Віднайдений рай (збірка) - Самчук Улас
Революція все те змела, батьки померли, а вона вийшла заміж за посла Боголєпова. Жила в Тульоні, Марселі, Барцельоні і чортзна ще де, стратила свого посла і остаточно з’явилася у нас. Не віриться? О, про таких в газетах не пишуть, але повір – вони є, існують, живуть і то добре, як ніхто з тих, про котрих написано цілі томи нісенітниць. Такі люди потребують живих людей, сонця, і золота, і все те здобувають. На них подих нашої доби, нашого часу і нашого суходолу. Ні, вони не ізгої. Вони пани, вони в себе дома, бо вони знають, що життя – життя, а не стіна плачу. І я вже тобі казав: мушу раз назавжди порвати з сентиментами своєї нікчемної раси. І дивись. Крок за кроком я здобуваю своє становище. Бери приклад з мене.
Більше цинічної людини, як він, я ще не бачив. Але що я міг сказати на його переконливі, як біль зубів, арґументи? Він елєґантно одягнений. У кишені його камізельки на золотому ланцюжку золота "Омеґа". На вказному пальці правої руки перстень з каменем, якого назви навіть не знаю. У банку конто, а остання несподіванка з кав’ярні "Амбасадор" таки рішуче захитала мою віру у тії скромні чесноти, якими ми, представники низької раси, цілими довгими роками кормили свої надії, свої прагнення, свої ідеали.
Ми справді заселювали всі піддашшя і всі сутерени – ті бастилі слабих і понижених, де разом з павуками та блощицями родяться іноді божевільні думки. І ми ходили між людьми зовсім інші від решти, екзотичні та кострубаті. Ми, здавалось, рослини, що не ростуть, а тільки цвітуть та одцвітають, мов пелярґонії у вікнах. Коло нас і в нас цупко трималася якась своєрідна атмосфера, якої ми не в силі були зчихатися і якої не могли знести всі ті, з якими доводилося нам зустрічатись у цій країні. Всі нам перечили, всі нам не вірили. Іноді нас кількоро стояло проти цілої Европи з усіма її танками та літаками. Нам роздавали карти і казали: "Відмовтесь. Ви диваки. У ваших руках не видно ні одного козиря. Піддавайтесь і будьте принаймні пристойні".
Але ми брали мапу, стелили її перед своїми очима, бачили двадцять шість барвистих плям і серед них жагуче вдивлялися в ту одну блакитну, чи зеленувату, що нагадує птаха з відбитим крилом. І це здавалось символічніш. Ми не думали ні про що інше, як про те, як здобути ту пляму і як вигоїти того блакитного птаха. З мансард і сутеренів дивилися ми на неї жадібними очима, боячись дихнути, щоб не сполохати синього птаха, тих мрій, тієї віри божевільних.
Ні. Ми не вміли інакше жити. Ми не вміли бути людьми. Ми не вміли кинути свою атмосферу і, злившись з міліонами людей в капелюхах, йти з ними нога в ногу на барикади за конта та золоті "Омеґи". Зате… Я боюся це висловити. Мене висміють за це всі, не тільки міністри, але й шевці. Ми все ж у глибині душі чули силу, якусь вищу силу, що не дозволяла нам отак просто з мосту кидатися в каламутні води. Чи то трапився десь землетрус, чи підбивали нову Манжурію, чи коли Літвінов молився за англійського короля, ми мали повне право не повірити черговій передовиці урядової газети, а голосно висловити і зазначити своє становище. Ми вірили не так. Ми тішилися не так. Ми страждали не так, і ми знали, що в кінці ми рівні силою з тими всіми брехунами, що лають нас нашою мовою, як також і з тими, що будують свої конта на такому піску, що аж нам соромно ставало за їх дитячу наївність.
