Ялинка з "хлопушками" - Антоненко-Давидович Борис

Дивлюсь, далі панич на стільця став, простягнув руку й дістає відкілясь з ялинки саму що не є здоровенну "хлопушку". Такої я і на вітринах ніколи не бачив. Узяв він її за обидва кінці, смикнув за щось там усередині й... Отут я і стерявся. Забув і про пляшки, й про все на світі. Кинувся вперед, щоб не пропустити нічого, як він ту "хлопушку" розкриватиме, коли це — брязь підо мною щось, потім ще раз — брязь!.. Оглянувся і завмер: та це ж у мене пляшки з пивом вислизнули і впали! Чи не вони то й забряжчали долі? Вирячив я очі, щоб роздивитись, бо після світла погано було видно, бачу — наче щось чорніє на снігу. Я сплигнув з дерева. Матінко моя рідна, так воно і є! І треба ж було впасти тим пляшкам не просто на сніг, а об залізну огорожу вдаритись! Та хоч би вже одна, а то обидві. Ну, як тепер додому вертатися? Немилі мені стали враз і ялинка, і "хлопушки", і весь світ наче затьмарився, бо знаю, буде мені вдома непереливки. Та нічого не вдієш,— почвалав до нашого двору. І боязко вертатись, а йду. Мов на шибеницю в петлю лізу. Думка тільки, як би його відтягти розплату, і через те ще повільніше човгаю. Підходжу до дому й уявляю собі, як там майстер з котячими вусами здивовано очима лупає, мовляв,— а де ж пиво? Уявляю, як і батько спересердя казиться: послав щеня по пиво, та тільки його й бачили! Стривай же!..

Ось і двері наші, та тільки мені страшно на них і глянути, не те що відчинити... Мороз на ніч бере, припікає. Стою я під дверима в самій сорочці, скулився весь, тремчу, як цуцик... Не знаю, скільки я отак стояв — почав уже клякнути й на сон мене ніби хилить — аж раптом одчинилися двері, й з них повагом вийшов одягнутий майстер, а за ним, уклоняючись та перепрошуючи, висунулись і батько з матір'ю:

— Ось і обормот ваш! — сказав здивовано майстер, та батько вже вискочив наперед:

— Пиво де? Я мовчу.

— Де? — пошепки, аж захлинаючись від гніву, визвірився він на мене і схопив за плече.

— Роз...роз-бив...— не сміючи звести очі, ледве чутно проказав я.

— Мн-да... Виходить, значить, по усах потекло, а в рот не попало,— в'їдливо всміхнувся майстер і, ледве кивнувши головою, подався з двору. Це ще більше розлютило батька, він згріб мене за карк і — сам не при собі — потяг до хати.

— Розбив — кажеш? Так, що й черепків нема? Добре навчився брехати, синку!..

Задихаючись, він рвучко зняв з своїх штанів ременя.4 Я мовчав. Що вже там виправдовуватись, коли винен, та й однаково не одвернути кари! Але того, що випало мені,— і я не сподівався... Не пам'ятаю, як опинився на ліжку, як і коли заснув... Чи не тієї ж ночі й запалення легенів у мене почалося,— не минулось стояння на морозі!.. Два тижні вивалявся я тоді в ліжку і як ото дуба не дав — і сам не розумію.

Спиридон Харитонович зітхнув і нахилився до свого улюбленця:

— Отака, Федьку, була в твого діда ялинка, отакі й "хлопушки"!.. А ти коверзуєш: "Не ту ялинку хочу, а оту; не з зайцями, а з лебедями!.."

Старий докірливо подивився на малого і знову, немов згадавши щось, повернувся до дорослих:

— І скажіть же: кожного року, бувало, читаєш у газетах на різдво оповідання про бідного хлопчика, що знадвору крізь вікно зазирає на ялинку багатіїв, а нікому — ні міській думі чи там земству, скажімо,— і в голову не стукнуло, хоч би одну ялинку поставити на вулиці для бідняцької дітвори! Куди там! Звісно,— капітал, а це вже діло серйозне...

Обидва онуки широко розплющеними очима дивилися на діда. Феді хотілось спитати, яким то "обормотом" був колись дід, але він уже забув і не міг пригадати цього слова, а Сашко ніяк не міг собі уявити того часу, коли для дітей не було ялинки ні на вулиці, ні вдома. Просто неймовірно!