Хмари - Нечуй-Левицький
Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посідали скрізь попід стінами просторно! зали. Дашкович дуже одмагався, не хотів ставать, але Марта таки потягла його в танець.
Музики почали кадриль. Пари заворушились і розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що він за своїми книжками зовсім, мабуть, забувся танцювать. Раз і другий він перейшов залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другій руки й переходить, а Дашкович ткнув і собі туди свою руку. Друга фігура пройшла гаразд, а на третій Дашкович знов збився. Всі розійшлись вбік, а він сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бік, і вертівся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз і піднявши вгору палець, зовсім як на кафедрі, поплівся до своєї дами і перекрутився з нею нащось. Далі, врешті всього, заплутавшись між довгими сукнями Марти й молодої купчихи, він так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкої сукні, одідравши великий шмат од самої талії аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов підійняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обідраним боком втекла в другу хату. В думці вона кляла Дашковича і всіх філософів і зарікалась з того часу танцювать з філософами, хоч би вони були й європейські генії! З червоним, злим лицем вона вийшла з кімнати і цілий вечір ставала в танцях якнайдалі од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку і таки присилувала його знов вивчить забуті танці.
- Ой, як низько мусила спуститься моя філософська мисль! - промовляв Дашкович, утираючи піт з лиця. - Одже за найважчими філософами Німеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив він, ледве одсапуючи.
Вже готували на стіл вечерю, як Дашкович тільки згадав, що він не перепросив купчихи, котрій обдер цілий бік. Він нахилив голову, насупив брови, підняв один палець вгору. Всі ждали од його якогось дуже цікавого слова. А він, постоявши трохи на однім місці, простягся до того кутка, де сиділа купчиха, і почав просити в неї пробачення. Купчиха осміхалась, говорила: "Нічого, нічого те! То в танцях звичайна річ". Але в думці вона кляла філософів. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осміхались ласкаво, а очі лаяли, аж горіли!
- Що це ти так пізно схаменувся? - спитала в його жінка.
- Коли я тоді якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Мені зовсім не в думці оці танці! Більше я тобі не танцюватиму! Нехай танцюють молодші за мене!
Одначе, невважаючи на своє зарікання, він мусив після вечері знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жінка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердіша філософія. Степанида таки так вганяла свого філософа, що піт лив дощем з його високого чола, а чорні кучері аж поприлипали до висків.
Тим часом поважні гості, встаючи з-за карточного стола, сміялись з Воздвиженського, що він страшенно програвся в карти. Марта почула те, і її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта підступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: "А що, чи багато карбованців продув у карти?"
Її різкий, неспокійний голос, її насуплені густі брови дуже вразили Воздвиженського. Він давно вже постерігав тверду вдачу своєї жінки. Сміливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
- А тобі нащо? - тихо, але сумно спитав він у Марти.
- Як нащо? Хіба я не маю права тебе спитать? - сказала вона тихо й одійшла од його. Вона сіла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Він сердився, вгонивсь в азарт і тим ще більше програвав. Партньори почали сміятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованців десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
- Степане Івановичу! пора нам додому! Мені чогось нездорово.
- То йди собі, а я трохи пограю.
- Не піду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жінку.
Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очі, стулені міцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.
- Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.
- Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсім здорова! - промовила вона, і голос її проти волі став твердішим і звернув увагу гостей. Дехто підступив ближче до стола і прислухався.
- Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до неї.
В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слів мужа.
- Не піду я сама, й з місця не рушу, доки ти не підеш зо мною! - промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену і тільки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава тобі господи, що моя жінка не така!" Воздвиженський тільки що переступив поріг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
- І скажи ти, на милость божу! І нащо ти граєш в карти, коли ти більше програєш, ніж виграєш? - спитала вона так сміливо й наважливо, неначе судила його судом.
- А тобі яке діло, що я там в карти граю, чи що? - обізвався Воздвиженський.
- Як то, яке діло! Як то так! То мені нема діла до того, що мій муж робить?
- А нема тобі діла! Твоє діло
