Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

– Не хоче нас відпустити пан Олександер від себе.

— Так, — кивнув Лукаш.

— Хоче, аби ми щось зробили.

Лукаш увесь напружився, і піт зросив йому чоло.

— Я тут подумав, що треба поїхати до отця Григорія в кляштор біля Раделич. Як-не— як, то Олександерів батько.Його сповістили, ясна річ, але не пасує лишати старого в невіданні.Нас він знає ліпше, ніж будь-кого.Що ти на се скажеш?

— То було б добре.Хоч завтра поїдем.

— Який ти бистрий, Лукашу.Може, за тиждень чи два. І не ходи так часто на цвинтар.Мерцям ліпше бути з мерцями.Я, власне, проходив поруч.

Миколай легко відчепився від свербивусу й пішов до цвинтарної брами такою легкою ходою, ніби нічого не сталось. Одним махом зірвав колючку зі своєї одежі, так ніби зірвав її з власної душі.Проте Лукаш надто довго знав Миколая, щоб у се повірити.

Село. Знову весілля.

Матвій прокинувся від того, що джміль загудів йому просто над вухом.Ні, джміль приснився.Низький звук, від якого усе стискалось всередині, долинав звідкись за пагорба.Він не був схожий на ту музику, що текла вогненною рікою в його пам’яті, але так само в ньому було щось невідворотне.Доля кликала його до себе, і хлопець знав уже, що побачить, збігши на пагорб. Вісників його, Матвієвої, долі.Пізнав їх по музиці, що була нелюдською.А як вони виглядали, то вже не мало значення: високі, низькі, старі, молоді, в лахмітті чи чудернацьких строях зі срібним вишиттям.Могли явитись будь-ким і де, тільки б грали свою музику. Це було цілком логічно й прийнятно для Матвія. Відчужений від людей, він загострив у собі приспане відчуття небезпеки, й проходив неушкодженим крізь смерть і життя.Його помічали тоді, коли він цього хотів. Тепер це здавалось Матвієві звичайнісінькою річчю. Він вважав, що так буває з усіма, хто покидає рідну домівку.

Двоє музикантів сиділи на горбку, тішачись сонечком, котре усю свою силу віддавало тому пагорбку з одинокою грушею-дичкою, залишаючи дім у сірості й тьмяності пізнього літа. Від того сонце здавалось якимось примарним,забарвлюючи обличчя в жовтувато-золотистий колір.Один з них щось розкладав на шматині, а другий грав на флейті, втиснувшись плечима в порепаний стовбур груші.Довкола гнили спілі плоди, щедро розкидані руками дерева, а над ними кружляли оси, джмелі, мухи. Матвія вони ніби не зауважили, хоч не могли не бачити, як той видирався до них вузькою стежкою.А коли хлопець став перед ними, той, що розкладав на скатертині, мовив, не повертаючи голови:

— Не заступай нам сонця!

Флейтист виявився сліпим.Мав на очах більма і се виглядало моторошно.Він пошкодував грати для чужого й поклав флейту собі на коліна.

Матвій відступив, але дивна річ: у який бік він не посувався, весь час застував сонце, і тим перешкоджав музикантам втішатися теплом.Се його дуже засмутило, бо з усіх істот на світі йому найбільше залежало на них.

— Ти зіпсував нам весілля.

"Я? – здивувався Матвій. – Хіба то я чарував грою на скрипці, перемінивши людей на тих, ким вони не могли бути?"

— А таки зіпсував, — озвався сліпий. — Бо не вмієш грати.

От це було правдою. Але ж вони знали про це, коли брали його на весілля! Зробили йому добре, прийнявши волоцюгу до свого гурту.Матвій похнюпився.

— Що ж, — мовив той, хто ламав хліб, — спробуєш ще. На тому самому весіллі. За кару гратимеш на флейті. А тепер сідай, поїси.

