Сироти - Ткач Михась

Зліз з коня і навпомацки, спотикаючись, ніби б'ючись грудьми об землю, пішов до Христининої хати.

Вода крапельками стікала з чобіт, падала з плаща, з голови і маленькими потічками текла по долівці.

— Ну проходь...

Василь ступив крок вперед і відчув, як застугоніло серце. Христина сиділа біля дитини, розплітаючи чорну косу. Далі схилилась над дитиною, поправила ковдру і підвела голову.

— Василю, чого мовчиш? Цілу годину стоїш і мовчиш. Сина не впізнав?..

А він не міг зрушити з місця, не годен був слова мовити. "Христино, Христино..." — не сходило в нього з вуст. Ще постояв, а тоді:

— Я піду. Може, заїду завтра...

— Не треба, Василю... Одружився — живи.

Вдарило боляче оте слово "одружився", і він, розхитуючись, вийшов з хати.

"Одружився, одружився", — вистукує у скронях в такт бігу коня. А в голові: "Все це облуда! Галя сама прийшла. Прийшла, то хай і йде! Буду один...".

Увірвався до кімнати сам не свій.

— Ти ще не спиш? — спитав стримано.

— Знову п'яний?.. — дорікнула Галя.

Василь підлетів до ліжка, здер з Галини простирадло і жбурнув на підлогу. Зойкнула на печі Катря. А Василь уже викидав за поріг подушки.

— Дурень ти, Василю, — обізвалася Галина і зникла за дверима.

А вранці, коли трохи розвиднялося, Василь запряг коней і відвіз її майно до батьків.

Катря мало про це розповідала людям, хоч всі бачили, як Василь розібрав нову хату до фундаменту і витягав деревину геть за ворота. Бачили, як днів через два привіз Христину з дитиною.

Тої ж ночі випав перший сніг, наче освіжив їхнє обійстя, окутав Василеві думки прохолодою. Тепер не треба було йому ходити на ночівлю до коней. Зате щодня мусив їздити далеко в поле за збоїнами чи половою. Ото подасться у хуртовину — і до вечора. Катря на ферму щодня — від темна до темна. Христина прокинеться — і до дитини: ходить цілісінький день біля неї. Повернеться Катря з ферми стомлена — нема де притулитися. В маленькій хатині тісно, речі порозкидані — по-своєму господарює Христя.

Ось тоді Катря кинула доїти корів та пішла працювати у бригаду. Але від того мало що змінилося. Вдома ні спокою, ні настрою.

— Що ти з ними сидиш? Побудуй окрему хату собі — та й живи. Ти ж дівчина — треба заміж, — не раз говорили їй люди.

А тут якраз почав залицятися Петро — син конюха Омелька. Щоправда, був одружений, але не жив у сім'ї, то й не відлякувала. Хлопець подобався. Нишком раділа і боялась: чи буде з того що? Якось напитала стару хату, колгосп дав їй гроші в позику, навіть скласти хату пообіцяли на правлінні, якщо вона піде знову працювати на ферму.

Хату перевезли відразу. Трохи нижче до ставу залили стоянці під фундамент. Оживилося обійстя, заговорило неспокоєм. І Катря повеселіла, — худюча, але завжди пружна, літала з одного кінця села в інший.

Треба було подоїти корів, знайти теслів, які б складали хату, приготувати їм обід, допомогти в чомусь, а тут ще й город сама мусила порати. Христя й досі нудьгувала, — не могла заглушити в собі незрозумілу самоту, тому й робота повсякчас валилася з рук. Мало хто її в селі розумів, а від того ще більше цуралася людей. Мала свою гордість, яка навіть на Василя наганяла страх. Катря, хоч яка була гостра на язик, тепер не зачіпала Христину.

