Яса - Мушкетик Юрій
Хоч кинули ви на паші голови немало лихих слів. Просто беремо речинець для розмислу.
Цими словами заспокоював і застерігав воднораз. Намагався перебігти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацій. Його обійняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. "Але ж і псяюха", — згадав Черняченка й знову скипів гнівом.
Посли виходили у бічні двері, а з сінешніх виткнулася чубата голова Лавріна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
— Пане кошовий, — приступив так близько, аж Сіркові залоскотало од його подиху в вусі, — царевич казиться, до послів поривається. Хлопці вже геть ухоркаліїсь, не можуть втримати його... З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.
— Принесіть послам сирівцю та вина, — гукнув кошовий у прочинені двері, — а я небавом вернуся.
Вартовий козак просив Сірка, аби не заходив до оскаженілого царевича, але кошовий відтрутив його.
Симеон сидів у келії при церкві на оббитому шкірою позолоченому стільці, пом'ятий і пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчі погасли рум'янці, в очах чорною кип'ячою смолою світилася злість. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горілки, сердобольні запорожці вже ж частували нишком.
Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеонові був розірваний під пахвами, на підлозі келії валялися золоті ґудзики й стягнений зі столу шовковий обрус. У правій руці Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келії тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбні гроші, й стало прикро.
Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гніві, рвійний, як вітер. Ще мить — і кинеться на Сірка, як допіру кидався на охоронців. Царевичу двадцять літ, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий і погордливий.
Покусував нижню губу, метав з очей іскри.
Сірко дивився на Симеона гнівно й трохи насмішкувато. В душі щось кришилося й осідало на дні холодним інеєм. Знав-бо — Симеон на нього не кинеться, тільки" кричатиме й тупотітиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжній Симеон — самолюбний, скрадливий і лукавий — потерпатиме в страхові. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довів себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нікчемного царевича послала доля, але де ж узяти іншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тільки-но приїхав на Січ і ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старій шапці й телячому, з невичиненої шкіри, кунтушику, він шукав захисту, і кошовий тоді щиро пожалів його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навіть заплакав розчулено. І Сіркові заболіло серце, було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сірко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалів усіх покривджених, усіх старців, усіх сиріт. У такі хвилини він взагалі ставав розчуленим і наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога більше добра. Захистити Симеона — хіба то не богоугодне діло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись інша подоба.
Кошовому вже давно не болів цей парубок, просто лишився Си-меонів замір., яким хотів покористатися для коша. Десь трішки-трішки ворушився до нього жаль як до людини — скаліченої, невдатної, але й злої.
Симеон ще раз подивився кошовому в очі й дещо упокорився.
У Сіркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвічувалася в них не часто, але коли в зіницях спалахували синюваті іскри, погасити їх не вдавалося нікому.
Симеон дихав важко, на губах — пузирки піни.
— Чому мене не пускають до послів? — закричав Симеон, і лице його перекривилося у гніві, і то був гнів не простої людини, а людини владної, зарозумілої і пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стільки поклонів, що вже й сам майже вірив, що він — царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надія на щось велике, в що вірив і не вірив, нудьга і туга й нарешті жадання помсти за оце марудне чекання, а кому — й сам не знав.
Сірко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велів закон, вклонився царевичу — од того аж закололо в печінках, помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвірку. Так само повагом сів у фотель по той бік столу.
— Поклади ножа... а то поріжешся, — мовив. — Буде вава. Симеон скажено крутнув чорними зіницями очей.
— І не витріщайся... Ну, заріжеш мене, а далі що? Хто за тебе заступиться? Хто тобі краму на штани дасть?
Сімеон неохоче поклав на лаву ножа.
— А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, — казав далі, зітхнувши. — Та посли розлузають тебе, як плюсклого горіха. Я сам, прости господи, плутаюсь у твоїх повістях, a посли впіймають за хвіст на третьому слові. Ось послухай, які висвідчення привезли вони...
Сірко стелив мову неквапливо й важко, і під вагою його слів Симеонові плечі опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, і царевич похилився до стіни. Тільки кошовий і мав над ним владу, тільки він і вмів погамувати його гнів. Але по хвилі оскаженів знову, куснув кулак, очі його стали як дві жарини:
— Про що дізнаються, отамане? Я царевич... Ось напишу батюшці листа, й він сам пришле по мене...
Царевич почервонів — але вже не з гніву. Сталося так, що він мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сірко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцім кошовий нічого не знає й приймає його за царевича зі щирою вірою. Так було іш людях, залишившись наодинці, вони цієї гри не продовжували, .хоч і не зачіпали в розмовах Симеонового минулого. Сіркові те було неважко — розколупати Симеона до найменшого зернятка душі, іноді й кортіло розпитати в парубка про його минуле, про всі злигодні, одначе не дозволяв собі того. Тоді б вони стали маленькими змовниками, мовби крадіями, він би споганив свій великий замисел і споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, і не більше. Донині він навіть не дозволяв собі подивитися в його очі значуще, промовисто — мовляв, знаю, хто ти є, те знання тримали обоє в найглибшій глибині і не випускали нагору. Тепер Симеон порушував німу умову гри, але Сірко тільки рукою махнув:
— Вже прислав. З путами. А листа цареві напиши, ми одішлемо його не з московськими, а з нашими послами.
Царевич ще якийсь час кипів панічне, шаленів, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманів спокій, як весняні хвилі об морений корч. Врешті безсило опустився на фотель і тільки сопів та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звірик. Зненацька Сіркові стислося з жалю серце, й він подумав, що нічого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого заміру, своєї хворобливої думки, й нічого зрештою з того не вийде, нічого для себе не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царів та царків уже скінчили своє життя на пласі. Й що його підбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча віра, власні хворобливі марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрія — щасливим не будеш. Звів на царевича-бранця очі й сказав:
— А може, тікай звідси, Симеоне. Посли поїдуть — і втікай. Кудись на лимани або на правий берег.
Симеон зблід чи то од гніву, чи то од страху.
— Хочеш позбутися мене, отамане!
— Шкодую тебе.
— Не шкодуй, мені бог показав мою путь.
— Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним і з собою також.
— Я вже радився, — і зблиснув очима.
— Ну, тоді... — Сірко підвівся. — Поводься хоч, як належить царевичу.
Він розумів, що Симеон втомився від довгого ждання, невизначеності, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотів. Нащо вселяти зайву надію, коли сам не знає, чим усе скінчиться.
Покликав козаків і вийшов з келії. В обличчя дихнуло свіжістю. І все — ясний день, білі хмари, що насували зі сходу, поодинокі холодні сніжинки ніби висвітлили щось у душі, одділили од чогось в'язкого та клейкого чисту і правдиву думку. Ніколи раніше не крутійствував, не ходив кривими вуличками, либонь, уперше пірнув у колючі нетрі дипломатій та підмов, якими оступали його все життя. Коли б то ці дипломатії принесли користь.
І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й він застогнав крізь нерозтулені губи. Таке з ним бувало. Напливе часом й чорніє день, — та мисль накликала біль, а може, навпаки, може, вони в парі, як воли в одному ярмі, бо інколи таке траплялося і серед ночі. І так йому стало тужно, аж не хотілося жити. Трохи постояв — одпустило. А думки вже плинули старим річищем.
Не принесуть йому користі дипломатії. Не визнають Симеона ні Дорошенко, ні Ханенко, ні Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на поміч і донці. Але й відступати нікуди. Треба взяти оцим прибіглецем Симеоном, що тільки можна. Принаймні примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послів. Вислухали з увагою.
Десь далеко, не досяжні окові, закричали дикі гуси, що летіли з-за моря на рідну Україну. Зима огризалась відзимками: всі долини та луки залито водою, на вербах і лозах котики, як довгі заморські сережки, та раптом з неба завихрять білі сніжинки — окидь, й весна та зима щепляться в мовчазній борні. Студеною і ворожою стане вода, річки покотять свинцеві води через притоплені очерети та верболози, посмутніє на душі од самого погляду на них. Але то тільки на час, пригріє сонце — вода заблищить степліло, весело затінькають синиці, радісно забулькочуть ручаї, змиваючи в ріки спомини о зимі.
На річках і в заріччях галасувала качва.
Весна. Вона зігріла щось у його душі, з нею починалася якась нова п'ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все-таки наповнена доброю тривогою і надією.
Верба випустила довгі сережки, зронила їх аж на сірий камінь.
То камінь на могилі колишнього кошового Зуба. В маленькому палісадничку біля церкви ще кілька таких каменів — на могилах двох ієромонахів та значних козаків. Мабуть, небавом спочине тут і він, нинішній кошовий Січі.
