Таємна перлина - Логвин Юрій

Все це — на горищі в хліві. Там у них запаси добрі. І ліщинового прута, і в'язанки ошкуреної і цілої дніпрової лози-шелю-гу*, бруски грушевого дерева, липові, березові, соснові, ялинові та дубові дошки, окоренки сосни, дві дзвінкі плахи з ялинового стовбура і комлі з ялини. Все горище в них закладене різним деревом. Але стеля і стіни витримують той вантаж. Бо, на відміну від сусідів, дідусь зрубав комору і хлів не з плах, а з добрих болонків. І сволоки поклав дубові. Дідусь казав не раз Ількові:

— Онучку! Як приходить замовник на якусь теслярську роботу, то повинен бачити, що він прийшов до теслі. І не простого древодєля,

* Шелюг — різновид вербового чагарника.

а справжнього майстра своєї справи. Чому я весь час дивлюсь і перевіряю паркан, хвіртку, ворота? Тому, щоб усе було припасоване, рівне і добре працювало. Чому я вам усім нагадую, що не повинно надворі в безладді лежати дерево і знаряддя? Бо в будь-який час мають чужі люди бачити: тут живуть добрі майстри й охайні люди. Якщо ви їм замовите роботу, вони її виконають добре і чисто.

Так, дощок різного дерева тут чимало на хліві. Але ж вони неширокі і довгі. Поки він пилкою-ножівкою "перетре" від них шмат, то чимало мине часу.

Ілько почув, що мати внизу сідає на ослінчик і починає доїти Лиску.

Тільки матінка видоїть корову, то зразу треба відвести її в череду.

Ілько вже хотів спуститись додолу і спитати в дідуся, може, він знає, де може бути широка дошка. Та ще й чи липа, чи тополя, чи осика. Бо сам же дідусь повчав, що у березу, грушу, клен, дуб і ясен залізні та дерев'яні цвяхи йдуть препогано. А йому треба буде закріпити лозини не тільки в пазах, а й ликом та дерев'яними цвяхами. Добре, що їх повна коробка є. Брат Михайло якось одержав замовлення на цвяхи від шевців. Як узявся, то тиждень від верстака не відходив. Бо з того часу, як після Великодня сталася біда з батьковою артіллю, всі кинулися в будь-який заробіток. Мати тоді плакала, сестри журились, дідусь важко зітхав. Зате Михайло блюзнірствував: "Ну що? Чому святі не покарали зайд-лихварів?! Чому церковні болонки лихварі забрали собі на мовниці*, комори — на божниці?!". Поки хитрющий і обачливий Микита не гримнув на нього: "Цить, брате! Не оскверняйся словами і не наводь на нас гнів Божий! Бог правду бачить, та пізно скаже!". І брат Михайло, що на дух не зносив попів та калугерів, замовк.

А справа була ось у чому. Це вже дідусь розповів Ількові. Бо Ількові страшно стало, що оце його брати посварились між собою. Він-бо вперше таке почув і побачив..

— Погані справи, дитино! І до нас княжа підлість доповзла. Бо князь має дивитись, щоб купці не зносили ціну на хліб, олію та сіль вище всякого глузду. А він все попустив: хто як хоче, так і править ціну. І торгівлю сіллю він віддав зайдам. Бо вони йому дали превеликі дарунки золота, срібла та паволок і самоцвітів. Головне — віддав наших боржників-християн у руки лихварів-іноплеменних. Отой чоловік, що загадав будувати церкву біля Оболонської брами, позичив у лихварів великі гроші. І віддав ті гроші

* Мовниця — лазня.

купцям-соляникам, що йшли по сіль до Коломиї. Вони сіль і собі, і нашому чоловіку купили. А там десь заваруха на Покутті. І затримався повоз солі до Києва. У купця нашого — ні грошей, ні солі. А лихварі прийшли із княжою вартою і кажуть: "Давай гроші!". Грошей нема. Він їм каже, щоб зачекали трохи. Ось прийдуть вози із сіллю. Він сіль продасть і віддасть їм і гроші, що позичив, і лихву, що набігла! Але лихварі ні в яку. Списали всю його худобу та майно. І склали всьому найменшу ціну. Виходило, що воно й половини грошей не варте. Вигнали його з жінкою та дітьми з його двору.

