Чорний ангел - Слісаренко Олекса
Він ухвалив не турбувати більше розпитуваннями Віру Павлівну й перевів розмову на інше.
Він почав про настрої комунарів, що йому ті настрої не дуже подобаються, і закінчив пропозицією урядити сьогодні ж бесіду.
— Я про це хотіла й сама вже з вами поговорити. На мою думку, ви з Артемом надто мало звертаєте уваги на виховання цих бородатих дітей...
— Вина наша в цьому є, та, як бачите, і Артем, і я зайняті, і часу небагато було досі.,.
У найбільшому приміщенні комуни, що правило воднораз і за їдальню, і за клуб, зібралося чоловіка п’ятнадцять комунарів і посідали навколо саморобного грубого стола на нетесаних лавках. У вікна сочився осінній каламутний присмерк і невиразно різьблив контури людей. Час був такий, що в комуні ще вогню не запалювали.
Розпочата Чмирем розмова сколихнула комунарів, і вони тривожно насторожилися. Чмир помітив це і вже був розвіяв тривожний настрій, як усю справу зіпсував дід Опанас, сивобородий велетень, що був авторитетна людина в комунарів. Він устав із своєї колодки й підійшов до Чмиря, так немовби той інакше не почує його слів.
— Зібрали нас, значиться, в камуну, а люди кажуть, до камуні не бути...— розпочав свою мову дід і статечно погладив бороду.— Артем Петрович каже, що камуна буде, а люди кажуть, що не буде,— продовжував дід Опанас.— Артем Петрович казав, що буде, а не сказав, що буде, коли банда нас виріже... А я скажу: м’ясо з нас буде, а не камуна! Он уже в Далекому побили продкомізців і винбарі спалили з хлібом... Отакеньке діло! Так що ж робити? — поставив дід запитання Чмиреві.
Дід Опанас од комуни сподівався на безліч добр, що посипле їм щедра рука влади, а наколи ж тих добр немає сьогодні, а можуть бути тільки неприємності, то не стала потрібна дідові Опанасові й комуна.
— Все може бути, але лякатися нема чого,— почав твердим тоном Чмир.—Ми мирні люди, і нас ніхто чіпати не стане, та наколи б якому злодюзі і спало б на думку нас зачепити, то в нас є зброя і ми можемо боронитись...
Відчувши, що посилання на зброю, якої в комуні як кіт наплакав, мало може придатися для поліпшення настрою, Чмир удався до другого маневру:
— Невже ви думаєте, що коли б банда наскочила, то мене помилували б? Чи Артема Петровича по голівці погладили б? Будьте певні, що дід Опанас банді не потрібний. Не бійтесь, діду, ви тим бандитам потрібні як торішній сніг, а коли різатимуть, так Артема Петровича, та мене, та ще от, може, Віру Павлівну. Так чого ж тоді гарячку пороти?
— Діда Опанаса банда з гармати встрелить! — вигукнув хтось із молоді, і цей простецький дотеп викликав загальний регіт і розрядив напружену атмосферу. Настрій вирівнявся, і далі пішли розмови інтимнішого характеру про всілякі комунські справи; і Андрій побачив, що він за цей вечір наблизився до комунарів куди більше, аніж за цілі місяці до цього.
— Ви думаєте, що все так легко робиться, як кажеться? — розважливо промовляв Чмир.— Ні, до всього треба рук прикласти... А ми що такого зробили, що вимагаємо все на тарілочці? Нічого ми не зробили поки що, але зробимо!.. От перезимуємо, заведемо сівозміну, реманент і будемо господарювати. А то, що там банди з’являються,— то пусте. До весни все полагодиться; і ніяких банд не буде. Радянська влада на всіх фронтах перемагає; і вже от є чутка, що до нас на Полісся йде цілий корпус, щоб упень винищити бандитизм.
