Під чорними хмарами - Мамонтів Яків

Але хто ж мене привіта, навіщо я здатний? Всюди те ж, що тут. О, кляті!.. Яким би гарним був світ без вас!.." — І він міцно стиснув у руці пістоль, а заплакані очі блиснули вогнем...

А навколо ставало все ясніш і ясніш... На селі давно вже співали півні. По хатах де-не-де світились вогники. Сашко почув, що тіло йому дрижало, і це немов розбудило його зо сну; він з ляком запитав себе:

"Але чого ж я чекаю? Скоро прокинуться люди, прийде хто сюди... Невже ж я такий слабодухий? О, який сором!" В цей момент він углядів, як від церкви спускався до ставу дід-вартівник.

"Ой... сюди,ідуть!.. Прощай світе!.. Ах, як хочеться жити... А там... що жде?!. А, се слабодушність!.. Соромно так!.." — блідними губами шепотів юнак, притулюючи до чола пістоль... Широко розкриті очі вже нічого не бачили перед себе, а в мозку, замість думки, блукали шалені привиддя. Дзвінко ляснув курок, і злякано здригнувся вартівник, почувши вистріл; швидкою ходою надійшов він до ставу і з жахом відсахнувся назад, вгледівши під сербами тіло, облите кров'ю.

"Господи, се ж Доленків Сашко! — промовив дід і, нахилившись над мертвий, пильно оглядів його; потім зняв шапку, побожно перехрестився і сам собі мовив: — Боже мій! Що ж се він?.. Сам собі смерть заподіяв?!.. Нема ж поблизу нікого... Господи! скільки прожив на світі божому, а такого лиха ще не доводилось бачити!.. Що се таке?!" — Бігом кинувсь до старих Доленків.

І тихо-тихо стало біля небіжчика: тільки відмолоджені верби шуміли вітами та плескались об берег байдужі хвилі. А ось і сонце виглянуло й ласкаво кинуло золоті промені на облите кров'ю лице самовбійника.

# # #

Над селом осінній день. Закрили хмари небо; сіється дрібненький дощик. Хати почорніли; листя з дерев обсипалось.

На кладовищі ще дужче понурилися хрести, ще буйніше сумують безлисті верби. Лиш на могилі з сірим кам'яним хрестом ще й досі цвітуть жовті безсмертники та різнобарвис-ті айстри. І хоч деякі з.них і зів'яли, хоч і живих в'ялить холод і дощ січе,—— дарма: вони весело здіймають до неба вродливі головки. І шепочуть безсмертники айстрам:

"Хай хмари криють небо... Хай дощ січе і вітер свище. Хай вслід іншим зів'янемо і ми під притиском зими. Хай!.. Жаданий час настане! Літо прийде і хмари щезнуть, бо сонце зійде. Нехай зів'янемо... А час настане!.."

Заквітчана могила тепер не така самотня, як була весною: трохи подаль від неї — чорніє друга, недавно насипана: то мати знайшла вічний спокій поруч з безталанним сином.

А чорні хмари все більш та більш супляться й окривають землю важким сумом.

Харківщина. Жовтень 1907 р.