобі ще не розповідав, як ваш стародавній цар зумів перелічити своїх підданців? — раптом запитує Геродот вельми зичливим тоном.

Я чесно визнаю, що знаю цю притчу з його "Історії", але він уже заглибився в спогад і замислено потирає пальцями зморшкувате чоло.

— Хіба написане на папірусі чи дошці порівняєш із живою розповіддю? До того ж цю притчу мені особисто розповів твій земляк-одноплемінець Темн. Може, він доводиться тобі й далеким пращуром, а пращурів ми обожнювали й мали за святих. Той казан на перехресті Священної путі я сам бачив: величезний мідний казан, від часу напівурослий у землю, його не зрушиш п'ятдесятьма парами волів...

— А може, ти розповів би про себе? — пропоную я. — Людство ось уже майже дві з половиною тисячі років намагається розгадати твою таємницю...

Я говорю це просто так, ні на що не сподіваючись. І, звичайно ж, не без підстав.

— Було б смішно, — каже мій гість, — коли б німий виступив із промовою на еклезії, а незрячий ловив рибу вудкою з поплавком. Та я в своїй "Історії" розповідав же не про себе. — Він несподівано прискалився на мене з-під кошлатої чорної брови, а обернене до мене велике вирячкувате око лукаво засміялось: — Коли читач знає про автора геть усе, вони втрачають цікавість один до одного. Це сказав Есхіл. А ти багато чув про життя-буття Есхіла?

Я розчарований і мовчу, а він так само хитро сміється оберненим до мене оком і запитує:

— Ти начебто не віриш у богів? — Я вибачливо розводжу руки, а він питає далі: — А розповідь про Аріона читав?

— Звичайно.

— А про дельфінів повірив? — допитується Геродот.

— Звичайно!

— Як можна не вірити в богів, а вірити в усілякі дурниці? — обурюється мій гість.

— У нас тепер про дельфінів багато пишуть і говорять, — кажу я непевно, не сподіваючись його переконати.

— А з Аріоном було зовсім не так, як написано в моїй "Історії". Коли хочеш — розповім...

Тепер я вже знаю, про що розповідатиме він мені в цю ніч: про славетного кіфареда, в якого так і не повірив до кінця. Чи, може, й тут усе виявилося набагато складнішим, ніж на пожолоблених від часу папірусних стрічках?

ЕЛЛІНИ Й ВАРВАРИ

Кіфаред із Метімни

Він жив давно: ще за Крезового батька Аліатта, лідійського царя. Батьки назвали його Аріоном, що мало означати "Найдоблесніший муж", а дали в спадок кайдани невільника. Який сміливець може бути з раба? Раб має право тільки важко працювати й кланятися господареві, а хлопець удався буйного норову й не вмів гнути хребта. До того ж музи наділили його божественним голосом і демонічним слухом.

Аріон ще з дитинства був поганим рабом: з-під батога лазив рвати хазяйські оливки, а коли підріс, так само з-під бича довбав у кар'єрі мармурові брили. Й тільки після нестерпно довгого рабського дня, коли колісниця Феба тонула за краєм Егейського моря, Аріон діставав саморобну кіфару й торкався натертими пучками її семи струн.

Хоч кістки крутило від перевтоми, раби сходилися послухати його пісень, а деякі тут-таки засинали.

Старий раб Антіз казав:

— На тобі, хлопче, перст Аполлона. — А тоді пошепки гаряче вмовляв його: — Втікай з цього проклятого мармурового кар'єру!..

— А як же ось це? — Хлопець поторкав пальцями бронзовий нашийник, у який одяг його хазяйський коваль.

— Руками людськими роблене, — відповідав раб Антіз, — руками людськими може бути й розбите.

— А оте? — Аріон показував на лоб Антіза, де розжареним бронзовим же тавром було випечено: "Хапайте мене!"

Антіз казав Аріонові:

— Якби люди боялися тавра, досі всі вони були б рабами. Я втікав п'ять разів. Якби таврували за кожною втечею, не вистачало б місця на лобі...

Тоді Аріон затягав дуже сумної, нескінченно довгої пісні.

А коли йому минула шістнадцята весна, коли в кар'єрі під Метімною й на всьому острові Лесбосі від палких подихів південного вітру Нота стало нічим дихати, Аріон утік із Лесбосу на купецькому кораблі.

Юного раба навіть не стали шукати, бо зникнути йому допоміг старий таврований раб: Антіз повідомив господаря, нібито Аріон купався в морі й утонув серед коралових скель; Антіз навіть показав хлопців хітон та поношені сандалії.

Господар згадав, як Аріон побив був камінням одного з наглядачів кар'єру, й не довго побивався за втопленим рабом, хоча той умів добре грати на кіфарі й мав чудовий голос. Але що з голосу раба? Невільника не пошлеш на Олімпійські ігри чи навіть на Малі Діонісії, хіба що присилуєш грати й співати для втіхи гостей, які вже понапивалися й куняють на крабатах.

Аріон, звичайно, не втонув, а виринув під Корінфом по той бік Егейського моря. Він пристав був до вільних рибалок і виходив з ними синіми ранками на тунця, а ввечері сідав десь над морем і юначим голосом співав під кіфару. Коли на обрій Корінфської затоки скочувався червоноколесий бог Сонця Феб-Аполлон, до берега спливалося безліч великих і малих дельфінів. Так тривало з рік, аж поки слава про співучого рибалку докотилася до самого Корінфа.

В цей час тираном цього міста був Періандр, близький друг мілетського тирана Фрасібула, людина вельми лиха. Фрасібул уже багато років воював з лідійським царем Аліаттом, якому підкорявся Лесбос та інші еолійські острови. Періандр боявся надмірного засилля Аліатта й усіляко йому шкодив.

Коли Аріона привели в тиранів палац, Періандр пообіцяв хлопцеві викупити його на волю, якщо той віддано служитиме йому. Аріон присягнув тиранові бути його кіфаредом і піснярем, бо Періандр міг кожну мить повернути його на Лесбос.

Минуло кілька літ. Майстерність Аріона зросла ще дужче, він уславився співом та грою на ввесь Пелопоннес, і послухати його приїздили знатні люди з найвіддаленіших еллінських островів та колоній.