Ще того самого злощасного дня двадцять другого червня у дев’ять годин ранку, коли я несподівано опинився на терасі "Амбасадора", у мені зродився якийсь невиразний сумнів щодо мого приятеля. Я не вірив у забобони, бо ж я скінчив високу школу, але таки я чув, що тут щось не те. Мені зовсім не сподобався мій білий крук з усіма його усміхами. Я почув до нього упередження, мов жид хусид до свого оголеного земляка. Його мова, тон, рухи виразно зраджували в ньому упадок нашого стану. Я помітив, що та людина перестає бути ізгоєм, диваком, фанатиком. Чорна пляма зневіри закралась у його душу і геть все до чиста там спустошила.
І ще гірше, що це почалось не тепер. Давно перед роками, коли ще й Бенеш не думав іти на поклон до московського папи. Розум та практичний змисл мого приятеля вже давно передбачали "гріхопадіння" Літвінова і ввесь пізніший ритуал вавилонської метушні. Тому й почав він пухнути та обростати контами. Тому то й погнався за своєю перлиною і таки знайшов її серед трьохсот міліонів одну. Це зрештою нічого дивного, що він несвідомо забажав стягнути мене з мого престолу і похвалитися переді мною так саме, як перед Якіром тими тисячками.
Властиво нічого не сталося. Спека не збільшилась і не зменшилась. Сонце було те саме, що й раніше. Місто стояло на тому самому місці, що й тисячі років тому, але ми обидва змінилися. Мій розумний мішок стратив рівновагу й перерахувався. Щодо мене, то до цього часу в мені не було нічого, крім великої туги. Доба моя була точно виміряна. Тих двадцять чотири години, впродовж котрих планеті дозволено обернути свої боки, я заповнював так, як і кожний скромний дивак з тугою. Я сумував, мов ідіот за свічкою, мов кажан за вогким вечором. Мій сум збігався… Ах, хай ліпше не вимовлю того імені! У ньому було все моє, все чисто, що може мати щаслива людина. Бурні води Дніпра, простір степу разом з Кримськими горами вміщалися в те ім’я і навіть не виповняли його берегів.
Але тепер. О, я остаточно здурів і не крився із своїм соромом перед білим круком. Перед моїми очима почали танцювати будинки. Доба стратила години. Планета з місяцем пішли намитусь. Ніч поблідла, мов п’яний мурин, а день зчорнів, мов головня. З очей моїх лилися дикі промені, що казали вертітись моїй парубоцькій постелі, а я, о ганьба! – божевільно горнув до себе столочену подушку. Я стратив себе, час, роботу, плямисту мапу з усіми горами та степами і якось навдивовижу летів на краєчку існування в безодню, мов Европа на хвості бика.
Амвона відчула це зараз на другий день. Мій приятель здивувався, коли вона виявила бажання, щоб ми зустрічалися всі разом. Йому це не особливо подобалося, але не було ради. Я ж несміливо розгорявся, то знов гаснув, і треба було чиєїсь руки, що підливала б у мене вогню. Пізніше я став подібний на сором, на ганьбу, на той останній предмет з її туалетного стола. Протягни тільки руку – і маєш. Та вона надто делікатна і обережна. З крихкими речами вона обходилася, мов з квітами. Вона вела нас у місця гріха, але одночасно підводила під вівтар, де горів вічний огонь найбільших чеснот.
Нас було два, і ті два кружляли навколо неї, мов два сателіти навколо палаючої планети. У ній були всі загадки, що може вмістити одна жінка. Ми розгадували їх, ми чіплялися за них, мов наївні мушки за липку стрічку, ми носилися із своїми серцями, здешевивши їх до ціни прілого перцю, пропонуючи їй без слів уста, але з криком наболілої до банальности душі. Вона торкалася когось одного і відбивалася до другого на подобу сердечка в електричному дзвінку; знов кидала нас, знов хапалася одного міцними своїми кігтями і ненаситно випивала з нас усе, що тільки можна було випити. І одночасно в кожному з нас лишала свій трунок, щоб заповнити ту порожнечу, що поставала у нас після того. І це божевілля тривало три місяці.
