Камертон Дажбога - Бердник Олесь
Кі-лька офіцерів та сержантів у міліцейській формі вихопилися з машин, тримаючи в руках автомати та пістолети.
— Стояти! — Суворо скомандував капітан, уважно оглядаючи хлопця й дівчат у чернечих рясах.
— Стоїмо, — усміхнувся Григір і поліз до внутрішньої кишені за посвідченням.
— Руки вгору! Не балуй! — гримнув капітан. З-за його спини виглянув знайомий хлопцеві вартовий, тримаючи в руках гвинтівку без затвора. Офіцер кивнув на затриманих.
— Вони?
— Вони, суки, — вдоволено гаркнув сторож. — Я йому кажу — стій! А він мені під ноги… Здоровило! Хіба я в силі його побороти? Точно, шпійон! Де б він навчився таких прийомчиків? Куди подів затвора, гнида? Верни казьонне імущество!
— Тихо! — обірвав його капітан. — У відділенні розберемося. Затвор у тебе?
— Ось тут, у кишені, — миролюбно відповів Григір. — Капітане! Я прошу одвезти нас до Міністерства внутрішніх справ. Справа дуже складна, й у відділенні…
— Може, ти ще в ЦК партії захочеш? — Глузливо засміявся офіцер.
— Або в ресторан "Кукушку", — з огидною гримасою підхопив сторож. — Одкушать котлету київську…
Міліціонери засміялися. Капітан різким жестом обірвав сміх.
— Годі! По машинах. Руки назад.
— Я співробітник МВС, — запротестував Бова. — Візьміть у внутрішній кишені посвідчення…
— Візьмемо! — пообіцяв зловтішно офіцер. — Усе візьмемо. Марш до машини. Ми вас навчимо, як роз-зброювати вартових. І онукам закажеш!
Григір схвильовано розглядав будівлі на вулиці Києва, якими їхали міліцейські машини. Все здавалося сном, міражем: замість широких заасфальтованих проспектів — покручені бруківки, зруйновані квартали, убо-го вбрані люди з торбами та кошиками, старовинні трамваї, схожі на катафалки. Де ж вони опинилися? В яких роках? Чи зустрінуть вони кого-небудь знайомого? Перед експериментом він із Гореницею розмовляв про мож-ливі парадокси часу. Досить легковажні теоретизування. Одна справа базікати, а інша — стрибнути в іншу епо-ху! Що тоді казав Горениця? "Ваш наступний експеримент, безумовно, якось відіб’ється на прийдешньому і на сучасності, звичайно, хоча б уже тим, що відкриє потік принципово нової інформації. Де відіб’ється цей експе-римент, в чому, що означатиме поява тут жінки з минулого (а разом з тим — із неймовірного грядущого), хто може передбачити?" Навіть він, геніальний теоретик, очевидно, безсилий був пророкувати результати першого прориву в стіні Хроноса. І ось… несподіване зміщення фази часового континууму. Вірогідніше всього, що вони потрапили в минуле… десь у п’ятдесяті роки, одразу після війни. Проте в ті роки і він, Григір Бова, і Галя Ку-рінна вже народилися. То, може, вони зустрінуть тут самі себе? Як тоді доведеться розв’язувати карколомні вузли? Чи не стане ця ситуація катастрофічною? Треба вимагати в міліції зустрічі з ученими, з теоретиками. І спробувати знайти шефа. Він, безумовно, тепер молодший, але працює в органах…
— Я відчуваю твою думку… твої сумніви, — зненацька озвалася Галя, схилившись до нього. — Ми по-трапили у вузол часу… і розв’язати його буде складно.
Григір глянув на її бліде, схвильоване личко, відзначив лихоманковий блиск в очах. Ласкаво обняв за плечі.
— Заспокойся, рідна моя. Це наш іспит. Горіор не обіцяв нам готових рішень, а урагани й шторми…
Машина минула круглу вежу, застрибала по трамвайній колії. Прогуркотів, задзеленчав трамвай. Марія-Юліана зацікавлено дивилася йому вслід, похитувала головою.