— Але ж коли прийшла батова* із його сіллю, він же міг її продати і все відкупити! — Обурився Ілько. — Чого ж він здався?

— Тому, дитино моя, що й тут йому вийшов гаплик: князь тільки тим дозволив торгувати сіллю, хто йому перше вдесятеро мита сплатив. А це були лихварі! Бо в кого срібло-злато? У князя, боярина та лихваря! То коли прийшли міхи з коломийською сіллю, її забрали лихварі і продавали по нелюдській ціні.

— Дідусю, а що сталось із купцем і його домом?

— Кудись подався. Чи то в Смоленськ, чи то в Болоховські землі. Хоча хтось казав, ніби бачив його в Переяславі, в рибальській артілі. А головне тобі скажу, онучку, то головна тут правда така: ніколи не позичай гроші! Особливо ж у лихварів! Бо добре, якщо попід тином підеш. А якщо за борги тебе і дітей твоїх у раби пустять?

Згадуючи дідусеві слова про ту велику прикрість, що сталась із купцем та батьковою артіллю, Ілько вже зібрався спуститись униз. Бо вже й матінка кінчала доїти корову. Певно доведеться-таки прохати про поміч у старших, щоб знайти дерево для денця. І вже коли Ілько ступив до драбини, побачив у темнім кутку дивну дошку. Широка і тонка. І, певно, від того пожолоблена. Була наче довге і мілке корито. І одразу ж Ілько вирішив: відітре пилкою такий шмат, щоб на всі боки був однаковий. По чотирьох кутах просвердлить дірки. Крізь них пропустить кутові палички. І вони стоятимуть на одному рівні. І денце не хитатиметься.

— Ільку! Де ти там? — Загукала матінка. — Час до череди.

— Я тут, не кричіть! — Загукав Ілько з горища і швиденько скотився вниз по драбині.

— Мамо! Можна гороху взяти?

— Ну, горох не святять. Бери!

* Батова — караван із в'ючних коней.

Ілько миттю вискочив із хліва, вскочив до сіней і почав хапати із макітри горох. Закинув собі за пазуху аж шість повних жмень. Проскочив повз матінку, яка йшла з повною дійницею в хату.

Ілько набрав гороху, щоб пригостити Пузирів, та щось їх не було біля мосту. І з їхнього подвір'я не чувся звичний лемент. Ні коли Ілько гнав корову на Оболонське пасовище, ні коли повертав додому. Та гукати їх і дізнаватися, що сталось із Пузирями, в нього не було часу. Йому аж горіли руки вхопити ножівку та залізти на горище хліва.

Ілько не став їсти горох, а висипав у стару велику ковганку, ще й затулив згори шматом берести.

Пилку-ножівку добре берегли: як для ножа зробили піхви із липової дранки, ще й смужками берести обклеїли. Ілько взяв у зуби ці піхви і поліз нагору. Під дахом, критим добрим лемехом, зразу нічого не бачив після сліпучого сонця. Тут батько над цим дахом старався. Всі в родині знали, що треба не тільки від дощу берегти дерев'яні запаси, а й від звичайної вологості. А для того, щоб повітря не застоювалось, батько прорубав невеличкі щілини і припасував до них дощечки-волоки. На такім сухім, сутінному, але без протягів, даху найкраще доходить дерево.

Зрештою Ількові очі добре призвичаїлись до сутінок, і він узявся до діла. Широко поставив ноги, прихопив лівою рукою дошку, щоб вона не хиталась, і пустив сіро-блакитне лезо поперек кривої дошки.

Напружився, щоб не нахилити пилку, тягнув ножівку і пхав її уперед з однаковою силою та швидкістю. Коли відтер пилкою-ножівкою шмат дошки, то відчув, що вона не схожа ні на березу, ані на вербу. Ну, звичайно ж, і на сосну та ялину. Бо не було від неї живичного, смоляного духу.

