В електричці - Мінович Олександр

Не миють, не чистять, не ремонтують, то хоч би вже ходили ці поїзди так, як треба.

– Не кажіть... Плюють на нас сірих і хочуть, щоб ми за них голосували... Який вже президент, який кабмін міняється, а порядку як не було, то так, напевно, і не буде. Де тільки совість в людей?.. Раніше ходило десять-дванадцять вагонів, а тепер тільки шість. Людей набивається, мов картоплі в мішку. Під саму зав'язку. Возять, неначе худобу.

– Брешуть, що грошей не має. А на себе тратять з бюджету так, що скоро будуть в золоті ходити.

Але от нарешті поїзд рушив... Почуття безвихідності стало відступати... Всі зітхнули з полегшенням. Злість змінилася швидким перекроюванням у мислях денних планів.

Від недобрих думок відволікає новий відвідувач. Прохач.

Жалісливим тоном, добре завченим текстом чорнявий хлопчина років одинадцяти пробує пробитися до добрих душ:

– Люді добріє, ізвінітє, што я к вам обращаюся... Ми бєжєнци з Чечні. Дом пакінулі радной. Тєпєр жівьом на уліце. Семья бальшая. Нет где спать, два дня нічево нє єлі. Падайте кто што можєт.

Прохач іде вагоном, збирає рідке подаяння. Проходить мимо чоловіка в добротному костюмі й машинально вітається:

– Здрастє, дядя Славік!

Вагон вкотре регоче. Гострослови реагують:

– Ти бач, який чемний хлопець, навіть з образу вийшов, щоб поздороватися з сусідом. Чи може ви теж з Чечні, дядя Славік?

– Та нє… Я з Бучі... А хлопець справді мій сусід. Жага в нього до грошей. Сто способів знає, як заробити. Вчора рекламки носив, пиво продавав. Великим бізнесменом, мабуть, буде.

В поїзді картинка життя міняється щохвилини. Ніби в кіно.

Нещодавно споглядав за двома попутниками. Хлопці років по тридцять. З тюремним татуюванням.

Ведуть себе вкрай нахабно. П'ють пиво, лузають насіння, кидають його під ноги. Голосно матюкаються, вживають свої жаргонні словечки.

Старий дід, який від віку, напевно, позбувся страху, робить розбитним хлопцям зауваження:

– Шо ви робите?.. Хіба ж так можна?.. Після вас же ніхто сісти не зможе. Смітник зробили. Ше й лаєтесь... Тут діти кругом... Посоромились би!

– Заткнись старий і не нявкай, бо понесуть раньше строку!

Вагон мовчить... Вмішуватися боїться... Мовчить також і спортивного вигляду молодий чоловік, який ще десять хвилин назад тицьнув контролеру посвідченням поліцейського.

На превелику радість пасажирів хлопці з татуюванням виходять на наступній зупинці. З ними вийшов на чисте повітря дух агресії й нахабства, а дух страху ще трохи зоставався у вагоні.

Знову відволікає маленька дівчинка… З вигляду на три роки. З бабусею. Мала говірлива страшно. Весь час щось всім намагається розповісти. Видно, що дитина навчилася говорити і тепер її аж пре від цього неоціненного божого дару. Говорить так швидко, неначе стріляє чапаєвський кулемет по біляках у радянському кіні.

Найшлася співрозмовниця. Чужа бабуся.

Балакають:

– Скажи-но дівчинко, як тебе звати?

– Я – Настя. Мені вже три роки. Коли випаде сніг, а потім розтане – буде чотири. А потім вже скоро я піду в школу.

– Ай, яка ж ти молодчина, яка розумниця!.. А куди це ти їдеш?

– Їдемо до діда Пєті. Він живе не з нами. Мама каже, що він нашу бабцю кинув, бо вона йому очі виїдає. Зараз він живе у другого діда, у Колі. А ми їм їсти веземо. Бо моя бабця діда Пєтю жаліє. Боїться, що ще вмре там голодний.

– А що ти сьогодні їла?

– Рисову кашу... Бабця ще сирники готувала, але ніхто не їв. Колька пішов у школу голодний, обідився на всіх, бо його покарали, йому грошей не дали. Вчора бабця винюхала, що від нього чути тютюном. А мама з татком теж не снідали. Закрилися в своїй кімнаті і кричали голосно. Мені в їхню кімнату не можна заходити. А татко прийшов вчора пізно, коли я вже спала. А мама кричала, що він знов п'яний був і знов був у якоїсь лахудри. Я цього слова не знаю. А бабця мені не каже, що воно значить.

Бабуся дівчинки Насті не витримує такого шаленого зливу приватної інформації, хватає внучку за руку і переходить в інший вагон.

Поїзд прибуває на кінцеву зупинку. Пасажири штовхають один одного і розбігаються потоками в різних напрямках, немов весняна вода.

За невеликий час вони стали частиною мене, а я, здається, частиною їх, бо ж все сплелося в цьому світі, перев'язалося, неначе хміль на плоті.

Олександр Мінович