Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Його ніхто не відкидає. Його мовчанка ще більше інтригувала його товаришів. Вони це зрозуміли по-своєму. Він, мовляв, ними гордує. За розумний став. Козенко дивився майже виключно в бік Василя. Шпачук, коли говорив, то не до всіх, а до нього. Він навіть намагався повернутися і інший бік… Гнатюк, нарешті, коли вже все сказав, глянув на Василя поглядом: "Чому, мовляв, до дідька, ти не заговориш"…
Отаке було. Василь нічого тут не лукавить. Просто він боїться сказати те, що хотів би… Він ще не виріс, щоб сказати нові слова, а старих не хоче казати…
Верталися гуртками – хто куди. Біленко, Гриб та молодий Гнатюк подалися на Туніки. Там десь, у тому зеленому морі живуть їхні феї – Варвара, Надя і Настя-молодша. Для них ще не скінчився день… Навпаки. Він щойно починається. Вони ще довго сидітимуть у садку під кущами ще нерозквітлого безу і виспівуватимуть свої пісні. Це та молодь, що більше співає, ніж говорить, що не морочить собі голови зайвими питаннями. Надя піде з Валентином на прохідку, вони дійдуть до кінця саду, де густі кущі, тут обіймуться, зіллються в поцілунку. У них це все якось просто, без зайвих викрутасів. Це не Василь і це не Настя, це не Євген та Мирочка. Так само й Гриб. Він сяде біля гладкої Варвари, правою рукою підгорне її під себе, і так вони можуть сидіти побіч, ніби зрослі, ніби зачаровані, цілими годинами, і одночасно співати і мати вигляд, ніби вони зовсім далеко одне від одного…
Цікаво, що наприкінці зборів до Василя підійшов Стасюк. Василь ніколи не мав з ним ніяких розмов, а тут зненацька Стасюк заговорив, що він хотів би з Василем дещо перебалакати.
– Добре, – сказав байдуже Василь. – Ми з тобою зустрінемось… Десь цими днями.
Василь сходить з гори в товаристві Гнатюка і Приходи.
– Ти щось маєш сьогодні вигляд печериці, – сказав Гнатюк. – Що, ти не міг щось сказати? А Прихода також, як намальований святий. Бачу, що семінарія на тебе впливає…
– Не семінарія, а інші речі, – сказав Прихода. – Ти думаєш, приємно бути на чиємусь похороні…
– На похороні твоєї невинності, – засміявся Гнатюк. – Ну, коли ти конечно хочеш не постарітися, то законсервуйся…
– Що будемо говорити… Ти цього не зрозумієш, – невдоволено пробурмотів Прихода.
– Ні. Не зрозумію. За чим ти зітхаєш? За гуртком… З ним скінчено. Кінець. Виросли отак, як виростають зо старих штанів. Люди йдуть далі… Вправо, вліво – кому куди…
– Тільки не просто, – нарешті промовив Шеремета.
– "Отверзи уста своя і наполнися духом", – зіронізував Гнатюк. – Я тобі, Василю, скажу… Ти… – тут він вжив непристойне слово. Василь образився.
– Прошу тебе не лаятись…
– Не лаюся. Тільки вам, що живете в рукавичках, треба дещо давати по двадцять п’ять… Така курація помогла б…
Василь майже вибухає:
– Ти спочатку зрозумій речі, а тоді вже роби висновки. Не тямишся на справах, то й мовчи…
– Ти тямишся! – з серцем відповів Гнатюк…
– Не тямлюся, а тому й мовчу.
– Якого ти чорта дмешся? Скажи мені нарешті! – сердиться також Гнатюк. Василь замовкає. Що буде йому казати? Те, що хотів би – язик не повернеться. Але по часі він знов бурмотить: – Подумаєш!.. Дві людини говорять і жодного слова про те, що треба…
– А що ж, по-твоєму, треба? Ти не мовчи. Висипайся з тим. Повчи нас…
– Що вас учити… Ви самі вже все знаєте… Партії будуєте… Соціалізм… Конкуруєте з Леніним… Що мені з вами рівнятись… До всіх чортів!.. Хіба в нас немає більше клопоту, як "клясова свідомість"? Ні. Я тебе питаю! Клясова свідомість! Крякають і крякають. Двадцять п’ять років про те саме… А де наша власна свідомість? Людська? Які там до халєри буржуї! Нам не буржуї роблять кривду! З тими дано собі раду! Нам… Е! Що там! Кому це зараз потрібно?..
