Ладимир - Дрозд Володимир
Так плакала вона взимку, коли везла його на санчатах від лавки, ковзаючись на слизькій вулиці і пере-чеплюючись об людські погляди.
— Боженьку ж мій, знову серед білого дня нажлуктився... — простогнала од хліва мати.
— Іди від нас, куди очі бачать, іди, — тихо сказала Галька, — стерво погане...
Він замахнувся з плеча, але трохи не впав і ухопився за одвірок. Діти дивилися з присмерків коридора страхополоханими очима.
— Тільки підійди — так відром пику і роз'юшу! — спалахнула Галька і раптом закричала крізь сльози на весь куток: — Корявий! Корявий!
Він змінився на виду, згорбів і, витираючи плечима стіну, поплентався в хату. Підлогу недавно помили, і через кімнати до столів, ліжок та печі стелилися доріжки з газет. Він намагався ступати твердо і щедро розбризкував по ряботинню газетних літер балабухи вуличного багна. У світлиці натиснув на вмикач телевізора. Корявим його дражнили в дитинстві. Ладимир збирав залізяччя й кістки і відвозив тачкою заготівнику, маючи з того якусь копійку на зошити та книжки для братів, а собі на махорку, він навчився біля пастухів смалити самокрутки. Залізяччя після війни було багато, а особливо цінувалися в заготівника кістки. І насиджені яйця, про які розказував дочці пташниці, Ладимир знайшов не під тином, а скоро по війні у видолку біля колгоспного курника, де збирав кінські скелети — здохлих колгоспних коней варили курям, а кістки викидали в рівчак. Дитинство його пахло здохлятиною, і Ладимирові здавалося, що він досі від того запаху не одмився.
По телевізору нічого не показували. Він згадав, що досі не обідав, і гукнув у прочинене вікно:
— Матка, їсти насипай!
По обіді відчув, як з голови потроху вивітрюється хміль. Але тепер він боявся тверезості, боявся пробудження. Прийшла листоноша, принесла газету, листа від братеника, найменшого, і посилочку — матері та Гальці по хустці прислав до свят. Добрі хустки, у квітах, закордонні. Брат і без того був дуже вчений, а тепер учився на щось більше. І два інші Ладимирові брати довчилися. Усіх трьох їх Ладимир, найстарший, у люди вивів. Хоч на скільки там років старший? А так уже склалося, що за батька їм був. Минулого літа з'їхалися, двоє на власних машинах, коньяків там різних понавозили — хоч купайся, Ладимир. Пив Ладимир, гуляв, поки брати гостювали, а що не допив, те Галька приховала, для гостей береже.
Мати й Галька накинули хустки, побігли по сусідах хвастатися. Ладимир шастав по коморі, коньяку шукав, коньяку не знайшов, мабуть, десь у погребі Галька в картоплю загребла, зате намацав сулію з просяною бражкою, що її уміла варити стара, здмухнув піну і вицідив крізь зуби з добру кварту. Бражка відгонила солодом, але була прохолодна, гостра на смак і легко пилася. У голові знову звично й приємно зашумувало. Сонце уже висіло нижче лелечиного гнізда, ранній лелека одноноге стовпів на в'язі, рожево підсвічений сонцем, наче политий морсом, що йоги приносила з міста перед храмовими празниками, скоро по війні, мати. Морс стікав з цинкового даху по сріблясто-білих стінах і скрапував на білу Гальчину кофту.
— Ти б, синку, уже на ферму ішов, — ласкаво мовила од хліва мати. — Телят попораєш, хай Галя хату домазує.
— Гріх, матка, перед празниками робить! — весело вишкірився Ладимир, бамкнув хвірткою і пішов у вулицю, що вела до лавки.
Давно уже йому не ходилося так легко по землі. Передчуття празників, тепла, літа переповнювало груди. Чим ближче підходив до лавки, тим густіше барвилися свіжовибілені стіни пакульських хат, наче у суліях, виставлених на застеленім ясною скатертиною столі, уже не морс рожевів, а поважно коливався кагор, темно-червоний, густий і гіркуватий на смак, наче дим від вогнища на вигоні, що його годував торішнім листям, корками, недопалками, коробками з-під дешевих сигарет лавочний сторож.