— Який страшний монстр. Дуже примітивна техніка…
— А в дев’ятнадцятому віці хіба краща була? — Скептично запитав Григір.
— Я порівнюю не з моїм досвідом тутешнім, — заперечила Юліана. — Мені згадалася наша рідна Ара.
— Мовчати! — гаркнув, почувши їхнє перешіптування, капітан, обернувшись із переднього сидіння. — Зараз будете мати нагоду говорити те, про що вас питатимуть. І раджу не викручуватися, не шукати алібі. Не допоможе!
— Ми алібі не потребуємо, — одрізав офіцерові Григір. — Заспокойтеся. І знайдіть терпіння для взаємо-розуміння.
— Я бачу, ти дуже розумний! — Погрозливо буркнув капітан. — Доведеться тобі показати, де раки зи-мують.Та ось ми вже приїхали. Виводьте злочинців. Попереджую, при спробі втекти…
— Шановний капітане, — сказав Бова, — раджу тримати при собі ваші садистичні емоції. Вам же потім буде соромно.
— Ах ти, подонок! Я цього не забуду. Ану марш з машини! Живо до дверей! Семеній! Веди їх прямо до шефа. І сторожа-свідка теж! Це пташки непрості. Ми їм покажемо, з ким мають діло!
Начальник Печерського відділення міліції майор Куштенко уважно розглядав високого, плечистого хло-пця, одягнутого в легку куртку з мерехтливої тканини, шукаючи в його обличчі, в погляді страх або занепоко-єння. Бова дивився на нього щиро, дружньо, з надією на взаєморозуміння. Майор здивувався, але не показав цього. Перевів погляд на жінок в чернечих рясах. Відзначив на їхніх лицях небуденну красу і спокійне благо-родство. Потім кивнув капітанові:
— Краще буде, якщо всі сядуть. Ось так. Прошу заспокоїтись і розповісти все, що сталося. Капітане! Я вас слухаю.
— Наша патрульна машина чергувала біля Видубицького озера. Я почув свисток вартового позавідомчої охорони. Ось він перед вами…
— Так точно! — Схопився з місця вартовий. — Демобілізований гвардієць Іван Горобець, тепер — охо-роняю склади книг в монастирі.
— Сядьте! — Махнув рукою майор. — Я потім вас запитаю. Що далі, капітане?
— Почувши крики, ми прибігли до монастиря. Сторож розповів нам, що застав ось цих затриманих, коли вони тихцем вибиралися зі складу, несучи в руках якісь книги і ще якусь цінну річ. Він наказав їм зупинитися, хотів одвести до міліції…
— Далі…
— А далі… цей бандит напав на нього, обеззброїв, витягнув затвора з гвинтівки, а сам з бабами втік. Ми, ясна річ, зорієнтувалися, об’їхали довкола… і перехопили втікачів!
— Ясно, — сказав майор. — Горобець, капітан правильно нас інформує?
— Так точно! — Знову підскочив сторож. — Я одразу поняв, що це за птички. Не інакше — американсь-кі шпійони. Гляньте на його шмотки… Заграничні. А баби — чому одяглися в ряси? Щоб задурманити голову. Ягнятами прикидаються…
— Досить, — перебив його майор. — Мені все ясно. Сідайте, Горобець. Затримані, прошу називати ваші прізвища, імена, де живете, чому сталося те, про що я почув? Коротше, чому ви опинилися в монастирі, біля складу? Спочатку ти, хлопче… Як твоє прізвище?
— Бова. Звати Григір Максимович.
— Професія.
— Криміналіст. Детектив.
— Гм. І де ви працюєте?
— У Міністерстві внутрішніх справ. Площа Богдана Хмельницького. Відділення незалежних криміналіс-тів. Мій шеф — Гриб Семен Йовтухович.
— Гриб Семен? — здивувався майор. — Я знаю його. Разом училися. Тільки який же він шеф? Та ще й відділення… Він дільничний, дуже шанований. Капітан Гриб Семен Йовтухович…
— Полковник, — заперечив Григір.
— Гм. Тоді це однофамілець. Та ти зажди… Які такі незалежні криміналісти? Нема такого відділення в міністерстві.