"Хай живуть, як уміють. Скоріше б відокремитися... Більше нічого не хочу — тільки б свою хату добудувати... Тоді я сама собі..." — думала Катря і відчувала, як болісно щось крає серце. "Він знову почав пити. Як здурів! Коли б не городи. А то від одного господаря до іншого. ...Свій ще неораний, а людям навіть поволочив... І навіщо вони дають горілку? Його й так ледь ноги носять. А тут, бач, п'яний заночував надворі та простудився. Тепер ходить перев'язаний, чорний, змарнілий..."

— І що тобі від того, що ти людям ореш та губиш горілкою себе? — говорила Катря йому не раз.

— Що я за горілку? Просять люди — от і орю. Не можу інакше! Ти сама бачиш, які зараз коні. Їм би місяць ще розгулювати десь в лузі. А хто їх жаліє? Як запряже, то поки в оглоблях не впаде... Краще сам — душа не так болить.

Наговорить отакого Василь сестрі, і та сама не знає, що йому порадити, як далі бути? Та й ніколи було роздумувати над тим.

Закінчувався травень. Корів тримали на таборі далеко в полі, відпасували на конюшині. Доїти їздили чотири рази на день. Було Катря не встигне вернутися, зробити щось на городі чи поїсти, а вже треба знову бігти на ферму. Дехто залишався там цілісінький день, але вона мусила навідуватися додому, бо працювали теслі. Та й Василь уже третій день підряд возив глину до її хати.

Цього разу машина запізнювалась і на ній все тремтіло — людям обід треба годувати. Коли зайшла до двору, подумала: "Машини йдуть одна за одною вулицею, пилюки страх, а Христина повідкривала вікна". Обізвалась, але ніхто не відповів. В кімнаті теж не було нікого, навіть дитини.

— Василю, — гукнула, — А Христя де? Чи не подалася на хутір?

Василь швидко розпріг коня. Полетіла дуга, хомут... Зіскочив на нього і шалено помчав до хутора.

Христина йшла спокійно, ніби й не чула глухий стукіт копит. В одній руці тримала дитину, в іншій — вузол. Уже під самими хутірськими вербами він наздогнав її і, зрівнявшись, натяг вудила:

— Стій!

Зупинилася.

— Ти чого? Вернись! — Василь не відпускав повіддя і кінь люто гарцював під ним.

— Ні, Василю, більше не можу... Не можу! Не так я думала жити. Хотілося, щоб ти завжди був поруч. А де ти? Тільки коні — тобі більше нічого не треба! Тільки людям робиш. Хата наша завжди завалена квасолею, картоплею. І нема цьому ні кінця, ні краю. А я хочу жити інакше, розумієш? Піду я, Василю.

— Зачекай! — стрибнув з коня і пішов поруч. — Тобі важко буде з дитиною одній, а мені без тебе — ще важче... Слухаєш матері, подруг, а так хотілося, аби були — тільки я і ти, Христино. Іди на ферму — працюй. І тобі буде легше.

Василь взяв дитину на руки і обережно поніс її до хати.

Додому не вернувся — лишився на хуторі. Однак коней доглядав, як і раніше.

Катря добудувала хату і під осінь увійшла. Василь заїхав на новосілля: сухий якийсь, зчорнілий, ледь впізнала.

— П'єш? І до чого вона тебе доведе? — бурчала. — А я все збираюся кинути доїти. Оце вже до весни, то мо' відроблю гроші, що позичала на хату. А тоді — хай йому грець! Піду краще буряки полоти. А ти чув? Галина в лікарні...

— Що з нею?

— Дитину має родити... Від тебе.

Василь задумався:

— А ти знаєш, Катю, немає ладу і там... От кидай коней і все. Ні! Я їм кажу так: не знаю, що ви хочете, а мені, крім коней, нічого не треба. Крім лугу, моєї околиці і ставу... Кинув би конюхувати, Катю, — не можу. Ось від того і п'ю — душа болить.

Катря гнівно зиркає на нього:

— Дурню, якби був батько та відмолотив тебе добре, то відпала б охота пити. Теперки наше подвір'я зовсім пусткою стане, зчорніє, заросте бур'янами.