— Драстуйте вам у хату! — гукнув Ладимир, навалюючись грудьми на прилавок, де ваги. Гирка, зметена рукавом куфайки, грюкнула, покотилася по підлозі.— Кагор єстяка?
— За гроші усе є, — відповів продавець, піднімаючи гирку.
— За гроші і дурень купить. А без грошей?
— Без грошей завтра буде.
— Запиши там пляшку до получки, — якомога упевненіше мовив Ладимир.
— Галька сказала — і копійки не погасить.
— Що мені Галька! Я сам собі Галька! — Ладимир стукнув кулаком об прилавок.
— Так що, Ладимире, ділов не буде, а прилавок не винен, що в тебе кишені діряві.
— Людина ти чи не людина? Бога за пазухою маєш?! — Ладимирові здавалося, що без пляшки кагору йому тепер і жить ніяк. В очах стемніло, і тільки пляшка кагору червоно яскравіла на полиці.
— Має він бога, має, тільки на службі він, служба у нього така, — вихопилося з-за грубки — Степан. — Дай йому пляшечку, коли вже душа просить, душа знає, що людині треба, а я заплачу. А ти, голубчику, виореш мені городик, бо я вже підтоптався, не вибігаю за плугом.
Ладимир вихопив пляшку з рук продавця, черкнув об дверцята грубки і, вилущивши заткальце та сургуч, підніс до рота. Зуби цокотіли об скло, а далі дрож ущух, і було в заплющених очах червоно-червоно. У пляшці булькало — порожніла, він розплющив очі, але побачив над собою не стелю лавки із золотим цвяхом електролампочки, а... залитий рожевою крівцею двір, Степана із шкільним портфеликом під пахвою і поліцая, що, зв'язавши Лади-мировому батькові руки попереду, припинає його до полудрабка, запряженого парою коней воза. Мати без тями розпласталась посеред двору, біля неї верещала малеча, а Ладимир торгав Степана за рукав:
— Дядьку, а, дядьку!
Тут нема дядька, а є пан писар! — строго казав Степан.
— Відпустіть батька, пане писар...
— Служба, голубчику, служба. Наказано доставить у районну комендатуру. Пику розмалюють, щоб пам'ятав, як громадське майно гайнувать, та й відпустять, нікуди твій батько не дінеться.
Кульгавий, батько лишився в колгоспі за старшого і перед приходом німців роздав бабам хліб, дві молотарки та комбайн пустив з кручі у яр, а трактора загнав у болото, уже після визволення витягли його волами. Батько з комендатури так і не повернувся, довго в тюрмі сидів, мати передачі носила, а потім розстріляли його. Степан з поліцаєм сіли па воза, стьобнули по конях, підвода поторох-котіла вулицею, а за возом, озираючись на дітей, припадаючи на ліву, коротшу ногу, біг припнутий до воза Ладимирів батько. Ладимир із силою поставив на прилавок недопиту пляшку, аж схитнулись, теленькнули ваги. З червоного туману спроквола проступало постаріле, брезкле, з сивою щетиною на щоках та підборідді обличчя Степана.
— Де батько? — Ладимирові думалося, що тільки він чує свій голос та ще Степан, а вчула вся лавка, вчула і притихла.
— Який батько, голубчику? — лагідно, рахманно мовив Степан.
Ладимир ухопив його за барки і затряс, наче грушу:
— Де мій батько, пане писар?
— Ви тільки подивіться, люди добрі, за мої впився та мене ж і трусить, хи-хи. — Степан виковзнув з раптово ослаблих Ладимирових рук і відступив до дверей. — Я, можна сказать, по закону своє відбув, десять годочків день у день, і не маєш права мене хапать, бо я на тебе, п'янюгу, управу знайду, та скажіть же йому, люди добрі...
Проте люди мовчали.
— Де батько мій? — крикнув Ладимир, але Степан уже шаснув з лавки і чвалав через майдан до свого двору. Ладимир біг слідом (так він біг за підводою, до якої припнули батька, а поліцай шмагав його пугою), аж поки Степан не сховався в огородженому двометровим парканом дворі. Ладимир ударився усім тілом об хвіртку, сповз на мокру землю і заплакав гарячими п'яними слізьми.
