Українська література » Класика » Через кладку - Кобилянська Ольга

Через кладку - Кобилянська Ольга

Читаємо онлайн Через кладку - Кобилянська Ольга

Зайшовши якоїсь днини між іншим і в книгарню по деякі літературні й наукові твори, котрими одними годував я душу в провінціальній пустині, застав тут же якогось панка, як переглядав і перебирав ноти. Стоячи збоку й вижидаючи за бажаними мною книжками, переглядаючи наборзі деякі часописи, я став мимоволі приглядатися молодому стрункому добродієві, котрий з якимось майже незвичайним зацікавленням чи не студіював ноти, а видавсь мені до того свого зацікавлення — надто молодим. Кажу надто молодим, бо хоч і бачив я його поки що з профілю й низько натисненим на чоло капелюхом, як у людей, що в поспіху не дбають про зверхній свій вигляд, одначе весняне його пальто зраджувало, в порівнянні до зросту його, надто ніжну й молоду стать. Забравши остаточно свої книжки й заплативши, я глянув упосліднє на молодого чоловіка, що саме в тій хвилі, мов отверезений з свойого заглиблення, підняв живо голову з-над нот і поглянув мені в лице.

— Добродій Олесь! — сказав й усміхнувся, зближаючись до мене.

— Несторе... хлопче! — кликнув я. — Це справді ти?

Це був справді він. Пізнав мене в останній хвилі по голосі, по котрім був би мене пізнав і в товпі "тисячів".

— Я ж трохи музика, — додав, мов вибачаючись за свої слова.

Я, врадуваний такою несподіваною стрічею, поставив колишньому любимцеві нараз кілька питань. Питав, що робить, як поживає, що взагалі з усіма діється, а він відповідав. Поважно, спокійно, більше тихим голосом, усміхаючись одним кутиком уст, між тим коли я ні на хвилю не відвертав очей з того вимужділого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне. Слово по слові плили питання, і він так само відповідав. Він мені писав, хоч, може, його письма й не доходили до мене... Повідомив мене, як здав матуру, а коли не одержав на свої два або, може, й три листи жодної відповіді, не обзивався більше. Тепер лагодиться він, не тратячи ні одної хвилини, до штатського іспиту, щоб, маючи їх раз за собою, якнайскоріше вступати на урядову службу.

— На яку?

Він назвав. Це була одна з найповажніших інстанцій, що вимагала багато праці й студій, але, як поясняв, його туди тягне.

— Увійдеш в еліту [29] і урядництва, — закинув я, а в душі подумав: "Ти ж аристократ", а по хвилі додав: — А де ж твоя сестра?

— Маня? — спитав він і поглянув на свій годинник.

— Так. Вона.

— Перебуває все в панства Маріянів. Але... — додав квапно, — лиш доти, доки не почну побирати, вступивши в службу, платні. Тоді зараз мусить вона до нас вернути. Це моя найкраща мрія.

— А доти? — опитав я.

— Доти буде мусила перебувати між чужими. Зрештою, — додав, — це ще не певне... може, й скоріше верне.

Говорячи, ми вийшли з книгарні. Він став прощатись.

— Куди? — спитав я, що мав охоту перебувати довше з колишнім любимцем своїм.

— Власне, до неї. Мані. Сьогодні з полудня вона тут. За годину виїжджає, а щоб могла побути довше з матір'ю, я пішов замість неї поробити закупна для неї й її учениці і спішусь вертатись. А ви, добродію?

— О, я залишусь тут ще днів кілька. Зайди... зайдіть до мене. — І я назвав йому свій готель.

— Радо, як буду мати час... — сказав.

— Або що? — спитав я.

— Я дуже зайнятий студіями... Крім того, даю лекції, вправляюсь сам багато в музиці... і через те... Я зрозумів.

— То вступіть, коли эможете. А їй, т. є. вашій сестрі, поклоніться від мене.

Він підняв капелюха... Я побачив біле, майже мармурове чоло, що стояло трохи в контрасті з його нижчою, трохи обгорілою партією лиця... і кілька хвилин пізніше я стратив його в очей.

"Гарний виробився, дуже гарний, — думав я, — не менше, як був хлопчиною. До того з її устами, її усміхом і тим самим виразом молодості в очах..." І вже не опускав мене образ молодого чоловіка і спомин про неї того дня.

Точно в два дні по тім він з'явився. Старанно одягнений, скромний, з поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене підходячий, з чолом мислителя, маломовний, спокійно-вижидаючий і з тонкими, трохи опаленими руками музики.

— Отже, тепер приготовляєтесь до іспиту, — спитав я, побалакавши з ним уперед трохи про останні роки його в гімназії, подаючи йому папіроски, за котрі дякував, вимовляючись, що не курить.

— Чи ви належите до якого академічного товариства?

Я не міг через ту його, хоч і яку молоду, а правдиву повагу здобутись, дивлячись у його спокійні очі і на її уста, вимовити, як колись: "ти".

— Аж тепер буду мусив.

— Чому кажете мусив?

— Бо не заповідаю собі з того багато хісна ні для себе, ні для других.

Я зчудувався. Чогось подібного не сподівався з уст щойно чи не вчорашнього матуранта почути. Він .говорив спокійно, з повною свідомістю того, що говорив.

— Я волів би ніде не належати й незалежно працювати так.

Я видививсь на нього.

— Це ж літа свободи, а в нас, на Русі, заразом і т. зв. Drang— і Sturmperiode [30], в котрі вступаєте. Вживіть тепер своєї молодості, пізнайте життя... Вам ті літа остануть у пам'яті.

