Славні побратими - Кащенко Адріан

— Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та пiд Корсунем! Там було де розiйтись, а тут i шаблю можна пощербити!

— Не журись, — одповiв Богун, — ще не один раз доведеться нам зiйтися з ворогами в чистому полi! Шкода менi з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час менi по вертатися на пiвдень.

— От заїдемо до моєї неньки. Вiдпочинеш трохи, та й розiйдемося, бо справдi наш загiн дуже побiльшав i час його подiлити надвоє.

Ластiвкою вилинула з хати стара Нечаїха назустрiч синовi. Де подiлася й кволiсть її, й немiч, навiть очi заблищали, як у молодої! Пiдбiгла, впала синовi на груди. Син пригорнув матусю, й пiшли обоє до хати.

Та недовго довелося матерi, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привiтати дорогих гостей хлiбом-сiллю, як у хату ввiйшов пристаркуватий чоловiк i вклонився Нечаєвi.

— Рятуй мою дитину, Данило — мовив вiн, привiтавшись.

Нечай пiзнав дядька Оверка, материного сусiду.

— Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо?

— Чи ти мою дочку, Прiсю, пам'ятаєш?

У думцi в Нечая встали його дйтячi лiта i маленька дiвчинка, сусiдова дочка, що все крутилася бiля його, як вiн ще хлопцем бавився на левадi з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дiвчинка було заплаче, коли вiн вiдiпхне її, щоб не лiзла пiд ноги; i як йому зараз же робилося жаль маленької Прiсi, i вiн знову жалував та пестив її.

Далi згадалися Нечаєвi тi часи, коли вiн уже козаком вернувся з походу пiсля нещасливого повстання отамана Павлюка. Прiся була тодi вже дорослою — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто спiвала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як вiн через рiк знову збирався виїздити до Сiчi i як тодi Прiся несподiвано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тодi на думцi лише гостра шабля та добрий кiнь, а проте, Нечай всi цi вiсiм рокiв, що вiн не бачив Прiсi, часто згадував її, i жаль йому було тiєї товаришки дитячих лiт.

Всi цi спогади блискавкою пробiгли в головi козака, i вiн, збентежений, спитав:

— А що ж там сталося з Прiсею? Де вона? Певно, давно замiж пiшла?..

— Пiшла, у Красне, за Мельника, тiльки не мала долi, бо через рiк i вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тiм тижнi пробiгав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхiв з Красного, але як тiльки вiн пiшов далi, вороги нашi знову повернулися з вiйськом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалiчили, що страшно глянути: кому вуха одрiзали, кому носа розсiкли! Серце в'яне й душа болить... То ось тепер ляхи вхопили Прiсю у власнiй хатi та й забрали в полон, до замку.

— А, сто чортiв їм у печiнки! — гукнув Нечай i скочив з лави. — Що ж там робиться у замку?

— Що робиться? Бенкетують вражi ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж двi хоругви жовнiрiв.

Нечай поправив на собi зброю i вдався до Богуна:

— Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною?

— Згода... Поїдемо!

Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:

— Свiте мiй ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш?

— Не плачте, мамо, — одповiв син, — та поблагословiть у поход iти. Не задля гульнi покидаю вас, а щоб рятувати землякiв вiд неволi й знущання!

— Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! — I стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина.

Через який час до Красного наближалася чимала валка козакiв з обома славними ватажками. Сонце тiльки що сховалося за лiсом, i на заходi ще червонiла зоря; зiрки одна по однiй неначе виринали з неба; на рiчку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквiтчанi зеленими садками й запашними квiтками... Тихо та любо було навкруги, неначе в раю... Здавалося, що спокiй та щастя панують по всiй тiй країнi... Проте це так тiльки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братовi завдавав тяжких мук!..

Ще за кiлька гонiв до Красного козаки почули крик i стогiн людей. Той стогiн i благання рвали їм серце, i, поспiшившись на той лемент, козаки побачили три вбитi в землю палi з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покаранi за те, що розказували помiж себе про повстання Хмельницького.

— Кари ворогам! — загукали козаки, знiмаючи мученикiв з паль i погрожуючи у бiк Красного. — Нiкому милосердя, коли так!

Всi, вкупi з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив ранiше виманити з замку жовнiрiв та вибити їх, а тодi вже йти на замок. Нечай пристав до тiєї думки, i, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козакiв у залогу недалеко вiд замку, а сам з сотнею увiйшов у мiсто, скликав людей на майдан і намовив їх гвалтувати, не боячись ляхiв.

У замку тим часом iшов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панiв з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привiтав усiх як гостей. У замку було двi хоругви жовнiрiв, i пани були певнi, що хлопи не насмiють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що вiн далеко.

У великiй горницi замковiй стояли чотири довгi столи, а за ними сидiли пани й панi i, весело розмовляючи, вечеряли.

Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; пiсля вечерi ж мали бути ще танцi, музики й iншi забавки.

Аж ось серед веселого смiху й розмови у горницю увiйшов один хорунжий i пошепки мовив до вельможного господаря:

— У мiстi неспокiйно, ясновельможний пане! Прибуло увечерi бiля сотнi козацької наволочi, пiдбурюють i наших хлопiв до повстання!

Саме в ту мить з майдану стало чутно, як вигукували селяне.