— Як то нема? — обурився Григір. — Ось моє посвідчення. Прошу…
Майор розгорнув червону книжечку, здивовано пробіг очима текст, знову глипнув на Бову.
— Що за жарти, громадянине Бова?
— Які жарти, товаришу майоре?
— Тут підпис міністра Куштенка Івана Івановича.
— А що вас дивує? Все правильно. Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Куштенко Іван Івано-вич.
— Наш міністр Кобець Антон Сидорович, — заперечив майор. — Генерал-лейтенант. А Куштенко Іван Іванович — це я, начальник Печерського відділення. Що за містифікації ви, громадянине Бова, розігруєте? Ди-вний ви криміналіст!
— Артист, а не криміналіст! — Хрипко видихнув сторож. — Я ж кажу: це той жучило! Роги йому треба обламати.
— Тихо! — наказав майор. — Ось ще одна химера… Посвідчення видане 12 січня 1968 року. Як це ро-зуміти? Може, ви знімаєте якийсь кінофільм? Тоді не валяйте дурня, говоріть одразу…
— Заждіть, заждіть! — Задихнувся від хвилювання Григір, перезирнувшись зі своїми супутницями. — А який у вас рік?
— У нас? — здивувався майор. — Чому у нас? Рік один і той же для всіх: тисяча дев’ятсот сорок вось-мий…
Галя охнула, зблідла.
— Двадцять п’ять років, — прошепотіла вона.
— Товаришу майор! — Злобно озвався капітан. — Злочинці просто морочать нас. Треба серйозно попра-цювати з ними. По-нашому. Вони швидко у нас заговорять…
— Товаришу майоре, — втрутився Бова, — нам треба з вами поговорити на самоті. Справа великої дер-жавної ваги. Навіть вселюдської ваги. Не варто говорити про це привселюдно.
Майор помовчав трохи, замислено розглядаючи посвідчення Бови, хмикнув.
— А паспорт у вас є?
— Ось він. Будь ласка…
— А у вас, жінки, які документи є?
— У черниць документів не буває, — зауважила Марія-Юліана.
— У мене є паспорт, — озвалася Галя. — Григоре, передай майору.
— У однієї черниці є паспорт, у іншої — нема, — скептично зауважив майор. — Як це зрозуміти?
— Я не черниця, — мовила Галя. — Мене силою вкинули до монастиря.
— Силою? — здивувався начальник. — Вперше чую, щоб у нашій країні силою запроторювали до мона-стиря.
— Товаришу майоре, — настирливо повторив Бова. — Прошу розмови на самоті…
— Хвилиночку. Завершимо спочатку розмову зі свідками. Так. Паспорт нормальний. Ага. Знову такі штучки. Паспорт видано 8 квітня 1965 року Кагарлицьким райвідділом МВС. А у вас, громадянко… як вас?
— Курінна Галина Андріївна…
— Правильно. Курінна Галина Андріївна. 1953 року народження. Паспорт видано Опішнянським райвід-ділом Полтавської області. У сімдесятому році, 10 травня. Аж дві неув’язочки. Опішнянського району на Пол-тавщині нема, я сам з тих країв родом. А ще — оці роки, які ще не настали. Ну, гаразд! Поговоримо про це піз-ніше. Громадянин Горобець обвинувачує вас у тому, що ви вкрали на складі якісь книги й цінні речі. Це прав-да?
— Як перед Богом кажу — правда! — вигукнув сторож. — Поцупили, гади! Заховали під свої балахони. Пошмонайте їх гарненько, потрусіть!
— Я не тебе питаю, — суворо обірвав його майор. — Громадянине Бова, що можете відповісти на це об-винувачення?
— У руках черниць були книжечки Нового Завіту. Євангелії. І чаша. Ритуальна чаша… Все належить їм. А у мене нічого в руках не було.
— Прошу показати книжки Нового Завіту, — звелів майор.
Черниці дістали з-під ряс Євангелії, поклали на стіл. Майор розгорнув одну, перегорнув кілька сторінок, знизав плечима.
— Більше нема книг?
— Нема, — підтвердили жінки.