Він усміхнувся. Цей його усміх був той сам, що в його дитинних літах — молодий і також дитинний, що розкривав його чисту душу.

— Що я можу дати тепер, себто як академік, свому народові", — спитав, — коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще під вліастю свого власного буття, себто буття розвою одиниці. Значить, тепер я ще нічого не годен дати й не такий ще, щоб міг себе давати. Отже, до чого шматуватися? А якби вже кому себе давати, то передусім своїй сестрі!

— Я бачу, ви все ще той сам Нестор з гір, що був і дитиною, любив самоту й не любив поділятися. Він всміхнувся.

— Окружения, а до того невідповідне, перешкоджає в думанні, — відповів. — Я дійсно ще й тепер під тим взглядом не дуже змінився. Але свого життя й своєї молодості я помимо того для себе не задержу, те знаю й відчуваю. Я лиш хочу вперед себе самого віднайти. В товаристві я буду мусити передусім стати політиком, а я не хотів би дати в себе вмовити і напрям, котрий маю полюбити; а там буду мусив зараз щось позитивне заявити, до чогось рішитись.

— Ага! — закинув я, пригадуючи собі миттю малого Нестора, що сам хотів свої задачі виробляти.

— Я б передусім хотів свою власну культуру на підставі сили особистості й на рівні вищого її розуміння виробити, а роздроблюючись по різних напрямах, особливо ж — політичних, я б ледве чи діпняв того цілковито.

Я поглянув на нього. Він видавсь мені чимсь визначний і, розуміється, не знав нічого про те; був скромний.

— Політика, — тягнув далі, — сотворила неможливі партії. Я не знаю, може я одстав у своїх поглядах поза моїми товаришами, бодай чую, що я між ними сам. Але мимоволі мушу згадувати слова одного письменника, котрий казав, що, хотячи щось зробити, треба станути понад партії, що ми виховуємось політичне чи не найбільше, і через те вмовляються партії у все, де їх і цілком немає, й багато нашого безголов'я й горя треба приписувати спустошенню через політику. Тому я кажу, що хочу передусім доглядати свою власну культуру, культуру одиниці.

Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що своїм обличчям міг би зробити на чужого враження великої дитини, а відтак обізвався:

— Може, ви маєте в смислі своєї теперішньої особистості слушність, але мені здається, що ні.

— Може й ні, — відповів він. — Та про це рішить досвід і розвій його власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва в дорозі до розумового життя. Переді мною стільки праці й науки, що... Коли б лише часу стало, а спішитись з нічим не хочу, хоча я... — Тут він мов сам над собою всміхнувся, — маю час. Я люблю глибінь кожного вчинку й постанови виміряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевняє мене мій брат Василько, коли ми, розгонившись у диспуті, іноді й сперечаємось. Але в таких хвилях стає знов Маня по моїй стороні, доказуючи, що з мене не виробиться ніколи тип, а залишусь одиницею з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці, і на тім кінчаємо звичайно свої дискусії.

— Ага, ваша сестра! — закинув я з уданою байдужністю, — чи вийшла замуж?

— Ні. Але може рішиться тепер.

— Так? Має поклонника?

— Має. Але вона чудна, хоч я її розумію. Вправді... — додав з комічною повагою, — я не був досі ще ні залюблений, ні заручений, але я її дуже добре розумію, що... видатися за чоловіка на ціле життя, котрий не має з нами поза границями особистих потреб нічого спільного, тяжко...

— Не любить його? — спитав я.

— Любить, здається... Але він не українець, а германин.

— Здається? — повторив я, спиняючись лиш на тому одному слові.

— Так. Бо не говорить про свої почування ніколи, хоч я й те розумію.

— Ви, здається, свою сестру дуже добре розумієте, — сказав я мимоволі чомусь зачіпливо.

Тонка вдача молодця відчула це, бо, покраснівши ледве замітно, сказав з притиском:

— Справді. Свою сестру я дуже добре розумію. Їй і завдячую більшу часть свого виховання.

— Помимо того, що перебувала стільки між чужими? — закинув я.

— Так. Для своїх вона має все час. У часі, коли не могла до нас сама приїжджати, писала мені, а її листи були нам дуже дорогі, особливо мені. Тепер приїжджає до нас частіше. О, коли вона в нас, то тоді дуже гарно!

Вона!

Він сказав це так гордо й з такою певністю, що я вірив. О, я вірив! Вони, ті Обринські, всі мали в собі дар вірити в себе обопільне й любитися. Мені стало зараз від його слів зависно, і я питав далі:

— Ну, а з поклонником що?

— Не знаю. Здається, заручиться. Він її любить, і мати за тим.

— А вона сама?

— Вона бореться. Каже, що хоч і чує, що з ним особисто змогла би вижити добре, з другої сторони має виразне почуття, що, вийшовши за нього, того колись пожалує. Одного разу навіть мене просила, щоб я, наколи б вона справді рішилась за нього вийти, цього ніколи не допустив за жодну ціну, за нічого в світі. В неї є, каже, такі хвилі, котрі їй ясно віщують, що вона свого кроку, хоч би й зробленого тепер у любові, колись тяжко пожалує, і я мусив їй це приректи. Я здвигнув плечима.

— Трудна рада, — сказав я, а потім додав: — А ви?

— О, я відраджую їй. Нащо їй віддаватися? Я буду її сам удержувати. Василько бере маму, а я заберу її. Я всміхнувся.

— Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалізувати, хіба десь аж за кілька років.

— Все одно. Але це одна з моїх найкращих мрій, котру в душі плекаю.

Відгуки про книгу Через кладку - Кобилянська Ольга (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: