Казка про Ксеню і дванадцять місяців - Лепкий Богдан

Приспівує).
Займайся полумінь кривава
І розгоряйся враз заграва
Довкруж над горами, і сніг
Стопися скоро, а моріг
У непомітную хвилину
Покрий широку полонину.
На тім зеленім моріжку,
Неначе клаптики сніжку,
Немов на небі зірочки,
Цвітуть хай білі сунички.
Відбуваються всі ті переміни.
Чого стоїш ти, мила Ксеню?
Збирай мерщій суниці в жменю!
К с е н я.
Добридень, суниці,
Такі гарно лиці.
Простіть, що вас рву І до хати несу.
До хати несу,
Маю долю таку...
Ви ж знов виростайте І зла не тримайте.
(Зібравши суниці, кланяється Місяцям.)
Я щиро вдячна, місяці,
За те, що добрі ви такі!
На серці стало легко-легко,
А все погане так далеко,
А добре все так близько дуже,
А все, що кривдило, байдуже.
Дія друга
К а р т и н а п е р ш а
Мачуха й Палана виглядають у вікно хати.
П а л а н а.
Видно, не буду суниць я мати...
М а ч у х а.
Поглянь, дідівка вже вертає в хату! (До Палани.)
Дивись на стелю, буцім би ти хора.
Буцім, світ байдужий, не лиш суниці —
Тобі до них не треба і спішиться.
Мачуха вкладає Палану в ліжко, сідає біля неї. Заходить Ксеня, подає суниці.
П а л а н а (їсть).
Якісь несолодкі, щемлять від них зуби,
Не такі смачні, як влітку бувають на зрубі!
М а ч у х а (до Ксені).
А де ти, неробо, так довго бувала?
І чому ти там, жебрачко, не заночувала?
Тебе тільки слати до міста по ліки,
Зак вернулася б, то хорий замкнув би повіки!
Нічого не вмієш, нічого не знаєш.
Тільки іншим, непотрібна, місце забираєш.
Не слухає її Ксеня: як сиділа, так на лаві й заснула, неначе здалеку, для неї звучить олискова. Затемнення.
К а р т и н а д р у г а
Та ж кімната наступного дня, Палана лежить хвора, біля неї мати — шепчуться. З іншої кімнати виходить Ксеня.
П а л а н а.
Ох, щоб так яблучок мені!
Сочистих яблучок, хоч два,
То не боліла б голова
І не спирало би в грудях
Коли б так яблучок. Ах— ах...
М а ч у х а.
Дідівко, чуєш? Швидко іди!
А тільки довго не сиди,
Не пропадай чорт знає де,
А то на мак зітру тебе.
Отак, отак... (йде з кулаками до Ксені. Верещить.)
Та не мовчи!
К с е н я.
А що слова поможуть,
Як чуття нема?
Що з мови серця?
Люта злість йому знущанням відповість
І вдвоє, втроє гірше ще
Мене ця кривда запече
Ще гірше серце закипить
Не краще, що воно мовчить?
Ксеня виходить з хати. Мачуха й Палана залишаються в хаті.
П а л а н а.
Ой, матусю, то не чисті справи!
М а ч у х а.
Так, Паласю, так, серденько...
Бо чи чув хто в світі, чи хто таке видів,
Щоби яблука зимою доспіли огиді!
Щоби вона в морози збирала суниці —
Ті фіалки і суниці, то не є дрібниці!
П а л а н а.
Певно, дурна Ксенька когось в горах має,
І той їй за кожним разом бере і помагає.
М а ч у х а.
Якби ми, небого, та пішли до нього,
То хтозна, чи не принесли б до хати усього;
Кептарі і фоти, таляри, дукати —
Скажи, мила, чому б нам та не спробувати?
(Збираються.)
Ось візьмемо ми з собою бесаги на плечі,
Бо ж то, доню, маєм нести усілякі речі,
П а л а н а.
Бо ж то маєм нести таляри й дукати.
За пазуху того всього нам не заховати.
М а ч у х а.
А не забудь, донцю, у губі язика
Бо ти в мене не дитина, а дівка велика.
