Українська література » Класика » Шоковий шнурок - Малик Володимир

Шоковий шнурок - Малик Володимир

Читаємо онлайн Шоковий шнурок - Малик Володимир

Собеський знав, що Таленті, папський ставленик, про все доносить Ватиканові, але терпів його і навіть любив за акуратність, старанність і… відданість, оскільки такий, напевне, був наказ єзуїтів — в усьому допомагати королеві.

— Таленті, що чути від Менжинського? Чи він уже добрався до Січі?

— Мій найясніший пане король, Менжинський вирушив в Україну разом зі своїми комісарами. Мені відомо, що він має побувати у Фастові, Немирові, Корсуні та інших містах Правобережжя. А на Січ поїдуть його комісари пани Порадовський і Монтковський… Остання звістка від них була з Корця… Вся наша надія на козаків. Вони зараз так зубожіли, що за гроші підуть хоч на край світу!

— Не тільки за гроші, пане Таленті, — м’яко заперечив король. — Я знаю козаків: з турками вони ладні битися й задаром, бо дуже вже ті допекли їм… Але, звичайно, від плати та військової здобичі не відмовляться. Я теж маю велику надію на них. Інакше ні з ким буде йти в похід!

— Якщо не рахувати загону князя Любомирського… — почав було секретар, але король перебив його.

— Не рахувати. То наймане військо, його утримує австрійська казна.

— Тоді ми зуміли екіпірувати лише чотири тисячі народової кавалерії, ваша вельможність, — не підвищуючи голосу, закінчив Таленті. — Інші кілька тисяч — то обірвані, майже беззбройні хлопи, а не військо.

Собеський гірко усміхнувся, закотив очі під лоба. Сплеснув руками.

— О Матко Боска! До чого дожилися ми! Польща може виставити супроти такого могутнього ворога лише кілька тисяч воїнів! А де ж шляхта? Де посполите рушення?

— Багато хто з вельможних панів заявляє, що ця війна потрібна одному панові Собеському, тож хай він і воює…

— Одному Собеському! Ви чуєте?! — вигукнув король. — Ніби я дбаю тільки про власну безпеку, а не про безпеку всієї Речі Посполитої! Будемо сподіватися, що Менжинський набере козаків набагато більше. Прийдуть підкріплення з Білої Русі й Литви… Але ж за угодою Польща повинна виставити сорок тисяч!

— Австрійський посол Зеровський уже запитував, коли ваша вельможність зможе виступити в похід. Цісар жде, що ви прибудете під Відень не пізніше кінця серпня.

— З чим же виступати? — схопився на ноги Собеський. — Піхоти немає!

— Смію зауважити, ваша вельможність, козаки — то найліпші піхотинці, — вставив королевич Яків і знову спалахнув, мов дівчина.

— Так, — погодився король, — але коли ж вони прийдуть? А мені потрібне військо вже сьогодні. Артилерії ми не маємо зовсім. Нашкрябали якихось нікчемних двадцять вісім гармат. Сором який!

— Яне, не хвилюйся. — Підійшла королева і поцілувала Собеського в щоку. — Все владнається… Пан Станіслав обіцяв привести з воєводства Руського62 кілька тисяч вояків…

— Пан Станіслав, пан Станіслав! — люто вигукнув король, зачеплений за живе згадкою дружини про її, як подейкують, коханця. — Яблоновський на сеймі, пані, наклав у штани, то тепер старається… Але його дві чи три тисячі — то мала допомога королеві польському!

Ображена Марися надула губки. Почервоніла.

— Фе, пане! Що за хлопські вислови вживаєте ви при дамі!

Собеський схаменувся і ласкаво поплескав дружину по щічці.

— Перепрошую, хай пані не ображається: мені зараз нелегко…

Щоб зам’яти незручність, на допомогу поспішив Таленті.

— Ваша королівська ясновельможність, папський нунцій Паллавічіні передав думку папи про потребу залучити до коаліції Московську державу…

Собеський здивовано підвів брови. Ця звістка вразила його.

— Ось як! Наскільки я пам’ятаю, папський Рим завжди був проти союзу наших двох держав. Коли до Варшави прибули московські посли, папський нунцій зробив усе можливе, щоб переговори були зірвані.

— А тепер папа Інокентій думає інакше, ваша ясновельможність. Зважаючи на смертельну загрозу католицизму з боку Стамбула, він змушений змінити традиційно ворожу Москві політику.

— Гм, гм… Нашим народам, як я тепер починаю розуміти, дорого обходилася ця традиційно ворожа політика, — упівголоса, відійшовши до вікна, замислено промовив сам до себе король, але не настільки тихо, щоб не могли почути присутні, в тому числі Таленті. — Коли б Польща й Москва разом навалилися на Османську імперію, то вона давно перестала б зазіхати на наші землі, а може, і на землі інших народів…

Однак хитрий Таленті, удавши, що недочув, вів свою мову далі:

— Москва виставить щонайменше сто тисяч воїнів і загрожуватиме Кримові й тилам Османської держави — ось чому варто залучити її до створюваної Священної ліги.

— І папа не боїться, що це може зміцнити позиції православ’я?

— Навпаки, папа виношує таємну надію, що Ліга також допоможе проникненню католицизму на московські й українські землі.

— Гм, гм, — знову іронічно замугикав Собеський. — Так думає найсвятіший отець?

— Так, пане король. А як думає папа — то істина!