Вмостився Ілько на призьбі і знаряддя розклав у рядок. А для дерев'яного денця підкотив ковбан — короткий і товстий обрубок липи.

Спочатку Ількові ніяк не вдавалося так приладнати денце майбутньої клітки. Все воно совалося та хиталось. Зрештою дотямив: перегорнув опуклою частиною догори. Дошка вперлася кутами в ковбан і вже не совалась.

Отож Ілько просвердлив дірки знизу вгору. Забив пробні наріжні стояки. Поторсав — трималися добре. Витяг їх і наживив швайкою місця для майбутніх дірочок. Нарізав найтонших ліщинових прутів. Повстромляв їх у дошку — дно клітки. З чотирьох легких липових планочок зв'язав верхню рамку. У ній теж просвердлив дірочки. І настромив ті дірочки на ліщинові прутики. Добре ув'язав все тонким лубом. Швайкою попроколював і рамку на кутах, і дно на кутах. Аж до прутиків ліщинових. І позабивав туди дерев'яні цвяшки, що їх так щедро наробив брат Михайло цієї гіркої весни.

Коли він заходився робити верхню рамку-дашок, з вулиці почувся свист. Та Ілько не звернув на свист ніякої уваги — він так заглибився в роботу, що геть все наче кудись відпливло. Він вже почав накреслювати швайкою на вузеньких дощечках, де мають бути висвердлені дірочки, як просто на ковбан впала грудка землі. Розбилась і запорошила йому очі.

Хлопчик скипів від несподіванки, але не кинув швайку. А встромив її в липовий ковбан. І тільки тоді підскочив до хвіртки. Смикнув на себе і побачив перед собою всіх чотирьох Пузирів.

Не встиг ще ніхто нічого сказати, як найменший заторохтів:

— Ти брехун! Бо ти сказав, що поділишся з нами гостинцями! Ти обдурив нас і тому і сховався від нас! Тьху!

Ількові аж кров прилила до лиця. Але він якось же — сам не розумів, як — опанував себе і сказав:

— Ти дурник і верещака. Я набрав повну пазуху гороху, як ішов до череди. І назад ішов від череди. А вас і тоді, і потім не було. Гороху — повна ковганка. Як ітиму по Лиску — все вам винесу!

— Пхі! Горох? А мед? А яблука? А мак? — І малий Пузир загинав брудні пальці на лівиці.

— Ти, вишкребок, нажерся вишень, то тобі й солодкий горох не смакує? Хлопцям дам, а тобі — дуля. Мед, стільничок, яблука і мак посвятять. Тоді і вас пригощу. Як не хочете гороху, то я знаю, кому віддати.

— Е ні, — заявив другий. — І горох сьогодні, і яблука завтра. А ти не базікай! — І дав доброго ляпаса по шиї малому

Той заскиглив і пустив соплі.

— Хлопці! — Сказав Ілько. — Ідіть кудись і там репетуйте! Як на обід постане — винесу горох. — І зачинив хвіртку.

Знов до роботи.

Поперечні найтонші прутики добре повстромлялись у рамку і міцно тримались. Але хлопчик для надійності ще по краях позабивав цвяхи і перев'язав кожен стик міцним ликом.

Чи пішли Пузирі, чи ще сиділи на спориші над рівчаком — Ілько тим не переймався. Головне, що він прив'язав дашок до верхньої рамки. І тепер клітку можна було відкривати з одного кінця.

Тепер Ілько пішов у сіни і витяг з козуба поборканого дрозда. Намагався йому розв'язати пута. Та ніяк воно не виходило. Тоді він побіг у хату до матері. Вона якраз на столі вимішувала, викочувала, вибивала круте пісне тісто. Воно піде на коржі-шулики.

— Мамо! Розв'яжіть... чи допоможіть, а я сам розв'яжу! Бо він пручається.

— Тобі все забавка.