— Яке нахабство! — скрикнув господар. — На палi їм схотiлося! Вдарте на ту наволоч обома хоругвами одразу, щоб враз загасить повстання. Рубайте всiх, що зiбралися на майданi, без жалю та подбайте, щоб козакiв якнайбiльше живцем перед мої очi поставити, — я їх завтра порозсадовлю по палях по всiх околицях!

Вирядивши хорунжого, хазяїн заспокоїв гостей, i вони почали знову гукати йому "вiват" та наливати келихи, а жовнiри почали виходити з замку й лаштуватись до бою.

Скоро у повiтрi пролунав пострiл. То Богун стрельнув з пiстоля, щоб подати гасло Нечаєвi. Сам вiн почав з козаками вiдходити з майдану у вулицю, а щоб поляки подумали, нiби вiн їх злякався, звелiв селянам ховатись поза тини.

Жовнiри зрадiли, що вся юрба тiкає, i кинулися за козаками у вулицю, та не вспiли вони втягтися натовпом помiж тини, як Богун гукнув:

— Стiйте, пани-брати!.. Всипте тепер ворогам з рушниць квасолi та зустрiвайте списами!

Козаки спинилися, випалили з мушкетiв i кинулися на жовнiрiв хто з чим. Жовнiри з несподiванки спинилися, далi ж, розглядiвши, що козакiв небагато, почали на них нападати. Саме тут позад жовнiрiв стало чутно брязкiт зброї й тупотiння коней, — то вихором летiв Нечай з товариством. Ще мить — i важка його шабля почала ходити по головах ворогiв.

— За волю, панове-товаришi! — гукав Нечай. — За козацьку волю! Не пускайте ляхiв до замку! Нi одного не пускайте!

Здавили козаки жовнiрiв з двох бокiв, толочили їх кiньми, кололи списами, рубали шаблями, i незабаром вiд тину до тину, через усю вулицю, лягла купа трупу.

Дехто з жовнiрiв, перескочивши через тини, хотiв утiкти до замку городами та садками, так селяне перепиняли й тих.

— Ану, тепер до замку! — гукнув Нечай, i подався з козаками до замкової брами.

Жахнулися пани, почувши, що Нечай, мов Божа кара, бiжить на їх. Не насмiли вони оборонятись i вiддалися на ласку козакiв. Та не було вiд козакiв їм помилування за їхню кривду, всiх козаки порубали шаблями. Тiльки власника замку Нечай лишив живим i звелiв йому показати в замку всi скарби.

— А де ж ти переховуєш живий скарб? — спитав його Нечай пiсля огляду всiх горниць та льохiв. — Де красуня Мельничка та молодi нашi дiвчата?

Пан привiв Нечая до одного замкненого покою. Не вiдаючи нiчого про те, що коїлось у мiстi, у тiм покої сидiли, вмиваючись сльозами, замкненi дiвчата й молодицi, що на своє лихо породилися на свiт вродливими, i з тяжкою журбою дожидали своєї гiркої долi...

Аж ось упали дверi вiд могучого плеча Нечаєвого, сполоханi красунi, розглядiвши козакiв, радiсно сплеснули руками.

Прiся враз пiзнала Нечая.

— Данило! — скрикнула вона. — Це ти прийшов мене рятувати?! Чи пiзнав же ти мене, орле мiй! Чи пiзнав ту Прiсю, що малою бавив?

Не стямившись вiд щастя, молода удова припала до Нечая. Вiн приголубив її й заспокоїв, а потiм сказав усiм дiвчатам i молодицям, що вони вiльнi. Радiсний крик i гомiн знявся в покої, всi поспiшилися вийти з неволi.

Через пiвгодини Нечай послав вельможного власника замку яко бранця до гетьмана, а сам сiв з козаками бенкетувати за тi самi столи, за якими ще так недавно сидiло пишне панство.

Богун незабаром покинув той бенкет i, поставивши разом з Морозенком варту навкруги мiста, лiг спати бiля замку, в садку; Нечай же звелiв повикочувати з панських льохiв усi кухви з горiлкою й вином та почав частувати всiх — i козакiв, i селян.

— Пийте, пани-брати! — гукав вiн. — Пийте, гуляйте! Пийте за вашу волю, за щастя неньки України й за славу нашого гетьмана Богдана!

— Нехай живе Україна! — гукали на те козаки. — Забудемо свое лихо! За здоров'я славного Нечая!

Пив Нечай, i гуляв, та товариство частував, а на очах у нього все стояла красуня Прiся... I що бiльше вiн пив, то все дужче його до неї вабило.

Незабаром на майданi з'явиаися музики, козаки почали танцювати, а Нечай вийшов непомiтно з замку i сказав показати йому хату Мельнички Прiсi.

Вернувшись додому пiсля визволення з замку, Прiся не спала та все думала, як то теє все сталось, що вона вже удовою побачила милого їй з дитячих лiт Данила.

Аж ось застукотiв хтось у дверi. Прiся метнулася туди i радiсно привiтала Нечая.

Для дорогого гостя у молодицi знайшовся той добрий, давнiй мед, що вона так пильно переховувала од польських жовнiрiв, i, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати.

Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молодi лiта; далi ж Прiся засмутилася i, схилившись до козака, спитала:

— Чому не взяв мене за себе, як дiвчиною була, та помандрував до Сiчi? Чи я ж тебе не любила? Чи, може, тобi не люба була?

— Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? — одповiв козак.