Зів’яле листя - Іван Франко

Твої очі, мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

 

16. IV. 1883

"Не надійся нічого"  

Як ти могла сказати се так рівно,

Спокійно, твердо? Як не задрижав

Твій голос в горлі, серце в твоїй груді

Биттям тривожним не зглушило ті

Слова страшні: "Не надійся нічого!"

Не надійся нічого! Чи ти знаєш,

Що ті слова — найтяжчая провина,

Убійство серця, духу і думок

Живих і ненароджених? Чи в тебе

При тих словах не ворухнулась совість?

Не надійся нічого! Земле-мамо!

Ти, світе ясний? Темното нічна!

Зірки і люди! Чим ви всі тепер?

Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?

Тоді б не чув я пекла в своїй груді,

І в мізку моїм не вертів би нор

Черв'як неситий, кров моя кипуча

В гарячці лютій не дзвонила б вічно

Тих слів страшних: "Не надійся нічого!"

Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!

Живущої води в напій мені

Ти долила, а жартом лиш сказала,

Що се отрута. Бо за що ж би ти

Могла вбивать у мене душу й тіло?

Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли

Уста твої мене вбивати мали, —

Лице твоє бліде, тривожні очі,

Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,

Все мовило мені: "Не вір! Не вір!"

Ти добра, щира! О, не ошукаєш

Мойого серця гордості лускою!

Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

Лиш бурі світу, розчаровань муки

Заволокли тебе отим туманом.

І в серці своїм знов я чую силу

Розсіяти туман той, теплотою

Чуття і жаром думки поєднати

Теб з життям — і в відповідь тобі

Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

 

* * *  

Я не надіюсь нічого

І нічого не бажаю —

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

І не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце

Листя покрівля зелене,

А з'їдає штучну краску —

Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,

Але як бажання сперти?

Не бажать життя живому,

Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись — то добре,

А як ні — кому се вадить?

 

* * *  

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

 

* * *  

Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім

Твого щастя карб,

Може, в тім погордженім

Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам'яті

За докір гіркий.