Стала осінь. Моя золота, моя бурштинова осінь. Як і кожну, любив я і цю неповторну, вибагливо загорнуту золотою габою, у сандалах. Вона не йшла для мене плавно, як колись, а танцювала, мов Муза на клясичній картині. І чи то спадало листя клену, чи втихав у сквері водограй із золотими рибками, я скрізь вбачав химеру саме її і, мов сатир, сміявся з тих жартів.
В ці дні я кидав сонце на шпилях готичного храму св. Віта і, струснувши порох взуття свого, квапився на місце, де так особливо цвіло моє несподіване кохання. Хто знав про це і про всі ті муки, коли мені бракувало кілька грошів, щоб вирівняти рахунок за шклянку гіркого напою, який я мусів кожного вечора вливати в себе для того тільки, щоб продовжити свою муку? Повний огню, серед ночі вертався у свій льох, щоб там догоряти. Години тоді шалено бавилися в перегони, подібні на розжарені кусні заліза. Повітря наповнялося згаром. Поніч ріділа, або до того гусла, що ставала липка та гаряча. Моє життя пропікало нутро великого будинку, і мені здавалось, що я несу на собі ввесь тягар його п’яти поверхів. Нарешті я забажав смерти, або визволення. Осінь горіла блискучим огнеграєм, а мені не можна було, як бувало, вийти на місце, де тільки я та небо, щоб на дозвіллі розгорнути думу за думою, мов сувої велетенського списаного знаками мудрости полотнища. Я став дурніший від тварини з довгими вухами, і осінь втікала від мене, як від чуми.
– Досить! – кричав я сам собі. – Це ж мусить нарешті набрати якоїсь льоґіки. Вона ж мусить пустити мене чи його. Де, звідки, яким вітром привіяло її? На якого чорта доля знесла мене з тим задоволеним ідіотом, що через свою бездонну глупоту пхнув мене у це божевілля? Я! Чуйте! Я не бажаю більше бути попихачем химерної куртизантки. Я піду й задушу її. Я накину їй свою волю і вбгаю її, мов подушку, у свої сугерени. Або… Ні, ні! Ах, як усе це неймовірне! Я не покину її. Вона мусить бути для мене, і я це наголошую, бо ж більше на мому обрію нічого не залишилося для мене. Я буду до бридоти смілим, бо на це маю повне право. Хіба не все віддав я їй, хіба не став голий, мов лисина Сократа, хіба не спустів, мов хижа рибалок після буревію?
І нарешті, хіба я не знаю, що вона мене любить, як пес свого пана, а тільки підлота, впертість, розпуста не дозволяють їй відкинути того очучвірілого паскудника, щоб раз назавжди шубовснути зо мною у вируюче пекло надплянетного мого життя! Так! Я знаю це. Вона сказала мені це міліон разів, не словом, не мінами, а цілим своїм чудовим тілом, яке потворно бажає моїх мук. І я дам їй їх, я буду пекти її, я буду патрати її, мов кат, мов найлютіший чекіст. На її тілі мусять лишитись сліди моїх довгих ночей, такі саме чорні, як і вони. І коли вона танцює танґо, а шовк її габи переливається у дзеркалах, розбиваючись на сто тонів, де ноги, груди, уста катують мене жорстокою симфонією, так стократно верну я їй кожну тремтячу хвилинку, кожний звихнений порух, кожний урваний віддих. О, я покажу їй свою силу, свою сутеренну силу, хай буде проклята вона навіки!
Ах, чому я так довго серед ночі чекав на сонце, ніс душу свою, мов дитину у білому перкалі до хресту, виглядаючи звідтам раю, звідки чув лиш скрегіт зубів? Чому не став одразу мішком золота, або не обріс коштами, як стара груша губками, щоб тепер не потрібував розплачуватися кусниками своїх легенів і свого мізку, а просто щоб протягнув руку і взяв її, мов галузь манґолії разом з цвітом і метеликами на ньому.