Матвій кивнув. Умови його не влаштовували, бо на флейті він ніколи не грав, і не уявляв, як це робиться, але якщо музиканти так вважають, то треба спробувати.Та й вигляд їжі наповнив його рот слиною: хліб, грудка сиру, загорнута в лопух, квашені огірки, молода цибуля. Руки сліпого з довжелезними пальцями, не зовсім чистими, нишпорили, намацуючи то хліб, то огірок, і Матвія се трохи бентежило. Коли вони поїли, зрячий мовий:

— Пора йти на весілля.

Матвій підвівся разом з ним, а сліпий приклав вухо до землі, й щось там слухав.На лиці його з’явився вираз безмірної туги.

-Ну-ну, — заспокійливо поклав руку йому на плече скрипаль.— Ходімо, молодий уже йде по молоду.

Вони на мить стали на горбку, визираючи зручну стежку, а внизу чимчикувало піше весілля: молодий йшов по молоду з одного села в інше. " Де ж їхні коні?" — озирнувся Матвій, маючи на увазі коней музикантів – диких, чорних як ніч, коней. І згадав, що теж мав колись коня.Чому не взяв його з собою? Не до коня тоді було, та й коня треба любити, пильнувати, а він міг тепер любити лише її – свою Пані.Як ченчик любить Бога, зрікаючись земного життя.

Музиканти почали спускатися.Зрячий вийняв бубон і подав сліпому, а той віддав Матвієві не флейту, а сопілку.Малим хлопець колись пробував грати на бузиновій сопілці, випросивши її в пастушків за кусень пирога з малиною.Ото і увесь його досвід.

Зрячий тримав сліпого за руку, суха земля осипалася з-під ніг, а сонце бігло вслід за ними, ніби не хотіло залишатися само в полудневій пустці, і невдовзі обдарувало золотом весілля. Обличчя людей з діловитих, зморених жнивами, посвітлішали, й у очах спалахнула радість, коли вони побачили музикантів і почули голос скрипки та бубна.

Усе почалося знову. Тепер Матвій знав куди звертатиме процесія, прямуючи по молоду, і що з отих-от воріт вискочить рудий кудлатий песик і почне їх обгавкувати. Тому значно цікавіше йому було роздивлятись людей, вбраних у святочну одежу.Тільки молодий мав чоботи, а інші були в постолах, а дехто й босий. Поводилися статечно, але за той короткий відтинок шляху музиканти зуміли їх розвеселити. Матвій то прикладав сопілку до вуст, то віднімав, бо не знав, чи в нього вийде.Однак жодного докірливого погляду від музикантів не було.Це його втішило і збентежило. А далі почалась вистава з викупом молодої, торгами, і жалібним голосінням.Іноді спів зачіпав його до глибини душі, й він аж починав переживати, ніби сам був молодим, і тепер на його плечі лягає увесь тягар відповідальності за дівчину, яка має стати йому жоною.І стало йому шкода себе, бо люди одружуються задля того, аби об’єднати землі, здобути якусь вигоду для себе, а в цьому випадку вигода полягала в тому, щоби додати до господарства пару робучих рук.І всі люди добре про це знають, і сприймають се, ніби так повелів Господь, а його треба слухати. Що батько, що Бог, що пан – усіх треба слухати, хоч би як пручалось серце.

І спересердя Матвій стиснув кулаки, від чого старенька бузинова сопілка розламалась надвоє.Він озирнувся й побачив, що обидва музиканти вже на дорозі, і вже їх нима, тільки закурилось.Він кинувся за ними, спіткнувся і впав...

Хата край села.Вечір.

Велике колесо місяця зависло над крайньою хатою, де блимав червонуватий вогник каганця, незважаючи на пізню годину.Маленька така хатина, стара, вросла в землю, з обшарпаними негодою боками.Проте кожен подорожній знає, що саме в таку хатину, що стоїть віддалік, можна попроситись на ніч. Бо ті, хто живе у ній, ніби перебувають на межі двох світів, і не бояться нічого.Мають надто мало, щоб боятися.Ось до такої крайньої хати й прибився Матвій Домницький, знесилений холодним дощем, що падав уже другий день. Не те, щоб шукав її зумисне: мусив тікати від напасливих псів, що гнались за ним від церкви, а один вкусив навіть за литку.Жовте листя поцяткувало розкислу дорогу, і пси осені доганяли Матвія, як загнаного оленя.