Бо ти в мене, доню, не гірша від мами,
І не тобі на позики іти за словами.
(Виходять із хати.)
 К а р т и н а т р е т я.
Знайома полонина, де навколо ватри сидять Місяці. Підходить Ксеня. Ховаючись, за нею стежать Мачуха й Палана.
С і ч е н ь.
Це знову ти? Вже третій раз
Приходиш, дівчино, до нас!
Т р а в е н ь.
Чи не зачасто? Годі, годі
Псувати лад нам у природі.
Псувати лад нам у природі,
І годі, дівчино, щоб ми
Робили літо із зими,
Ростили фіалки і суниці
Через якіїсь там марниці!
К с е н я (крізь сльози).
Простіть, шановні, не мені
Ті фіалки і суниці, ні!
Я рада, як хлібця шматок
Дістану й страви в черепок.
А йду, бо мушу, бо мене
Зла мачуха до вас жене,
І морить голодом, і лає,
Покійну матір зневажає.
Та ще й хвалиться, що уб'є,
Ох, горе-горенько моє!
(Плаче.)
Т р а в е н ь.
Ти дармо сліз гірких не лий,
Ховай на завтра. Світ лихий,
Нелегко доброму живеться.
Тобі ще, доню, доведеться,
Заплакати в житті не раз.
Кажи, за чим прийшла до нас?
К с е н я.
За яблуками для Палани,
Та тільки, щоб були рум'яні
І соковиті, бо як ні,
То не вертать в село мені...
С і ч е н ь.
Твоя турбота, Серпню-брате,
Сідай, де я привик сідати...
Гей, Серпню сіроокий!
Чи бачиш, хтось іде, поглянь.
Хтось із села мережить кроки.
А потрудися ти на плай —
Мені щось ломить спину —
Як хто чужий, то не пускай,
А заверни в долину! (Побачив Палану.)
Гов! А ти куди, небого?
П а л а н а (грубо).
Підемо ми, де схочеться,
Опудало прокляте!
Я кращих ставлю в коноплі,
Щоб горобців страхати.
Чи видів хто? Такий пугач,
Такий старий дідисько,
Такий горбатий пелехач
Стає до мене з писком!
Вступися геть! Не люблю страх
Возитися з дідами!..
Як дам тобі раз по зубах,
Накриєшся ногами!
Почувши це, місяці хором ахають. У ватрі гасне жар. З непроглядної темряви виникають чугайстри й упириці. Наростає вітер. У цьому жасі чути крики Мачухи й Палани
Г о л о с и П а л а н и й м а ч у х и.
Ой, гину, гину!
Не чую рук собі, не чую ніг,
Ще трохи, і мене присипле сніг.
Як ту мурашечку, як мушечку мізерну,
Присипле, і додому вже не вернусь,
Й не буду я від Ксені забагати
Бог зна чого!.. Ой мати, рідна мати!
(до Місяців.)
Ні, не треба, прошу. Боже!
К с е н я (стає на коліна, молиться).
Хрестом хрещуся,
Богу молюся,
Бога ззиваю,
Спасителя називаю.
Стань їм у помочі,
Святий Спасителю.
Всі кривди їм перед хрестом
Прости їм, Боже, обидвом.
С і ч е н ь.
Та не журись, бо мачуха і Палана
Самі собі копали яму.
У неї впали...
Тож іди
До хати, й хати бережи...
Тепер у ній хазяйка — ти!
Це посаг твій, твоє це віно.
Обсієш поле, скосиш сіно,
Худібку будеш, дріб плекати,
Собака допильнує хати,
Поможеш бідним, даш на Боже,
І Бог тобі за це поможе.
К с е н я.
А як вони? Скажи, дідусю...
С і ч е н ь.
Як розуму вони вже наберуться.
То, може, і додому повернуться.
Отак-то, діво люба. Прощавай.
Звеселяючи Ксеню. Місяці танцюють, запрошують до танцю.
А в т о р.
А що сама ти і що в хаті
Нема з ким ввечір розмовляти
Ані перечитись — стривай!
Настане осінь, вечорниці,
Мине Різдво, прийдуть м'ясниці
І... появиться твій хазяй!
З А В І С А.