Віднайдений рай (збірка) - Самчук Улас
Коли люблять – вони кусають, мов пантери, жорстоко тиранять свою жертву і ллють при тому ріки пекучих сліз. І як?… Як ненавидіти їх? Тих котят, пантерок, тигриць? Як не бажати їх вибагливо-вишуканих тортур? Як не впитись міцним запахом грудей, чадом уст, музикою очей і волосся.
А мій приятель Гриць Чорний, власник величньої, майже урочистої, постави і такого самого баритону, іншої від мене думки про них. Назви, якими я оздобив тут прекрасну половину, замінені у нього на "бабе, дівчаточок, матеріал на коханок". І він має на це право. Його всі знають як завзятущого женофіла. Через його м’язисті руки за одну тільки весну проходить їх кілька, і то тільки гнучких і чорнооких. Коли він виступає на сцені повітового театру, стіни і вікна тремтять в унісон серцям красунь. Його опанцирені пребілою маніжкою груди родять так само легко громи, як жіночі уста поцілунки. І він сміливо збирає заслужене дорідне жниво, повний віри і безпосереднього внутрішнього переконання у свою непереможну правоту.
Товариство? Так. Для нього воно самим Господом Богом створене. Риба у воді не почуває більшої насолоди, як мій шановний приятель у товаристві. Його всі кличуть зменшеними іменами. Його прізвище на програмах усіх забав повітового містечка. Його світлини переходять з рук до рук, і тільки ледь помітні плямки на них могли б відхилити краєчок таємниці жагучих, ніким непідглянених відчувань, що разом з гарячими, мов пунш, устами, переносяться легким подихом на безчутливий папір.
І після того спробуйте, будь ласка, виставити щось рівнозначне від себе. Спробуйте, наприклад, захопити когось вашою скромною, надто екзотизованою особою, з нікчемним голосом, із носом, який може хіба конкурувати з клясичним носом шимпанза. Товариство для вас забобон, купа наолієних льовелясів, що виставляють себе на показ разом з ляковими шлапаками і наймодернішими краватками. Вас мало цікавлять біжучі сплітки. Ви не встигаєте вчас підхоплювати останні дотепи пана "Сатирикона". Ви настовбурчено, мов кактус, поважні, і кожний порожній фотель цілком пристойно відограє вашу ролю – члена блискучого товариства.
Одначе підкреслюю, все це не значить, що я ненавиджу жінок. О, далеко ні! Моя коротка англійська люлечка найкращий тому доказ. Ви не раз помічали, як задавакувато і цупко стирчить і підшкварує вона в моїх бездоганних зубах. А голова моя… О, ні. Вона й не думає хилитися долі. Вона на надто добрих в’язах для того, щоб хилитися. Навіть мої черевики і потертий ґумак зовсім достойно доповнюють цілість образу пензля модерного маляра, що не страждає на вибагливість сюжету.
Ви глибоко помиляєтесь теж, коли вважаєте, що я "не люблю виступати", що тичу себе у всяку діру, аби лиш з очей, що на забавах лізу в найбільший натовп, топчу людей по ногах, а опісля з глибокого темного кута любуюся лебединими грудьми Гриця Чорного та впиваюся вібруванням його демонічного голосу.
Ні. Сто раз ні! Ви, мабуть, не мали нагоди бачити мене в часі мого найбільшого піднесення, а тому звідки вам знати, які думи шугають в моїй, назверх скромній голові, які лілеї квітнуть у моїх яскинях душі і що за кров обмиває моє маленьке, але пружне серце? Я теж і славу люблю. Люблю її пристрасно, свято, і дарма недоріки Гриці так вперто намагаються своїми баритонами закричати мою любов до неї.
Правда, я ніколи не мав на собі білої твердої макітки, але це є найкращим покажчиком мого безмежного нахабства вступати в бій з крохмальними традиціями добрих прачок та сальонових панів… Це мій мінус, розумію… Зате варто мені піднятися з міста на гори, пройти схилом попід березовим гайком, минути каштанову алєю до великого зрубу та зупинитися на пам’ятній скелі, як з мене у всій своїй всемогутній красі виступає великий артист. Мені тоді байдуже, хто мене слухає. Я чую в собі стільки сміливости, що готов хоч перед цілою Европою виступати. Я навіть не червонію. Хай слухають! Хай слухають всі моїх безплатних пісень. Хай слухають пні, дерева, онта оббита громами сосна, настовбурчені камені. Я їм співаю від найщирішої душі і почуваюсь рівним богові пісні.
А скінчивши свою пісню пісень, я досить довго слухаю буревійні оплески і з гордо піднятим чолом, розсилаючи всім довкола безліч усмішок, вертаюся до себе.
Хай тоді свобідно заходить до мене Гриць Чорний. Я можу поблажливо поляскати його рам’я, не дивлячись на всі його барвлені і небарвлені приятельки.
Тієї золотої осені, яка відрізняється від решти синьою глибиною іскристих очей, мені трапилося побувати в одному селі. Воно було віддалене від нашого містечка десятьома кільометрами. Саме доспіли ядерні сині сливи і лущилися волоські горіхи. Вони надто коштовно здобили непоказні хатки села. Повні чарин налитих по вінця соняшних соків вливалися безплатно в мої груди. Вагітні плодами яблуні рожевілися, мов дівочі розціловані щоки.
Серед тих слив і яблунь зустрів я Ліду. Це міщанське ім’я не можна замінити псевдонімом. Воно звучало б інакше, підроблено. Називаю її так, як почув я його того дня, коли "вона", обтяжена кошем синіх, повних і соковитих слив, підійшла і запропонувала "спробувати".