Собеський ледве стримав гнів. Він сам прекрасно розумів, що виступ Москви на боці Ліги незмірно зміцнив би її. Але його страшно покоробило те, що йому, королеві, досвідченому політикові й воїнові, втовкмачує це в голову його власний секретар. Холера ясна! І нічого не скажеш! Таленті — не тільки ставленик єзуїтів, а й таємний ватиканський споглядач у Варшаві… Розумний, хитрий, як сто бісів, — з ним легко працювати, бо він усе знає і все може, однак треба остерігатися: руки Ватикану довгі й нещадні! Щось не так — і цей самий Таленті або хтось інший, на кого й не сподіваєшся, піднесе тобі келих з отрутою…

Опанувавши почуттями, Собеський спокійно сказав:

— Гаразд. Передай, пане секретарю, що ми розпочнемо переговори з Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до війни. Після смерті царя Федора минулої весни на престол зійшли малолітні брати Іван та Петро, а державою керує їхня старша сестра регентша Софія. Нещодавно вона з превеликим трудом придушила повстання стрільців і зараз більше думає над тим, як утвердитися при владі, ніж про нову війну. Та з переговорами не зволікатимемо.

Якщо відразу не складемо угоди про взаємодопомогу, то, може, пощастить домовитися, щоб ми могли вербувати волонтерів на Запорожжі. Кілька тисяч запорожців — то була б велика поміч нам у поході!

— Я теж так думаю, — схилив у поклоні голову Таленті, і тепер його вигляд був смиренний, а погляд запобігливий. — Пан король дозволить мені йти?

— Йди.

Коли Таленті вийшов, Собеський дав волю гнівові.

— Прокляття! Поляки думають, що ними керує їхній король! Аякже! Знаходяться сили, дужчі за короля, — магнати, папський престол, король Людовік… Ні, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщі самодержавність, і майбутній король польський Яків не буде вже ні перед ким схиляти голови!

Він лівою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова і раптом, повернувшись до золотого розп’яття, палко прошепотів:

— О найсолодший пане Єзус! Врятуй Річ Посполиту! Дай мені сили погромити всіх ворогів моїх — і тих, що йдуть на Відень, і тих, що, мов гадюки, гніздяться біля мене, і тих, що здалеку стежать за кожним моїм кроком, сподіваючись на мою необачну помилку. Допоможи мені, пане Єзус, і я мечем своїм довіку слугуватиму тобі. Амен!

5

Зустріч відбулася в хаті корсунського полковника Захарія Іскри. За столом, крім господаря, сиділи: фастівський полковник Семен Палій, брацлавський — Андрій Абазин та богуславський — Самуїл Іванович, або Самусь, як його за веселу вдачу і невисокий зріст ласкаво прозвали друзі. Кожен з полковників привіз із собою одного або двох помічників. З Палієм приїхали сотник Часник та Роман Воїнов.

По другий бік довгого столу сиділо тільки троє: комісар Менжинський і шляхтичі Порадовський та Монтковський.

Як водиться, спочатку випили по чарці й закусили. Поляки, видно, добре зголодніли, бо рудий, горбоносий, худий мов жердина, Порадовський і огрядний кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж кістки хрумтіли. Красивий чорнобровий полковник Менжинський осудливо поглядав на них, ніби просив трохи стримуватись, однак і сам їв, хоч і делікатно, але так, що за вухами лящало.

Нарешті, трохи втамувавши голод, Менжинський рушником витер вуса і сказав:

— Панове полковники, смачно ви нас пригощаєте, та приїхали ми аж із Варшави, звичайно, не за тим… — Він зробив паузу.

— А за чим же? Кажіть, пане комісаре, послухаємо, — вставив Семен Палій.

— Ви вже знаєте, панове, що султан кинув свої війська на Австрію. Річ Посполита підписала з імператором Леопольдом договір про взаємну допомогу, і найближчим часом король Ян рушить до Відня.

— Чого ж хоче король Ян від козаків? — спитав голубоокий Самусь. — Адже ми не піддані короля…

Менжинський спокійно глянув на полковника.

— Річ Посполита потребує вашої допомоги. Нам потрібна козацька піхота, рівної якій, як відомо, немає в цілому світі. Не відмовимось також від кінноти, якщо зможете виставити. За це королівська казна зобов’язується платити кожному грішми, сукном і годувати під час походу. Крім того, як ви розумієте, чимала буде і військова здобич. Все, що здобудете, — ваше…

— Козаки повернуться з походу багатіями, — додав, витираючи рукою вуса, Порадовський.

— Боюсь, небагато їх повернеться додому, — сказав полковник Абазин. — Не один накладе головою в чужому краю…

— В такому випадку всю належну плату одержить сім’я, — відповів Порадовський.

Захарій Іскра, який на правах господаря сидів край столу, замислено промовив:

— Люд наш за довге воєнне лихоліття зовсім зубожів, і козаки від плати не відмовляться… Знаємо з досвіду, що в разі перемоги і здобич буде чимала… Але на війні всяк буває: то ми поб’єм кого, то намнуть боки нам, і доведеться тікати без оглядки. Тоді не до здобичі: кожен дбатиме про те, аби голови не позбутися…

— Чого ж пан полковник хоче?

— Половину плати — наперед! Щоб жінки й діти залишилися забезпечені. Сім’ям загиблих — подвійна плата…

— Ми подумаємо про це, — відповів Менжинський.

— Скільки ж король Ян хоче набрати козаків? — спитав Палій.

— Скільки можна зібрати, хоч і тридцять тисяч.

— Ого! А не затріщить казна короля Яна?

Менжинський усміхнувся.

— Не затріщить… Гроші на це діло дає Папа Римський.

Полковники переглянулись. Власне, вони вже раніш знали, чого приїхали комісари, і вирішили, що немає підстав відмовлятись від походу, але не сподівалися на таку поступливість з боку королівських посланців.

Відгуки про книгу Шоковий шнурок - Малик Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: