Озброєні діти - Гуцало Євген
Хазайновито відчиняє ворота, заводить телицю в хлів, прив'язує до жолоба, а тоді вже простує до хати і, рипнувши дверима, зупиняється в порозі.
В хаті півсутінок, тхне глиняною долівкою, недавно змащеною свіженькими кінськими кізяками. Самої Одарки нема, ще не вернулася з ланки, з буряків, а є стара Одарчина мати, сидить на покуті, блимає порохнявими світлячками очей.
— Телицю пригнав,— похмуро каже Блажчук Баба чує чи не чує, тільки ж не озивається.
Оглухла чи заснула? Бовдур бовдуром, хоч би блимнула, а то й не скліпне.
— Напаслись добре, ситі, от і самому кортить щось покласти на зуб.
— Га?—озивається баба.— Сиджу, мов камінь, Одарки з поля і іема, я тієї телиці й не здужаю попорати, в печі не палено, що ж тобі дати, дитино...
Баба бідкається, тепер тільки сама себе здатна переслухати. То Блажчук перебиває:
— Сало старе в коморі є, внесіть, я цибулі нарву на грядці.
За якийсь час кусає сало до хліба, на повний рот запихається цибулею й незле думає про бабу: "Стара вже, мов пень, як сяде — то й сидить, як забалакає — не спиниш, як заплаче — н три ручаї".
— А чий ти будеш? — питає, коли, повечерявши, чередник іде до порога.— Мотрин?
"От чудна! Таж минулого разу вже казав, що Танасьчин!" І каже:
— Гордіїв!
— І Гордій не вернувся, царство йому небесне,— шамкотить старенька.— І наш Оникій не прийшов, і ніхто на нашому кутку не вернувся.
Й стара поіменно перелічує всіх тих на їхньому кутку, хто не вернувся з фронту. Чередник уже за порогом, уже за ворітьми, а вона чи похмурим стінам, чи глухим одвіркам, чи важкому сволоку на стелі розказує, зітхає, жалісливо крутить головою...
Вже наступного ранку, йдучи до череди, Блажчук бере з собою не гранату, а німецький пістолет, де в барабані лежать патрони, мов жолуді. И ховає не до торби, а кладе за пазуху, з холоднуватим острахом відчуваючи біля живота тверду вагу. Знає, що зі зброєю треба ховатись, бо може відібрати чи здоровий парубок, чи голова сільради, або з учителів хтось. Але не /(уже й побоюється: відберуть — то відберуть, кара не страшна, а зброї в нього вистачить, скрізь наховано.
Наховано стільки, що хоч завтра пішов би в партизани, якби війна не відкотилась так далеко!
Лунко стріляючи сирицевим гарапником, іде до вигону, й від тих ляскучих ударів никне стята кропива, в'яне зрубана щириця, на мерехтливе порохно розпадається густа роса. Звуки линуть, мов постріли, й далеко чути, що йде чередник
Жінки, що пригнали свій товар до колгоспної комори, займають черідку, женуть назустріч чередникові, й кожна тицяє до його порожньої торби чи свіженьких дерунів, чи остюкувату пампушку, чи буряка печеного, а та пляшку молока тицьнула. Поки вибереться з худобою за околицю — торба надме боки, приємно обтяжує плече.
Пасучи череду під лісом, хлопці затівають балачку про те, хто й до кого пристав у прийми. Говорять і про їхню сільську лавочницю, себто продавщицю з лавки, Мотрю Відірвикожу-ха, до якої вже кількоро приставало в прийми. Пристануть, але не тримаються чомусь. Хто саме? Ну, кривенький дядько із сусіднього села, потім подейкували, що в нього своїх троє дітей, а він додумався ходити по чужих селах та приставати в прийми — сьогодні до одної, завтра вже до другої. Минулої зими підночовував у Мотрі вчитель фізкультури, та чи сільрада, чи районний інспектор силоміць вернули його до своєї ж таки жінки.
Блажчук вказав на одного з чередників, що сидів у їхньому гурті:
— Мати говорила, що й Васько набивався в прийми до Мотрі. Мовляв, як вона в лавці робить, то за нею не пропадеш — і крам водиться, і галоїді, і цвяхи...
Васько собою непоказний, не вдався ні ростом, ні силою. Не так ходив, як перекочувався на вигнутих, мов обіддя, ногах. Куштратий, синьоокий, з тонкими губами-пиріїнками, був схожий на дитину, що передчасно постаріла.
— Чи я набивався? — заперечив Васько.— Вона сама сказала...
— Сама? — здивувались чередники.— Розкажи! Васько, ні разу не всміхнувшись похмурим лицем, розказував:
— Пригнав телицю з поля, Мотря кличе вечеряти. І воду сама зливала, як я руки мив, і чистого рушника дала зі скрині. Бачу, плаття на ній трофейне, німецьке, і великі ковтки у вухах, вона ті ковтки виміняла на ярмарку за курячі яйця. І ще намисто почепила на шию. Ну, думаю, когось чекає в гості. Сів за стіл, а на столі варена картопля парує, куряча смаженя пахне, і пляшка горілки стоїть. Мотря отак біля мене сідає на ослоні, наливає горілки в дві чарки — собі й мені. Спершу сама випила, а я вже за нею перехилив...
— Ну, ну! — підохочують нетерплячі чередники.
— Ще випив і захмелів, сиджу і їм гарячу смаженю з картоп-лею. А потім хочу звестися з-за столу, а ноги віднялись, мов дерев'яні. В голові шумить, а через той шум чую, що Мотря каже лишатись у неї на ніч, бо, мовляв, ще звалюся десь у рів. І ліжко і юстелила, й подушки дві поклала.
— Ну, ну...
— Заснув — і незчувся. Вночі прокидаюсь, лап рукою, лап — хтось лежить біля мене, дихає, я й злякався, бо ніяк згадати і іе годен, куди втрапив. Перегодя розвиднілось, що в Мотрі вечеряв, що спати вклала у своїй хаті, що оце сама лежить зі мною.
— А далі що?
— Знайшов свої штани й сорочку — і гайда з хати.
— Отак приставав у прийми? — не вірять.
— Хіба я приставав? Споїла, а потім спати вклала! Через тиждень знову телицю пригнав їй додому, то Мотря навіть на подвір'я не пустила.
— Знову тобі закортіло курячої смажені!—реготали черед-пики.
Десь уже в сизе надвечір'я чи чемериці об'їлась, чи сказилася ряба корівчина, надумала перти від череди в поля. Блажчукки-і іувся слідом завертати, а ряба як затялась — тікати, і край.
— Застрелю! — кричав оскаженілий пастух, згадавши про пістолет, захований за пазуху. Дістав зброю і біг за коровою, і іаче в атаку.— Стій, гаде фашистський, бо розстріляю! Стій, поліцайська морда!
Ряба "поліцайська морда" заспокоїлась тільки на радав-ському полі, неподалік від чужої худоби. Скубла пашу, й здухи її ходили ходором.
Під хвилею зеленого жита сиділа Варка, полуднаючи. Зодягнута в той самий чоловічий піджак, що і вчора, й так само закутана материнською хусткою. Побачивши зброю в хлоп'ячих руках, завмерла від цікавого остраху.
— Справжній? — спитала Варка.— Стріляє?
— Німецький,— не без гордості відказав Блажчук, ховаючи зброю за пазуху.
— Знайшов?
— Маю повний арсенал,— загадково мовив.
— І не боїшся носити?
Свген Гуцало
— А чого боятись? Я вмію стріляти.
Погомоніли про випадки, до яких спричинилася зброя. Недавно радавські хлопці подались до кар'єру, де був склад усяких набоїв, грались там із міною чи з бомбою,— порвало трьох, а четвертого осліпило на двоє очей. А хіба в Заливанщині колгоспний віл не підірвався в борозні, коли орав у плузі? Або ось їхня черепашинецька молодиця пішла в глиняники брати глину, копала заступом і, видно, щось викопала, бо гуркнуло, присипало молодицю глиною, поки прибігли, поки відкопали — вже не дихала.
— А я знаю, де в лісі гніздо отієї сороки,— мовила Варка. І, лишивши худобу, подались у ліс поглянути на гніздо.
— Хочеш вистрелити з пістолета? — запитав Блажчук на лісовій галяві, де в траві червоніли достиглі суниці. Дістав зброю із-за пазухи і, примруживши око, прицілився в стовбур кремезного дуба. Дівчина, чекаючи пострілу, насторожилась, проте хлопець опустив руку зі зброєю.
— А нащо стріляти? — спитала вона.
— Щоб ніхто не нападав. Щоб захищатись.
Варка взяла пістолет, потримала на долоні й віддала назад.
— Не хочеш? — не повірив Юрко.— Ось так!
Хлопець опустився на коліно, прицілився в дуба й вигукнув:
— По німецьких загарбниках — вогонь!
Гримнув постріл. Блажчук стрімголов ринувся в кущі, наче прагнув наздогнати напасника-втікача, й закричав-.
— Не втечеш!
Й знову пролунав звук пострілу.
Коли за якусь хвилю Блажчук повернувся на галяву, його обличчя світилось щастям.
— Хочеш спробувати? — знову запитав, простягаючи зброю. І показав пальцем перед собою:— Ген стоїть Гітлер, убий його!
В надвечірньому лісі співали пташки, стелились тіні від стовбурів дерев. Дівчина засміялась і, вдаючи, що повірила почутому, обачно взяла зброю.
— Отам Гітлер, за бузиною?
— Еге, за кущем бузини, ховається в кропиві. Стріляй, щоб не втік. Ось так цілься, ось так натискай... Тільки хутчій, щоб не втік!
Варка заплющилась, натисла гачок — і, коли в руці грим-і іуло, сахнулась постаттю назад.
— Ура! — закричав Блажчук, кидаючись до куща бузини.— Вбила, вбила!
В нападі дикої радості обоє тупцялись по високій траві, толочили кропиву, наче й справді товклись ногами на трупі і існависного ворога.
— Отак здихай, навіть заривати в землю не будемо!
— Хай тебе черви сточать, хай ти зогниєш без сліду!
Вірячи, що розправилися з ворогом, вони трохи заспокоїтись і лише тоді згадали за сорочаче гніздо, яке хотіли подивитись.
— Хай уже завтра!—схаменулась дівчина.— Смеркає, пора гнати худобу в село.
Зблякла сонячна повінь затопила ліс, що дихав вечірньою 11 рохолодою, й через хвилі цієї повені чередники заквапились до худоби...
Коли вночі Юрко переступив хатній поріг, то мати на нього чекала лиха, наче грозова хмара. Вироблена в ланці, тінню чов-і ііла на лежанці й жебоніла тихим голосом польової бадилини, якою колише вітер:
— І де ти взявся на мою голову такий душогуб? І справді заповзявся мене разом із собою звести зі світу? Пішла я до гнізда курячого, дай, думаю, заберу яйця, бо кілька день не навідувалась, а зозуляста ж добре несеться, чубарочка теж сокоче з ранку до вечора. Беру яйце, аж чую, щось там у гнізді, під соломою, лежить. Мацаю — дві гранати підмощено, хай тобі трясця.
Блажчук мовчки роздягається й мимо матері проворно дереться на піч.
— Хіба в Заливанщині не було, що жінка випалила в лежанці не соломою чи картоплинням, а якимись патронами? Хтось заховав у купу палива чи, може, навмисне в лежанку наклав, ось вона й розвела вогонь, готувала їсти. Діти її в городі порались, копали чи садили, тут у хаті й почало стріляти і рватись, діти бігом до хати, вскакують, бачать: лежить їхня мати в крові на долівці, а лежанку геть поруйнувало. Отак зготувала їсти...
Мати квилить, бідкається, зітхає. Блажчук, винуватий, лежить мовчки, міркує щось і геть перегодя озивається:
— Мамо, то, може, мені в прийми пристати? Не озивається мати.