Відчув, що зі мною говорить богиня. Богиня саду, соняшного проміння і молодости. Її непідроблено сині очі, – синіші неба і зрілих слив, – горіли бажанням, сміхом і пристрастю. Стан її… – такий буває лиш у лілей та конвалій. Спочатку страшно було дивитися. Хотілося тікати, сховатися під гілля яблуні. Хотілося крикнути, прохаючи рятунку.
Але в той саме час в мені виразно прокинувся мій другий "я" – артист. Ах, треба було вам послухати його!
Мало того, що він не злякався, що не згорнувся, як то зі мною бува, равликом, що скоштував слив. Ні. Він ще й усміхнувся. Він до чорта зручно підхопив кілька зовсім дотепних речень, в яких плястично й вип’ято можна було відчути важенький доказ справжнього захоплення. Вона хлинула на нього всю глибину своїх синіх віч, і з уст її метнувся такий дзвінкий регіт, що аж яблуні моторно похитнулися.
Артист мій не почувався надхнено, свобідно. Він увесь нап’явсь, ніби тятива, і з уст його виривалися буревії сонат. Він бачив її вже наскрізь, і серденько, – те свавільне і диковате, затріпотіло перший раз у ледь помітних срібних тенетах, накинених вправною і зручною рукою.
А вечором, мов раб у кайданах, відчув неймовірний тягар розлуки. Поніс з собою в густу темноту ночі гарячі дотики долоні і невиразні зариси її грудей та обличчя. Крок за кроком здобував віддалення, обертаючи в напруженій уяві божевільно хороший сюжет небувалого ще твору. Нервові пальці мої торкалися шорсткої поверхні найдорожчого мармуру… Любовно, майже в екстазі, розпочав я різьбу свого кольоса, якому місце дав у власному серці. Твір мій родився в жорстоких муках. Я виривав від себе свій розжарений мозок і вкладав його в холодний твердий мармур… В його жили я щиро перелив свою кров, не жаліючи ні одної її краплі. Нащо мені мої нерви? На! Візьми їх – ти, моя жорстока і болюча богине. І я віддав їх. Віддав, бо мусів, бо хотів, бо треба було.
А коли переміг десятикільометровий простір і опинився в своїй мушлі — сірій і кам’янотяжкій, я вже не був сам. Зі мною, в мені, коло мене невідступно стояла вирізьблена моя богиня – величня у своїй неуявній красі і силі.
Після того не раз вечорами доводилося мені йти до села, але гадаєте, що воно знаходилося для мене у віддалі десяти кільометрів? Думаєте, що не було це для мене віддалення рівне вашій щоденній вечірній прогульці? Думаєте, що ноги мої не були вдячні небові, що мають таку непомірну ласку носити мене, мого артиста і мою богиню, ніби на крилах туди й назад за одну ніч, шкодуючи, що це страшенне близько, що вони не роблять замісць десяти сто, тисячі кільометрів.
Треба бути наївним і недотепою, щоб щось подібне допустити. Кожна така дорога була для мого артиста лиш вправою, а для мене часом, в який я все ще удосконалював різні деталі мого божеського твору. Вона стала для мене цілим світом. Мій артист співав їй свої великі пісні, а вона зачаровано слухала їх. З кожним днем, з кожною мандрівкою моя богиня з яблуневого саду все більше і більше опановувала моїм всесвітом із усіма його сузір’ями, планетами. Вона стала для мене найціннішою частиною мене самого, і я вже не в силі був уявити собі свого існування, якби вона не займала місця на престолі мого великого царства.
Але я допустився одного великого гріха. Допустився його в розгарі моєї страшної любови, яка зжерла і зотлила мої думки, волю і гнучкість м’язів. Дуже часто обличчя моє уявляло якусь огидну маску кирпатого сатира, з баранячими очима, ноги злочинно підгиналися, руки опадали, тремтіли, і треба було надзвичайних зусиль, щоб я міг здвигнути їх багатокільові розжарені долоні. Вони боялися піднятися. Вони могли б задушити і спалити в обіймах навіть камінь, якби лише відважився обняти його.
І все-таки гріх стався. Одного разу, в перших днях жовтня, коли вечори ще були досить теплі і досить пахучі, коли на полях лежали ще врочисті жовті гарбузи, в садах облітали яблука і особливо пахнув привабою тонкий серпик молодика-місяця, – ми пішли на прохід.
Ми йшли поволі і довго. Село, городи, поля – все це тьмяною панорамою проплило повз нас, а перед нами широко розп’яв обійми величний простір. Молодик горів. Зорі сипалися пригоршнями. Язик мій і її німів, слів бракнуло, і стало між нами тяжке, болюче, повне приваб напруження, яке боролося з двома рівнозначними силами.
Я виразно чув у собі тремтіння кожного нерву. Я був увесь бренючим, струнним інструментом, по котрому в безладді гатили, його силуючи ввесь час дико бреніти. Ми бажали одне одного, бажали зазнати солодощів першого цілунку і разом боялися цього. Особливо боявся я. Але я прагнув цього, прагнув усім єством.
Навіть зайшла розмова за молодий місяць. Побачивши його вперше, треба цілуватися. Це, уявіть, виговорила вона, сама… Виговорила боязко, ніяково, але я відчув великий страх, страх дикого мужчини, якого ловлять, щоб закувати в кайдани неволі.
І гріх стався. Я її… не поцілував. Прощаючись тієї ночі, вона не ховала свого незадоволення.
Я глибоко відчував свою вину, але Боже! Як? Скажіть, як я міг поцілувати її? Я розумію, що я зле зробив. Розумію до болю нервів під нігтями пальців, але ж, уявіть, як міг її цілувати? Пригадайте мої невдячні ноги.
