Земля - Кобилянська Ольга

Але вже у слідуючій хвилі приляг до землі, поволікся кілька кроків покірно вперед, опустив голову на простягнені передні лапи й замахав живо хвостом, переміняючи брехіт на втішне скавуління. Замовк. Се Сава надійшов. Ішов скоро. Під пахою держав малий збиток.

Вона скочила з місця і підбігла проти нього.

— Аж тепер, Саво? Чому так пізно? — спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під ремен.

— Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! — зайнявся він, обіймаючи її за шию.— Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?..— Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.

Відтак розвинула з листків сир, з'їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвила рукою його шию.

— Знаєш,— почала,— я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то певно вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж і так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?

— Косив. Цілу днину був запряжений.

— А що той робив?

— Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.

— Коби вже раз забрався,— закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць.— Він так, як би наш "нечистий", Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.

— Ай, нещастя! — глумився хлопець.— Хотів би я знати, що він мені може зробити!

— Він бунтує старих проти тебе.

— І...?

— Ти дурний, Саво.

— Чому дурний?

— Ти не видиш, як він підлещується старим... як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати? [68] Я тобі кажу, за ним помандрує все з хати до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая, так воно буде. Будеш видіти, що так буде.

— Так що ж мені діяти?

— Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!

Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.

— Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!

— То... так... не йде... не можна!..— відпер він здержливо.—Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато:

"Хто не любить землі, той її не потребує мати!" Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.

Її очі горіли, як перше.

— Але ти любиш землю, Саво! — сказала і притулилася близько до нього.

— Ей, що там "любиш"! — відповів він роздразнено.— Що значить чоловік без землі?

"Те, що мій батько..." — хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.

— Ти будеш мати землю, Саво!—сказала.—Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! — додала з неописаною погордою.— Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?

— Авжеж! — відповів Сава.— Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту... тоту...— й обоє пирснули нараз сміхом.

— А ти?

Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.

— Ти, певно, перепудився... Він розсміявся вимушено.

— Перепудився? Я?.. Я сплюнув перед неї!—відповів і перехрестився три рази.— "Мене чіпається, ви? — кажу їй.— Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?"

"Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій",— і почала кричати.

Рахіра сховзлася, мов кітка, перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.

— А ти, Саво? — спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.

— Я? Я підняв кулак і погрозив їй. "Видите оцей кулак? — сказав я їй.— Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав,— казав я їй,— а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм! І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! — казав я.— Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік".— "Не дочекаєш ти того, ти проклятий! — пищала вона.— Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!" —та й з тим луснула мене в лице... Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой,— вирвалося нараз із його уст нетерпливо,— як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги...— і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.

— А що каже вуйко Івон?

Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.

— Ну?..

— Ет, каже!

— Та що?

— Коби казав, а то він нічого. Се гірш усього! Його очі прийняли чудний вираз. Здавалося, що

збільшаються в льодово-зеленім блиску, що стають такими, від яких доводиться страхатися.

— Старий лиш один, що його я боюся! Він мені нічого не каже! Мовчить! І, власне, тому, що мовчить, я його боюся! По словах не так страшно! Сьогодні в'язав я з ним посторонки разом, і він за цілий час не промовив одного слова. Аж страшно було! Але ще давніше казав мені: "Кинь Рахіру! Се гріх, що ти її любиш! Вона тобі сестра! Я не позволю, аби ти взяв її за жінку! А як не послухаєш мене, то не слухай! Лише аби ти того потім не жалував!" І ніколи більше про те не говорив. Не можу знати, що він думає. Мама заводить на ціле обійстя, а він мовчить.

— Якби він був для тебе добрий, не заказував би тобі мене брати! — обізвалася дівчина, обнімаючи поривисто обома руками його коліна.— "Се гріх!" — каже він,— і розсміялася.— Чи він буде за нас покутувати, у пеклі горіти? А то не гріх, що він і тета цькують за нами та гонять за мною лихими словами, мов за нечистим? Чи я тобі ворог? Хто тебе більше любить, як я? Ти можеш від мене просити чого хочеш, я тобі все дам. Я тебе за одну курку не битиму й не клястиму. Я вкраду у жида мила, аби тобі випрати сорочку, а вона відкусила б собі скорше палець, чим віднесла б кілька крейцарів із дому. Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічого, нічого!

Замовкла на хвильку.

Він не обзивався. Між них неначе що уступило.

Вона ждала, відтак завертілась. Глянула на місяць, округ себе, глянула на нього.

— Чому мала б я так говорити,— перебила нараз мовчання, що ставало неначе стіною межи ними,— якби воно не було так? Та я, власне, бачу, що воно так. Ти б мене завсіди слухав, Саво!

— Слухаю,— сказав він.

Сказав правду. Ціле його єство звернулося до неї. Була чимось сильнішим від нього. Не боялася нічого... Нічого в світі. З тим було йому добре, хоч не здавав собі ніколи справи з того. І він не боявся, але вже з нею... ех... з нею... з нею!..

— Ми маємо багато ворогів, Саво, навіть і в селі межи чужими людьми! — тягнула далі.— Ади, мого батька не шанують, бо його найшло нещастя, що мусив сидіти в криміналі. Ми бідні, не маємо ні грошей, ні поля. Навіть одної худобини не маємо коло хати, лише он того чорного на мотузку, котрому голод з очей світить, і кілька курок. Усі ґазди відмовлятимуть твоєму татові, аби ти не брав мене за жінку. Се я знаю! Ну, а вже надто твоя мамочка!

Несказанна ненависть заблисла в її очах, і звернулася в сторону, де між стемнілими тепер городами білілася сільська хата його старині.

— А моя мама,— тягла дальше,— боїться тети, неначе її наймичка. Здається, полизала б її руки, якби вона до неї слово промовила.

— Може, не візьмуть тебе до жовнірів, як уже Михайло піде додому! — сказала по новій хвилі короткого мовчання.— Тоді ми могли б побратися!

— Скорше врубаю собі руку, ніж піду до війська! — закинув він завзято.— Я не хочу до жовнірів. Ти гадаєш, що ні? Аби я мучився там через три роки дурно? Пощо й для кого? Ні, я не буду такий дурний, як інші! Я нікому нічого не кажу, але я знаю, що зроблю. Вони ще не знають, хто такий Сава.

Спустив голову вниз, а відтак підняв її трохи і глянув похмуро на місяць. Він жарів і стояв недвижно на своїм місці, здавалося, саме проти хати, щоб могли глядіти на нього.

— Роби, що знаєш,— заохочувала вона його,— лише аби тобі було добре. Я тобі буду помагати. Як буде треба, то я піду й у місто до Ч. Я там не заблуджу. Допитаюся, де буде треба; будеш видіти! Я не така дурна! І твої старі знають, що я не така дурна! — додала співучим голосом.— Та й тому спекли би мене за те, що ти тримаєш зо мною. Але я тебе ніколи не покину,—говорила все пристрасніше,—ніколи, хоч би і мій тато й моя мама убивали мене!

Вона прилипла до нього, мов ласиця, а її блискучі, майже дикі очі впилися жадібно в його блідаве, ніжне обличчя.

— Бог звів нас докупи й судільниці! — обізвалася схвильованим півголосом.— Я буду таки твоя, Саво, щоб ти се знав! Воно йде дорого! Я все виджу! А відтак чому любиш ти мене, а не другу? Завсіди, коли я ось тут сиджу на призьбі, на ось тому місці, і коли ворожу собі картами, падеш ти мені. І все стоїмо ми разом. І все стою я коло тебе. А коли ти на одному кінці, то я стою на другому, і нас щось в'яже...