Він приплентався додому, як уже стемніло. Мати стояла біля хвіртки, мабуть, визирала його:
— Що ти бо робиш із собою, синку?
— Галька де?
— Де ж їй бути, телят порає.
Він обліг на ґанок. Чув, як прийшла Галька, а зіп'ятись на ноги не мав сили.
— Не йди до хати, — казала мати до Гальки, — п'янющий прителіпав. Пересиди у сусідки, мо, засне.
Коли зайшов у хату, мати немовля заколисувала, старші діти телевізор дивилися. Роззувся, поліз на піч. На печі було жарко, черінь аж пашів.
— Галька де?! — перегукнув телевізор.
— А де, мо', телятам на завтра пійло варить,— відповіла мати.
— Бражки дай!
— Нема бражки, Галька свиняці вилила, бач, який ти добрий у горілці робишся.
Ладимир зліз з печі, пошастав по коморі, сулія, в якій колись грала бражка, справді була порожня. Стусонув сулію ногою, вийшов надвір. Ніч була чорна, як дьоготь. Червоний туман обліг, лишився чорний туман. Ладимир ішов крізь той туман, неначе плив. Уже не усвідомлював гаразд, на кого мав образу — на Степана, який забрав колись батька, на Гальку, що назвала Ладимира корявим, на матір, яка дорікнула. Але почувався скривдженим. То був глибокий, задавнений біль, який нагадував про себе, щойно Ладимир хмелів. Тоді випірнали, наче пуголовки у збуреній воді, чіпкі спогади. Раптом пригадувалося, як він, большак, залишив школу після четвертого класу і найнявся пасти людську череду, бо треба ж було якось піднімати менших братеників. І ось вечеряє він перед паскою у Степанихи, "пані писарки", тоді пастухів годували по черзі, увечері і вранці, а на обід давали в шаньку хліба, сала та пляшку молока. Степана не було в селі, він пересидів першу лавину наших військ у ямі, лаз у яку вів із вбиральні, потім виїхав на Донбас, у шахти, добрі гроші сім'ї присилав, це вже пізніше до нього добралися і судили. Засмалена ковінька Ладимира стоїть у порозі, шанька сіріє на лаві, а він сьорбає борщ, і холодні шкварки перед ним у глиняній мисочці. Степаниха піднімає заслінку печі і кочергою вичовгує бляху з ковбасою. Бляха стоїть на припічку, повна гарячого смальцю, а в смальці плавають коричневі кільця ковбас, що пахтять на весь світ часником, а з баняка на лавці визирає жовто-оранжеве печене стегно. І Ладимир, досьорбуючи борщ, обіцяє собі, коли виросте, згризти усеньке отаке стегно, а ковбасами він хрускотітиме в майбутньому, наче тепер стрілками цибулі. Він виріс, наївся, і світячі окости висять на горищі, під шиферним дахом його мурованої хати, а ковбаси, залиті в макітрі білим з жовтими проталинами смальцем, од осені стоять на материній скрині у коморі, але тепер вони уже не пахтять йому так смачно, як у хаті Степанихи, коли він пас корів, і хіба що після доброї випивки просяться па хмільний зуб.
Він загрюкав кулаком у раму Марущиного вікна, шибки бряжчали на цілий куток, наче тачка, повна залізного брухту й кісток тачка, яку він котив селом до заготівника, дражнячи псів, а Галька гукала навздогін: "Корявий!.." — а Степан тицяв йому в руки пляшку кагору: "Випий, голубчику, я заплачу..." Пси валували на кутку, і перелякана Марушка в самій сорочці та накинутій на плечі хустці шипіла з сінець:
— Дурний, усе село розбудиш! Чого тобі?
— Борг давай!
— Дня мало, що й серед ночі хлещеш? — причинила за Ладимиром двері, але світла не вмикала.
— Тобі що, жалко? Свою п'ю, зароблену.
— Пий, тільки по ночах до мене не швендяй.