Василь замовкає. Всі також мовчать. Гнатюк закурює. Василь чує знайомий запах тютюну. Він зовсім замовкає. Затискає зуби, щоб не пропустити крізь них слово. У "Тіволі" грає музика. Доходять униз, і Василь прощається. Якась напруженість. Всі не знають, що, власне, казати. Потиснули один одному руки і розійшлися.
Василь іде й думає: "Про всі ті постанови там на горі ніхто не сміє знати. Жодний учитель, жодний батько, жодна мати – жодна навіть добра, старша людина. Бо всі вони старші люди – і батьки, і учителі, а в тому їх хиба. Вони можуть попсути всі ці справи, бо ж ми молоді і зелені. Вони відразу зашикають нас, закидають вказівками, засиплять страхами, бо ж ми молоді… І це вже наша хиба. І вони, і ми – це хиба".
Біля фіртки Василь натрапляє на Євгена. Він тримає за руку полохливу Маню. Вона шарпається і пищить:
– Женю! Женько! Сумашедший! Що ви робите?
Побіч стоїть Волобуєва. Вона намагається допомогти своїй приятельці. Вона незграбно шарпає Євгена за рукав і також пищить:
– Маню! Дряпай його! Дряпай! – Вона починає Євгена щипати, але то мало йому дошкуляє. Побачивши Василя, він кричить:
– Василю! Поможи. Бери одну! Оцю от! – і штовхає ногою Волобуєву. – Ні, ні! Не пущу! – задоволено запевняє він Маню. яка пручається зо всіх сил. Василя вона ще більше соромиться, ніж Євгена, і тепер навіть боїться пищати. – Мамо! – викрикує вона нарешті. Це впливає. Євген швидко пускає її руку, оглядається, але ніякої мами не видно. А Маня тим часом зникла за фірткою разом з Волобуєвою. Чути тільки їхній вдоволений сміх.
– Ну, я вас однаково ще впіймаю! – хвалиться Євген. – Знаєш? Я торкнувся її грудей. Знаєш що? Ми колись затягнемо їх до себе. Ото намнемо! Аби та баба-яга кудись пішла.
– Хлопці, хлопці! Вечеряти! – чують вони зненацька голос тієї самої баби-яги. Євген прискає в кулак. А що, як вона чула! Ні. Все, здається, гаразд. Вона трохи глухувата.
– Недавно йшла Настя, – заявляє Євген, коли вже вони сиділи біля столу. Василь мовчить. Він не має бажання сьогодні говорити. Зате має бажання Євген. Його уява працює. Він недавно читав "Декамерона" і все ще під його враженням.
– Як ти думаєш? – питає Євген. – Чи Маня вже знає мужчину?
– Напевно, ні, – буркає Василь.
– А до неї ходить Чорна. Ти ж чув про неї?
– Це до Олі, – каже Василь.
– До Олі. А Маня також там. Я сьогодні підслухав їхню розмову. Я був у Митьки. За стіною були дівчата. Митька кудись вийшов, а я залишився. Вони думали, що ми вийшли обидва… І от Чорна почала. Я крізь двері прекрасно чув. Говорили про хлопців. Реготалися. Я, каже Чорна, йому очі видряпала. Він мене хотів покласти… І щось хотіла ще сказати, але не була певна, чи їх ніхто не слухає. Відчинила двері…
Василь підняв на нього очі.
– Отже, ти спік рака! – вже веселіше проговорив він.
– Так, – признався Євген. – Уяви моє становище. А чорна й приваблива! Я дивлюся на неї, печу рака, а вона: сматрі, как у нього глазьонкі іграють!
– Ха-ха-ха! – засміявся Василь. Але саме в той момент крізь відчинене вікно він чує: Васи-и-и-лю!
Він весь здригнувся. Це Настин голос. Він одразу споважнів, встав і підійшов до вікна. – Я зараз! – швидко проговорив він і без шапки вийшов. Євген навздогін післав йому поцілунок.
________________________________________
Примітки
Бона з руїнами замку – італійська принцеса Бона Сфорца, дружина польського короля Сигізмунда 1-го, в 1536 – 1556 рр. володіла Кременцем і значно укріпила замок. Тому замкову гору в кременці звуть горою Бони.
Освідчення Насті
Василь не вийшов, а вибіг. Зовсім не думав про те, що треба заховати поважність. Настя чекала на нього в темноті, і з усього видно, що вона схвильована.
– Ви можете трохи побути зо мною? – спитала вона відразу. – Ви мені вибачте… Я чула ваш сміх… Ви, мабуть, були в товаристві. Пройдемось так трохи…
Василь подумав: "Для чого цей докір? Хіба вона не розуміє?" Але не сказав нічого. Він ще не забув, що недавно проводив її до тієї діри в ліцеяльному мурі. Чого вона від нього хоче? Але тут на хіднику взагалі не можна говорити. Треба кудись набік. Обоє почувають, що треба буде говорити. Пішли швидко на доріжку, що веде до глибокого яру, звідки беруть пісок. Іншої дороги, де б не було непотрібних свідків, нема. Ніч. Небо всіяне зорями. Серп місяця висить над ліцеяльною вежею. Сіра, нерівна, хвиляста дорога в’ється між зарвами піску, кущами плазувати рослин та випнутими наперед велетенськими глибами вапняку.
– Я вас мусіла покликати, – проговорила Настя. Голос її помітно тремтів. Василь не знав рішуче, що сказати. Йому хочеться обуритись, але він не має сили. Йому знов хочеться благати її, але знов-таки не може. Мовчить. Ступає нерівно по нерівній дорозі, дивиться вниз, нічого не бачить, бо темно, але коли б і не було темно, то думки його скупчені в ньому самому. Він весь оповитий хмарою, туманом, непрозорим газом, що запаморочує думку.
– Ви – мій єдиний справжній друг, – сказала знов вона. – З вами мені легко і безпечно. А я така слаба… Василю, Василю! Допоможіть мені.
Це було сказано справді розпачливо. Він підняв голову. Очі його вперлися в темноту. Уста міцно затиснуті.
– Я вас не зовсім розумію, – промовив він нарешті. – Ви мені нічого не сказали. Ви тільки робите натяки. Ви мені читали вірша… Оце й усе. Потім я бачу вас там, то знов там… Ваше поводження для мене загадкове. Чим я можу вам помогти?
І тоді вона почала говорити. Голос її часто зривався. Вона все сказала. Вона опинилась поміж двох огнів. Вона любить його, Василя, але одночасно живе з іншим. Це її мучить, бо Василь для неї справді все. Він того не може розуміти, але це так. Він дає їй зміст, він наповнює її бажанням жити і то життям великого лету.
Але вона дуже, дуже нещасна. Вона ось кінчає школу. Сестра не може далі утримувати її. Її вітчим відмовився допомагати їй ще з осени, тому вона й мусіла перебратися до сестри. Сестра служить у старостві. Вона дістає мізерну платню, якої ледве вистачає для неї самої. А до того там довідались, що Настя ходить до української школи, і сестрі вчинили авантюру. Їй загрозили – або, або… Або Настя перейде до польської школи, або сестру звільнять з посади. Василь може собі уявити, що значить для сестри та посада. Для неї це все.
Сестра не розуміє і не може розуміти Настиних сентиментів. Вона хоче, щоб Настя перейшла до ліцею. Там може дістати стипендію. Там йдуть нормально лекції. Скінчивши ліцей – одразу посада. А що дасть Насті українська школа? Куди вона з неї вдасться… Особливо, як полька, як дівчина, як людина, несамостійна матеріяльно? Так розважає сестра і по-своєму вона має рацію.