Останні слова викликали видиме задоволення комунарів. Вони заворушилися, як діти, що їм у страшній темній кімнаті раптом засвітили світло.
— А весна прийде, так заживемо, що й чортам тошно буде! Реманент уже відпустили, дадуть коні й зерно на засів...
Поговорили ще й почали розходитись на спочинок. Тільки дід Опанас, що ввесь час мовчав, не втримався висловити свої побоювання, що все тільки обіцяють і землю, і реманент, і коней, і зерно, а чи дадуть — невідомо...
Але на діда тепер дивилися насмішкувато. Його авторитет був підірваний.
"Чисто тобі діти,— думав Чмир.— Їм усе подай готовеньке! Селюки, одно слово!"
Він провів Віру Павлівну до її кімнати, і вона, потиснувши руку на прощання, пошепки сказала:
— А ви таки, Андрію, молодчина! Артем у такому становищі розгубився б!
Ця похвала приємно полоскотала честолюбство Андрія, і він уперше за ввесь час подумав про Віру Павлівну як про жінку.
"Але чого це я тут стою?" — спіймав сам себе Чмир і пішов геть од дверей.
Розділ шістнадцятий. Папери й рушниці
Гайдученко повернувся на ревкомівській підводі й повідомив, що справа пішла на краще. Банду Хворостову розбито, і рештки її посунулися на Волинь. Комуні тепер ніщо не загрожує.
Чмир спочатку мовчав про крадіжку, а коли Артем скінчив інформацію, Андрій обережно розповів про нічний випадок у мезоніні.
Гайдученко зблід, але стримав себе і спокійно-напружено розпитував про подробиці.
— А як ти думаєш, куди втік злодій? — спитав Артем.
— Безперечно, до лісу... З того боку будинку були помітні сліди... Безперечно, до лісу,— немов сам себе переконуючи, додав Чмир.
— А ти не думаєш, що хтось з наших комунарів зробив? — знову запитав Гайдученко, і голос йому затремтів, йому зраджував його удаваний спокій.
— Хтось з комунарів? — здивувався Чмир. Йому такого на думку не спадало. Та й хто з комунарів міг би зважитися на таке?
— Ні, я не думаю, щоб це зробив хтось з комунарів...— сказав Андрій.
Він перебрав в умі всіх членів комуни і ні на кому не зупинився.
— Ні, я не думаю, що хтось із комунарів,— знову сказав він, і йому стало легше від цього запевнення. Та чому таке могло спасти на думку Артемові? Це ж страшне підозріння, що вщент може розбити комуну...
— А як ти думаєш, хтось із наших комунарів міг би це зробити? — знову спитав Гайдученко, і в його словах звучала якась не властива йому настирливість.
— Та чого це ти все комунари та комунари! — аж не стерпів Чмир.— Не дід же пастух те зробив, чи, може, думаєш, що дід Опанас? — Його вже дратували слова Гайдученка, що як маніяк, опанований однією думкою, домагався її визнання.
— Бачиш... тут... справа... дуже туманна,— по довгій мовчанці мовив Артем Петрович.— Хто б сторонній міг зажадати вкрасти скриню з паперами?
— Певно, думав, що в скрині гроші або щось таке, та й я, можливо, помішав... Злодій, очевидно, думав, що в скрині цінності, й схопив її в першу чергу...
— Це можливо... але я думаю, що це не так...
Чмир знизав плечима й нічого не відповів. Його вразила упертість Артема. "На якого біса потрібні комусь із комунарів його папери? І що можуть розуміти малописьменні комунари в тих учених паперах?"
— Ходім нагору... Подивимося...— сказав Гайдученко, і вони мовчки пішли до мезоніна. Ідучи за Артемом, Чмир особливо гостро відчув ніяковість, так ніби він вчинив нечесний вчинок проти товариша. Од цього йому робилось душно й неприємно лоскотало в грудях.