Швидко сутеніло, дощ став сильнішим, а під хатою була суха призьба й стіна, що зберігала в собі тепло літа.Пахло сухим зіллям, не сіном, а квітами, що зв’язані в пучки, висіли під стріхою.

Жінка, що сиділа за веретеном, випрядала долю тих, хто наближався, гнаний псами осені до неї. Від хвилювання нитка виходила нерівною: то загрубою, то затонкою.Та й пряла вона не для того, щоб нитка пішла на полотно для сорочки. У сні їй приснилось, що вона б’є свого небіжчика вітця, який мертвий і страшний насмілився переступити поріг, а,отже, крім переміни погоди, це означало, що хтось приб’ється до неї.І хотіла знати, хто. Один раз уже вогненний змій спалив їй хату, і вона пішла туди, де ніхто її не знав.Відтоді минуло кілька літ, вона називала себе вдовою, а люди знали її як чарівницю.І якщо щось ставалось у селі, то мусила пильнуватися, хоча в нічому не була винна. Знала, де буде тікати.З комори мала виритий потаємний хід до яру. Бо то не перше було село, де вона купувала собі хату, завше крайню.

Хотіла прожити життя в спокої та мирі, скільки їй суджено, аби лиш не надто багато.Пряла, тримала невеликий городець, варила помічне зілля, як вчила її колись тітка. Відробляла панщину, ходила до церкви, але все одно різнилася від інших людей, була для них чужою. Ніби мала на собі невидиму печать, і, куди б не йшла, була оточена невидимим колом, через яке ніхто досі не зважився переступити. Вона знала, що те коло зробила собі сама, що то був знак для інших: не руш мене, не завдай мені болю. однак люди могли відчитати лиш першу частину того послання, а другу – ні.

Звали її Докія.І долею її була крайня хата, котру зараз сік дощ.Оскільки вона мало знала людей, то спершу вважала, що ті майже такі самі як вона: наділені чуттям небезпеки, вміють тлумачити сни, часом вгадують, хто зараз щось скаже, і таке інше, тому й не думала, що має дар. Або просто не хотіла про це думати.

Крайня хата мала переваги й недоліки.Сюди не сягав вогонь, як була пожежа, звідти легко було втекти через яри, що тягнулись аж до далекого лісу. Але й допомоги не було.Чи тяжко заслабне, чи хтось напасливий і прикрий захоче поглумитися над самітньою вдовою.Тому від такого життя її чуття надзвичайно загострились: досить було Докії глянути на незнайомця, щоб дізнатись, що робиться в того на душі.Нераз думала, дивлячись на далекий Чорний ліс, що там її б ніхто не дістав.Якщо Господь захоче забрати її, то піде вона туди вмирати, як дикий звір, на звірячий цвинтар, про який чула, ніби туди сходяться немічні старі тварини.Навіть бачила сон: як лежить вона на опалому листі поруч з мертвим ведмедем і мертвою сарною, а сріблястий туман хвилями котиться з височезних буків та дубів.Жити на межі, ніколи не переступаючи ні на той, ні на отой бік, — тяжко, а у хвилю смерті доведеться лягти на якийсь бік: людський чи звіриний.Їй здавалось, що вона вибере Чорний ліс.Се давало неабияку полегкість: знати, що існують двері, через які можна вийти.

А щодо тих, хто випадково чи невипадково опинявся у її крайній хаті, то вони думали про сховок від темряви та негоди, і ні про що більше.Відходили не озираючись, бо у кожному селі, в кожному зі світів завжди знайдеться крайня хата, господар якої чутливо спить уночі, а вдень раз по раз виглядає у вікно.