— Я, Катю, батьківський двір не залишу. Переїду на зиму сюди. А на весні проскочу до Білорусії, куплю там хату і обов'язково збудую свій дім.

Василь випив у сестри сто грамів і ніби веселішим став, та нараз скис, схилився на стіл і знову почав про своїх коней:

— Наближається знову зима. А коні вже зараз не напасуються...

— Та годі тобі про них!

— Жалко їх... У них завжди такі сумні очі...

Катря дивиться на брата і відчуває, як щось стискує серце. Немає того чорнобривого, смуглявого і завжди сором'язливого Василя. Перед нею сидить зігнутий, знесилений дядько. Коли і де розгублена буйна молодість? Колись росли, мріяли... І все розгубили... Думки, наче громові хмари, купчаться одна до одної... Адже й вона на роздоріжжі. В її роки давно вже пора мати сім'ю.

Поїхав Василь, а Катря ще довго сиділа сама в новій хаті. Тепер вона все частіше стала думати про Петра, який завертав іноді до її оселі. Він був у неї єдиний, котрого покохала ще в юності. І коли з'являвся, то випромінювала все тепло своєї душі, виливала всю ніжність, на що спроможне було серце.

І таки крига скресла.

Ранньої осені, як тільки почали копати картоплю, Петро поселився у Катрі. Тихо, без гучного весілля, без обмовок — так тихо, що тільки на третій день про це загомоніли люди.

Тепер Катря частіше, ніж раніш, спускалась городньою стежкою до ставу, і там замріяно дивилась вдалечінь, ніби на когось очікуючи. Хоч на те і не було багато часу. Петро по господарству допомагав дуже мало. Все біля трактора: якщо не робить, то так сидить біля нього цілісінький день. А треба було покопати картоплю, обмазати на зиму хату. А тут колгосп перейшов на механічне доїння корів, то додалося клопоту. Тож не дивно, що навіть не помітила, як Василь повернувся з хутора і поселився у батьківській хаті. В обіди ця звістка вже гуляла на фермі: хтось бачив, як вранці відбивав вікна.

Попоравшись і не діждавшись Петра з роботи, Катря шмигнула до старої хати. Василь лежав на печі і щось про себе бурчав.

— Що, один пришльопав?

Василь підвів голову:

— Я ось зараз піду — всіх там...

— Не мели дурного. Знову посварився? Хто тебе любити буде, коли ти щодня не просвітаєш?

А Василь дивився на сестру і плів бозна що:

— А я їй що, а я їй хто? Запне біленьку хустину щодня — і до лавки. А вдома хоч би палець об палець вдарила! В городі картопля бур'янами вростає. Ні поросяти, ні корови! А тоді: ти пропиваєш. То що ж я пропиваю? Голі стіни?

— Ти краще скажи, що збираєшся робити? Сам отак і житимеш у цих стінах? Забирай тоді Галю чи що? Твоя ж дитина, — радила Катря. Та він мовчав. Що він мав казати, коли вже й сам не знав, як йому далі жити. І хоч не пройшло й місяця, як Галина знову галасувала на подвір'ї Василя, змін особливих не сталося в його житті.

Ходив та все жалівся сестрі:

— Прийшла, господарює. А я її не люблю! Пив і буду пити...

Ото вранці женуть череду, а він на вигоні крайню хату підпирає.

— Галино, а де твій Василь? — питають жінки.

— Та сьогодні не ночував.

— То йди забери. Он там під вербою... — показують.

— А хай йому грець! Надоїв, щоночі отак...

Вчує те Катря, зірветься з ферми, приведе Василя додому, почистить одежину на ньому, приготує сніданок та й сяде поруч нього:

— Василю, ну де оце ти так?

— Город у Петрихи орав. Катю, прости — це востаннє...

Давав обіцянки сестрі, Галині, сам собі, але пити не став менше.

Весняні дні спливли дуже швидко.