Жовтий князь - Барка Василь

Її чоловік проти неї, ніби від повісма льняного; вуса підрізано в риску.

— Дивіться на хатній млин! — запрошує він гостя.— Засипатиму зараз: моє серебро змелеться. В кутку, з-під відкинутого рядна, виблискотіла саморобна машина; і гість підступив, пильно оглядаючи.

— Нічого хитрого,— мовить Самоха.— Я поставив рівно зрізаний пеньок з прикороченим корінням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рівний, тільки без коренів і менший. Обидва акуратно пригнані кругами, і там держаться камінці, як зуби: їх багато. В нижньому пеньку посередині шворінь, от, на йому і крутиться верхній пеньок. При самих зрізах, обведено бляшаний пас і до нижнього пенька прибито. Зоставлено рівчак — для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорі, збоку забитий, берусь і кручу верхній пеньок на нижньому; це і вся механіка.

— Вся то вся, а звірувата штука! — знов дивувався Мирон Данилович, коли господар покрутив саморобний млин; прогуркотіло дерево і проскреготіло камінцями. В слух віддається болісно.

Гість пригадує собі картину в книжці: головоніг з очима виряченими і відногами на всі боки, ніби ця машина, — і каменюки кругом, як тут навалені.

— Каміння чого?

— Треба; щоб нижній пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого качання в відтулину при шворені, після чого взявся знов крутити верхній пеньок, сухий і коренкуватий. Гуркіт став глухий і рівномірний. Почало сипатися з рівчака.

— Це б на всесвітню виставку, в Париж, чи що,— сказав гість. — Нехай подивляться! Такої індустрії ще не бачили.

— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять:

"Завершення ленінізму в селі Кленоточі", і рік поставлять — "На переході зими з тридцять другого в тридцять третій". Після виставки можна, як подарунок, одвезти в Кремль і присусідити біля цар-пушки і цар-колокола. Буде третє диво: цар-злидні.

— Скажуть, нерівня тим двом.

— Як так? Це ж цінніше... Ні з цар-пушки стріляти не можна, ні в цар-колокол дзвонити, а моє диво кукурудзяні качани крушить. Від нього користь.

— Їм такий млин навіщо?

— Навіщо? Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює. Все постачає, і птиче молоко доїть. А мельниця спільна. Нехай перегризуться, то їй не повірять — боятимуться підсипаних порошків з гадючої склянки. Тоді скажуть: а де механіка Самохи? — давай сюди! От всякий собі в палаті за цвях крутить і пересіває борошенце: млинці пекти.

— Премія буде.

— Буде: нашийник імені вождя революції.

— Цитьте! — спинила господиня. — В двір заходять, такої премії дадуть, що світа не побачим.

— Я ждав; всіх радгоспнил перетрушують, — сказав Самоха. — А в вас були?

— Двічі. Перерили і вимели хату — скрізь так.

Самоха миттю накинув дрантину на корінястий механізм. Заходять обшукувачі. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищі, зиркають під піч і піл, і в кутки; тягнуть накриття.

— Що це в тебе?— питає розпорядчик.

— Круг саморобний, так і зветься: круг! — кукурудзяні качани перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,— ви їх цілими не з'їсте, а такої мельниці казьонної нема, щоб їх крушила.

— Поговори мені!— кричить головний і з допомогою міліціонера витягає прилад на середину хати: — Бач артилерію построїв... Конфіскується, як протизаконна мельниця без мотора, — несіть на віз!

Четверо беруть механічного головонога. Начальник розсідається писати протокол і вимовляє: "...Незаконна мукомольна техніка в межах приватного мешкання".

Мугикав і повторював причіпку.

— Штраф сімдесят п'ять карбованців. І скажи спасибі, що без тюрми.

— Де ж я візьму гроші? Нема! — скрикнув Самоха.

— Не моє діло. Не заплатиш, місяць тюрми. Щоб знав.

Вони з тупотом перейшли через двір і геть постукотіли підводою, на якій, поверх награбунку, височів пеньковий млин.

— Ну, собацюги! Ну, скажені!— картає Самоха.— Дають качани, замісто платні, і їж цілими, хоч задавися... Держать на роботі, бо я кожну корморізку полагоджу, як годиться, і всяку машину. Держать і душать. Чортова сила...

— Вірно: так і зветься!— підхопив гість.

— Що зветься?

— Чортова сила. Я від старичка в потязі чув, що диявол не серед пекла сидить, — його туди, в ставок огню, вкинуть після Страшного Суду, щоб згорів. А тим часом князює в воздусі: ніби в просторі між небесами і всім світом. Там — він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують. Іспит всім, за гріхи наші. Христос як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки зловлені будуть і вбиті через огонь, а хто терпів і вірний зостався, вдержить білий вінець. Я, в поспіху та в шумі слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, ніби малюнок побачив; то — правда.

— Важка правда! Біси в миску дзьобнули і розвалиться тепер. Скрізь підряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг із сховків — гребуть собі. Де б я взяв сімдесят п'ять карбованців? Хай в тюрму беруть на місяць.

