Хвилини життя Лесі Українки - Старицька-Черняхівська Людмила

Перечитано було всі вірші Лесині, деякі по кілька разів. Тато був у захваті, він цілував Лесю і по своїй звичці так душив її, що можна було думати, він її й зовсім зламає в своїх дужих обіймах. Одначе справа не кінчалася тільки хвалою, зараз починалася і пильна критика, але критика дружня, котра бачить хиби твору і, бачучи їх, завдається метою не принизити або висміяти автора, а звертає на них його увагу, щоб він сам зрозумів і завважив їх. Ся критика панувала в нашому колі: старші й молодші автори завжде читали свої твори товаришам і радились з ними.

В той час, а було се в початку 90-х років, київське українське життя майже не виявлялось на сторонні очі, принаймні на очі поліції, але воно все-таки не спало, а розточалося по ріжних гуртах, які так чи інакше, а провадили свою діяльність. Одним з продуктивніших гуртків був гурток, що звався "Літературою". Заклався він в теплій хаті М. В. Лисенка. Щосуботи збиралися до нього старі письменники і молодь, яка бралася до літературної праці. Серцем сього гуртка були М. В. Лисенко, О. П. Косач, М. П. Старицький. З старших людей приходили до нас О. Я. Кониський, К. П. Михальчук і М. В. Ковалевський. Леся, брат її Михайло Косач, М. А. Славинський, М. С. Грушевський, Б. Г. Боровик, Є. К. Тимченко, 1. М. Стешенко, О. Г. Черняхівський, О. Лотоцький 4, О. 1. Остроградський, О. Романова і багато інших належали до нашого гуртка. Літературне коло мало й немале завдання збагатити рідну літературу перекладами з світової літератури. Самійленко перекладав Данте, Мольера й Беранже, Леся — Гейне і Славинський — Гейне і Гете, 1. Стешенко — Жанну д'Арк і Беранже, О. Г. Черняхівський — "Розбійників" Шіллера і "Подоріж на Гарц" Гейне, Є. Тимченко — "Калевалу" і т. д. На літературних засіданнях читалися не тільки переклади, а й власні твори.

Сі часи молодого життя осяяні якимсь надзвичайно лагідним світом.

Се були зібрання літераторів-т о в а р и ш і в, що служили одній справі, що любили не тільки власний поспіх, не тільки ті або інші власні інтереси, а рідне слово й завдання рідного життя.

Звичайно, не були се янголи, що, по виразу Гейне, "droben auf dem Himmel kochen ohne Fleisch die Seligkeit" 5, але кожен з них, кожен чув почуття великої солідарносте інтересів і громадського обов'язку. Читалися твори, спільно обмірковувалися і щодо змісту, й щодо мови, а коли справи було покінчено, — починались мрії, сі мрії все сплітались біля осередку: рідна преса, рідна школа, рідне життя. Закладались програми нових праць. 1 здавались сі мрії такими хорошими й такими недосяжними.

Проте хотілося як-не-як, а здійснити їх хоч почасти. На першу чергу задумано було з літературних справ піднести "Зорю" і "Дзвінок". Заложено було, навіть, у Київі так зване "Літературне бюро". На молодших упав обов'язок прийняти на себе редаговання "Дзвінка".

Леся захопилась всім серцем сією справою. Ми уложили вже кілька номерів з оповіданнями, з науковими розправами, з віршами і, навіть, з загадками і віршованими шарадами для менших дітей. Як зараз пам'ятаю, сі шаради Лесині були дуже влучні і веселі, і ми самі з охотою розгадували їх. Але праця наша тривала недовго: вийшло якесь непорозуміння з львівською редакцією, і ми залишили нашу працю. "Дзвінок" лишився при старій редакції і при старій програмі.

Збиралися ми по черзі в кількох родинах; коли зібрання припадало і не на господу М. В. Лисенка, то М. В. був завжде нашим дорогим гостем, а з ним була нашим гостем і музика. Літературне коло складалося з людей музичних, не кажучи про старших, згадаю, що сама Леся дуже любила й глибоко відчувала і розуміла музику; вона грала й сама, і хоч ліва рука заважала техніці її гри, але в її грі було почуття. Самійленко чудово грав на бандурі і часами приносив її і на зібрання. Та й всі інші: хто грав, хто співав, — взагалі мали не повстяні вуха.

Збирався наш гурток і не тільки для праці, а й просто побачитись, побалакати, побавитись; тільки ж і розваги наші мали літературний характер. Улюбленою забавкою був "конкурс". Давалося одно слово, наприклад, "навіщо", "нема", "понеділок", і всі присутні повинні були написати на сю тему оповідання, п'єску або вірш. Давався визначений час.

То ж підіймалася хапанина! Кожен притулявся, де міг, з олівцем, з пером, з кавалком паперу. В хаті ставало тихо, як в усі, чутно було тільки, як дихали "автори". Подавалися речі без підписів; журі вичитувало їх вголос і присуджувало першу премію кращому творові. В нашій забавці приймали участь і старші — і Ольга Петровна, і батько мій, мусіли приймати в ній участь і всі присутні, ті, які до оригінальної літературної творчости жадного нахилу не мали. Тим веселіші бували читання творів сих несподіваних літераторів. Багато з сих жартом написаних творів пішло до друку. Пам'ятаю особливо два гарнісіньких оповідання на тему "Понеділок" Михайла Косача і М. А. Славинського. Леся за одно з своїх оповідань, написаних на такому ж конкурсі, одержала потім премію в Літер[атурно]-Артист[ичному] Товаристві. Були ще інші забавки літературного характеру, наприклад: один з присутніх починав оповідання і в самому цікавому місці переривав його і кидав хустку своєму сусідові, — той мусів провадити далі і, довівши своє оповідання до самого несподіваного моменту, знов переривав його, кидаючи хустку третьому, залишаючи його виплутуватись з сеї плутанини і т. д.

Як в родині Ростових (в "Войне и мире" Толстого) панувала атмосфера кохання, так і в наших Сполучених Штатах (родини Косачів, Лисенків і Старицьких) панувала атмосфера творчости і дружньої приязні, і всі "огніщане", які "тягли" до нашого вогню, були перейняті тим самим духом.

Навколо розпиналось рядно дрібного осіннього дощу, а ми тулились до свого вогню і набиралися біля нього сили. Може, сей вогонь вірного товариства, може, ся атмосфера нашого рідного життя, сполучені з гордою й непереможною вдачею Лесиною давали їй можливість: contra spem sperere 6.

Я згадую сі часи для прийдешніх біографів Лесі Українки, і почуття ті, які я зараз подаю крізь призму мого "я", почувала й вона. Ось що пише вона мені в своєму останньому листі з приводу смерти М. В. Лисенка.

"З Миколою Віталєвичем зв'язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко — сі ймення для інших належать тілько для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що властиво ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталєвича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити. Не трапилось мені провести вкупі з громадою до вічного дому Ваших рідних, і тим, певне, я не раз бачу їх живими, як завжде бачу свого татка і Мішу, і ніяк не хоче душе моя вірити в те, чого і перо уперто не хоче написати, ніколи, ніколи... Але ж я плачу тепер, значить, вірю?.."

З 1894 року Леся жила вже постійно в Київі; підросла її менша сестра Ліля, треба було закінчувати її освіту, і Ольга Петровна оселила їх двох в маленькому помешканні на розі Стрілецької і Підвальної вулиці. Який то був привітний куточок!

Се були дві хатки і кухня — мезонін над будинком, що стояв в глибині двору, в садку. Були сі хатки гарно й привітно прибрані, перша — вітальня, друга спальня, а разом з тим і їдальня молодих господинь.

Пам'ятаю, що, коли я тільки підіймалась по дерев'яних східцях до сеї господи, мене вже охоплювало радісне почуття; панували там література, праця, дружба і молодість...

В кухні поралась куховарка — чудовий екземпляр нільського гіпопотама. Мабуть, і її торкнула ся пошесть літературна, принаймні коли ми працювали з Лесею, вона завжди з'являлася своєю поважною ходою з кухні і просила написати їй листа. Листи писалися до "бутончика", але ми виконували тільки ролю писарів, стиль належав самій парсоні закоханого гіпопотама; улюбленою фігурою його було: "припадаю до вашіх нежніх стоп і подношу вам букет алих роз".

Наші літературні вечірки з приїздом Лесі до Київа, почали провадитись ше частіше; ми взялися перекласти зразкові твори європейської літератури і, крім того, укласти і видати кілька хрестоматій для дітей старшого віку.

Багато чого думалось і бажалось; в молодих головах шумували сили, і бажання, і любов. Часами наші старші товариші з лагідною ухмілкою аж трохи охолоджували нас, а нам здавалося, як Архімедові: тільки точку, на яку спертися, і землю ми перевернемо вмить.

Щодо мене, то ми з Лесею бачились ще частіше, — ми разом з нею учили англійську мову. (Я вчила ту мову ще в гімназії, але з усього курсу в мене лишилося одне тверде знання: "I can not replaid, I was ill yesterday") Леся хоч учила англійську мову дома сама, але знала більше. Ось ми й надумалися удосконалити наші знання.

***

Наш шановний гімназіальний учитель m-г Госкінс нічого не знав по-російськи, ми нічого не розуміли по-англійськи; за винятком двох— трьох учениць, що знали англійську мову з дому, — в класі ніхто не знав нічого. Через те й утворено було в класі такий modus vivendi: дві— три учениці учили по черзі урок, решта ж одповідала вище згадану фразу: "Я не можу одповідати, я була слаба вчора"

***

Брали ми уроки англійської мови у miss Копейкіної, яка "и ныне добро здравствует" і живе в тому ж самому помешканні, куди ми з Лесею ходили. Саме се помешкання нам надзвичайно подобалось своєю романтичністю. У вітальні був великий камін, в ньому майже завжде жевріло вугілля, а біля каміну сиділа сива й поважна мати miss Копейкіної з прядкою в руці. Сама miss Копейкіна, ширококістна й грандіозно збудована дочка Альбіону, не вважаючи на свою архіросійську фамілію, жадного слова по-російськи не знала, і ми розумілися з нею на французькій мові. Тут я на свої очі бачила, яка надзвичайно здатна до мов була Леся. Се було щось просто незрозуміле, якийсь талант, інтуїція! Англійська мова, як відомо, дуже трудна до виголошування і до правопису, і Леся читала і писала завжде вірно. Сама miss, яка упевняла нас (може, щоб потішити мене), що в Англії дуже мало людей, які пишуть грамотно, дивувалась Лесиним здатностям.

З того часу минуло двадцять років.