Вони зайшли до Гайдученкової кімнати в мезоніні й зупинились посеред неї, пильно вдивляючись у речі, немов Шукаючи в них розгадки нічного злочину.
Шафа з хімікалями стояла, як і раніше, і її, видимо, злодій навіть не намагався відчинити. Парова ванна теж стояла по-старому, і тільки на столі була розбита склянка та пересунуті деякі дрібні речі. У кутку, де раніше стояла скриня, було порожньо, і ця порожнеча ніби поширювалася й полонила в свої холодні обійми Артема.
— Як бачиш, усе на місці... Злодій навіть не намагався вкрасти простирадло з ліжка або ковдру...
У Чмиря виступав піт на чолі, і він, не дивлячись на Артема, глухим голосом сказав:
— Ти, Артеме, все говориш так, ніби я тут винен... Так ніби коли я й не вкрав паперів, то принаймні сприяв тому, щоб їх украли... Я прошу по-товариському відверто сказати свої підозріння, які б вони не були чорні... Я цього не тільки прошу, а вимагаю! — докінчив він рішуче.
Артем кинувся й потер собі лоба. Потім він подивився на Андрія ніяковими очима людини, що зробила шкоду, не відаючи сама про це.
— Слухай, Андрію, коли б я хоч на йоту мав підозріння до тебе або в мене був хоч найменший сумнів у твоїй щирості до мене, я б...
Гайдученко завагався, не знаючи, як висловити свою думку. Але слів він не знайшов, а тільки, піймавши руку Чмиреву, міцно стис її і додав:
— Коли б, кажу, було так, я б, не вагаючись і хвилі, пішов би звідси світ за очі або просто пустив би кулю в лоба і собі і тобі...
Він тримав руку Чмиреві, і той відчув щирість його слів, і від серця йому відлягла неприємна вага, і лоскіт у грудях обернувся на теплий подув заспокоєння.
Гайдученко все оглянув і навіть виліз на дах і звідти простежив шлях, яким пробирався злодій до вікна мезоніна. Потім він уліз у кімнату і сів на ліжко.
Чмир сидів коло столу й розглядав склянки, такі тендітні й чудернацькі.
— Колись і я от такі видував на гуті... І нащо вони тільки потрібні?..
Гайдученко не відповів на запитання, а, наче вголос думаючи, казав тихо і з довгими паузами:
— У скриньці були мої зошити, записки, щоденники й листування... Мої щоденники мало кому цікаві, моє листування теж... Залишаються мої записки... Але треба раніше розв’язати одне: чи була ця крадіжка випадкова, чи злодій із заздалегідь наміченою метою заліз, щоб викрасти скриньку?
Гайдученко мовчки просидів кілька хвилин, приклавши руку до лоба.
— Коли це випадкова крадіжка, то тоді нема чого думати... Скриньку злодій викине, та й годі, не знайшовши там нічого для себе цікавого... Коли ж тут була зарані поставлена мета, то... то... тоді...
— На чорта ж злодієві здалися ті папери? Що він їх — їстиме чи продасть? — не витримав Чмир.
— ...То тоді це матиме погані наслідки...— казав Гайдученко, не відповідаючи на запитання Чмиря,— то це може призвести до наслідків... до використання моєї праці ворогами революції... Так...
"Що він верзе, цей дивак? — думав Чмир.— Яким робом можуть вороги використати папери?"
І, ніби відповідаючи на думки Чмиря, Артем казав:
— Це призведе до використання праці проти революції! Який жах! Моя праця в руках найчорніших ворогів її!
Очі Гайдученкові стали широкі від жаху, немов він бачив жахливі наслідки використання його багаторічної праці. Він устав і оглянувся навколо, не пізнаючи ні місця, де він тепер, ні Чмиря, що сидів скам’янілий на своєму місці.
Чмир, нарешті, теж устав і підійшов до Артема. Він поклав йому руку на плече.
— Ти, Артеме, даремно хвилюєшся...