Жінка в плач:

— Туди легко тягнуть, а звідти, з звірових зубів, рідко хто вирвавсь.

— Може, обійдеться. Може, закону нема: брати саморобні крупорушки, — втішає Катранник.

— Обійдеться? Якби ж то. їхній закон — обман собаций! — з гнівом сказав господар. — В радгоспі теж є старичок, біля рахівниці сидить. І думка його друга: що вся причина — вусатий бузувір; завів пекло.

— Старі люди знають, їм видно, — сказала господиня.

— Не видно, що їсти будем.

— Позичмо в рахівника гроші на штраф; потроху б віддавали борг. То — добрий чоловік: підожде. А я в город з'їжджу по хліб.

— Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщиків.

— Чоловіків ловлять.

— Всіх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п'ятдесят, і зганяють на сніг — замерзати.

— Хто казав?

— Вернулись декотрі в радгосп: ледве живі; багато пропало.

— От, біда! — зітхнула господиня. — І то ж дивіться, без перерви муку заводять.

Звістку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як новину, ніби якимсь чином йому відому і моторошну до останнього жаху, що перед ним була дивна заборона, і над всім віяв смуток. Притягувала можливість добути в місті хоч трохи хліба. Непереможно схотілося знов відчути смак його і пахощ: добрий і чистий, живлющий, як сонце в великій милості. Всі почування зібралися вкруг хліба Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб? Гори його! — для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому.

З тією думкою пішов від Самохи, маючи подарунок: два коржики з качанизни. Спинившися, глядів, як обшукувачі тягли латані торби на віз, до млинового дива, розчепіреного коренями. То — мов корона нужди, що завершила її збір, награбований і страшенно смачний для владущих.

До чергової хати під'їжджають; назустріч їм виходить сім'я через поріг: батько і купа дітей. Батько змарнів, аж чорний — подобизна мумії, і одіж на ньому несвітна, з рябих ганчірок, позшиваних косо, мабуть, віддертих від негодящих кофт і спідниць вікової давності. Знизу кругом обшив — необітнутою собачою шкірою.

Катранник, через кучугури глядівши разом з двома перехожими, зразу відзначив собі в думці: недавно зідрана та шкіра. Або придушено пса, або дохлого знайдено на пустирі. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; він їх пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, відрізані з рубцями від рамтя. І стали ноги товсті, як колоддя. Гурт обшарпаних дітей тримався за тата з усіх боків. Дивно, що вони, всі босоніж і всі худющі, як стеблини,— дуже пузаті: животи їх торбинками віддуваються.

Покривлені двері відхилилися в сіни, де лежить мертва жінка; сніг коло неї наметений.

Облава в гаморі і тупоті розігналась до дверей. А враз стихла, приклякши і дивлячись на безсловесних мешканців, що стояли біля порога.

Начальник обшукувачів хотів зайти в хату, але намір притьма стрінувся з такою силою відстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина, штовхнула назад. Сіпнувся начальник від хати і вилаявся: з найїдкішою злістю свого серця і виразу. Як димом обдихані, він і вся облава, хто задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, відходили від живих примар; потім прискорили ходу і в ворота вже вибігали — до збірного воза, з яким негайно посунули далі. Три свідки, ще коли бригада наближалася, і собі відвели очі; побрели вулицею: далі від лиха.

Мирон Данилович застав плачі коло старшого сина, що, лежачи на вузькій постелі, важко дихав і казав:

— Я скоро помру.

Побивається мати; і став коло постелі тато — неспроможяий слово вимовити; душа скована...

"Це — кінець!" — нестерпною іскрою пронеслося в свідомості. Враз Мирон Данилович застиг від холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна. Очі далекі: дивляться, але не бачать.

Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрімав, були всі тихо в хаті, навшпиньках переходили і розмовляли пошепки.

Коли ж він прокинувся, проказав спокійно:

— Гарячої води хочу напитись! — глянув на коржик і почав їсти, як звичайно.

Мати швиденько взяла хватки і витягла з печі чавунець — там, біля золи, тримала трохи юшки; поставила на припічку і шукає кухоль і не знайде: вкрай розгублена... Зрештою, відшукавши, набрала юшки; дрібно зацокотів кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собі, — чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинуті: в порожнечі, як у прірві вночі.

Його очі світліші, ніж перед дрімотою. Дожував коржик, повільно — смакуючи. Батько переломив другий коржик надвоє і наділив менших: хрумкали і підходили до печі запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були і досі налякані.

Загроза проминула, але материна душа — в тривозі. Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового. Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев'язувала їх.

Після того Микола знов заснув.

У хаті тиша: до самого надвечір'я; коли ж зайшли сутінки, Мирон Данилович найтихішим шепотом розповів дружині, як навідувався до Самохи. Згадав про чутку: що дехто їздить хліб шукати в місті, хоч то небезпечно. Ловлять і, завівши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють — не знати, чи правда.

Дружина схопилась при згадці про хліб:

— Спробувати можна, бо вже смерть.