Марево - Загребельний Павло

У мене є дуже старі рукописи "Шах-наме" Фірдоусі, рукописи Хафіза[27] й Рудакі[28]. По всьому світу іранці славляться торевтикою — виробами з бронзи й срібла, — у мене багате зібрання і цих речей. А гляньте на ці фаянси. Ви звернули увагу на цей металевий відблиск на посуді, що надає череп'яним предметам вигляду металевих виробів. Ви бачите, яких кольорів набирає цей відблиск? Блідозолотистого й темного, мов стара бронза, синюватого й веселкового, мов перламутр, вогняного й червоного, ніби рубін найчистішої води Мистецтво виготовлення такого посуду виникло в Ірані ще в дванадцятому столітті, пізніше його перейняли в Європі, але ще й досі не досягнуто такого багатства тонів, такої краси. А ці мініатюри! Їм вже півтисячі років, а вони мають такий вигляд, ніби художник лише вчора востаннє провів по них пензлем. Ось ці кілька мініатюр належать пензлю Касима Алі, а ці зроблені Кемаледдином Бехзадом, який разом з Касимом Алі був одним з найвизначніших персидських художників усіх часів.

— Між іншим, Касим Алі був таджик, а Бехзад — азербайджанець, — нагадав Олег.

— Але ж не станете ви заперечувати, що вчителем великого Бехзада був Мірек Хорасанський, перс по національності?

— Це ще не доведено, — здвигнув плечима Олег. — З повним правом можна стверджувати також і те, що вчителем Бехзада був Сеїд-Ахмед з Азербайджана.

— Ну, яка різниця. — здивовано підняв брови доктор Томберг, — все одно іранська нація — і азербайджанці і таджики, і перси. Бо всі жили в межах однієї держави.

— Ви помиляєтесь, — не згодився з ним Трубачов. — Поняття "іранська нація" немає і ніколи не було. Є іранські народи, тобто нації, що живуть в межах Ірану — перси, курди, таджики, туркмени, азербайджанці, але це не одна нація.

— А мова? — стояв на своєму доктор Томберг. — Адже ж всі народи Ірану мають одну спільну для всіх мову — фарсидську. Хіба це не ознака нації?

— По-перше, вони зовсім не говорять однією мовою, — сказав Трубачов. — Їм хочуть нав'язати цю мову — це так. Але ж не станете ви стверджувати, що ні курди, ні туркмени, ні азербайджанці не мають своєї власної мови лише на тій підставі, що всі державні документи складаються на фарсі? По-друге, одна лиш єдність мови ще не дає підстави робити висновок про те, що дані народи складають одну націю.

— А релігія? — стояв на своєму місіонер. — Що ви зможете заперечити проти релігії? Адже ніщо так не об'єднує людей, як віра в єдиного бога. Всі народи, що населяють Іран, за винятком незначної купки вогнепоклонників-гебрів, — мусульмани. Це зріднює їх душі сильніше за все на світі.

— Іслам сповідають уже тисячу з чимось років не тільки перси, але й турки, араби, афганці. То, по-вашому, їх всіх треба віднести до однієї нації? — запитав Олег.

— Здаюся, — жартівливо підняв руки місіонер. — Мабуть, я надто поганий теоретик, щоб змагатися з таким настирливим молодим ученим, як ви. Єдине, в чому я відчуваю перевагу, — це в знанні тутешніх мешканців, яких ви, як я пересвідчився, ще зовсім не знаєте, про що свідчить хоча б той нещасливий випадок, що трапився з вами в пустині.

— Але то був зовсім не випадок, — не згодився Олег. — Я впевнений, що тут криється якась страшна провокація.

— Ну що ви, що ви? — поклав йому на плече руку місіонер. — Яка може бути провокація?

— А жахливе марево, від якого втікають жителі великого оазису?

— Мій юний друже, у вас просто були галюцинації, що виникли в наслідок надто довгого перебування в пісках.

— Але я сам бачив марево!

— Немає нічого дивного. Коли проїдеш день верхи під таким сонцем та ще до цього наслухаєшся всяких розмов про жахи, які готує для новака пустиня, то побачиш не тільки марево, а навіть кінець світу.

— Але ж в мене стріляли! — вигукнув Олег. — Вони вбили мого коня.

— Ваш кінь потрапив ногою в якусь нору і тому впав, — просто пояснив доктор Томберг.

— Але ж я чув постріл.

— Дорогий мій, — намагався заспокоїти Олега місіонер, — кожному, хто падає з коня й б'ється головою об камінь, чується постріл. Повірте старій досвідченій людині.

— Може й так, але мені здається… — задумливо промовив Трубачов.

— Нехай вам нічого не здається, — заспокоїв його доктор Томберг. — Єдине, що можна припустити, це те, що вас просто хотіли налякати ваші, так звані, друзі. Ви ж самі говорили, що кудись зникли ваші товариші і що з вами були потім якісь іранські студенти.

— Це чесні хлопці! — заперечив Олег. — Вони ніколи не могли…

— О, ви погано знаєте цей народ, — застережливо підняв палець місіонер. — Ми, європейці, надто знесилені традицією відкритої дії і тому тут, на Сході, де на кожному кроці чатує підступність, хитрощі, нам доводиться дуже важко.

"Ну, ти не дуже знесилений "традицією відкритої дії", подумав про місіонера Олег, але вголос сказав інше: — Дійсно, я в Ірані вперше і знайомий з ним і його народом був до цього часу лише з книг.

— От бачите, — жваво підхопив доктор Томберг. — Тому ви можете стати жертвою обману, та, власне, вже й стали. Не вірте персам. Їх благочестя здебільшого лицемірне, їх внутрішня суть — це невіра, почуття правди зовсім відсутнє в цих людей, чого вони навіть самі не усвідомлюють, бо неясні суфітські фрази, які не сходять у них з язика, алегорії й систематичне духовне утримування — кетман, цілковито затемнили їх розум і підірвали почуття моральності. Перс над усе цінує вдалий вірш, багатий незвичайними порівняннями і зворотами, і ніскільки не соромиться його блюзнірського або непристойного змісту. Брак життьової енергії, брак високих ідеалів і активності штовхають персів у обійми наркоманії, розпусти і злочинства.

"Ого! — подумав Трубачов. — Мій "приятель" поступово розкриває своє справжнє обличчя. Спочатку клявся у своїй відданості і любові до іранського народу, а тепер обливає його брудними помиями. Та ще як обливає!.

— Ви можете не вірити мені, — сказав доктор Томберг, — але з часом переконаєтесь у цьому самі.

— Я гадаю, що дійсно зможу з часом переконатися, — ухильно відповів Олег.

Наступного дня доктор Томберг запропонував Трубачову прогулянку в пустиню.

— Я звик через день їздити в піски, щоб побути на самоті, — признався він. — Дякуючи цій щасливій звичці я й натрапив на вас в той жахливий день.

— То виходить, ваш притулок зовсім недалеко від того місця? — з надією в голосі запитав Олег.

— Якщо я в той день їздив у тих місцях, то це ще зовсім не означає, що вони лежать недалеко звідси, — засміявся місіонер. — Ви зараз переконаєтесь в цьому самі.

У доктора Томберга був новенький міцний "вілліс", добре пристосований до дальніх подорожей, керував машиною місіонер сам, і тому вони поїхали тільки вдвох.

Довго кружляла машина в горах, піднімаючись все виїде й вище, пробігаючи інколи по вузеньких карнизах, під якими було не менше як тисяча метрів повітря. Вони проїхали перевал, спустилися в долину. Перед ними лежала пустиня.

Доктор Томберг повів машину по пісках, щоразу змінюючи напрямок, аж поки вдалині не показався табунець якихось жовтуватих прудконогих тварин.

— Бачите? — показав на них доктор Томберг. — Джейрани. Найкрасивіші тварини пустині. Зараз ми подивимось на них зблизька.

І він погнав машину прямо на табун. Джейрани якийсь час стояли, полохливо озираючись, а потім кинулися врозтіч. Місіонер вибрав найкрасивішу газель і пустив машину слідом за нею. Граціозна кізка побігла ще швидше і, хоч стрілка спідометра вже стояла на цифрі сімдесят кілометрів, машина не могла наблизитись до тварини навіть на один метр.

— Не наздогнати вам, — сказав Олег, радіючи за маленьку тваринку.

— О, джейран — прекрасний бігун, — відповів доктор Томберг. — Окремі екземпляри можуть мчати з швидкістю в сто кілометрів. От і цей покладає всі надії на свої ноги, але вся його трагедія в тому, що машина може їхати з швидкістю сімдесят кілометрів з годину й дві, і навіть добу, а він не витримає такого темпу навіть півгодини. Та ви побачите це зараз самі.

Дійсно, джейран вже почав вибиватися з сил. Все частіше й частіше він повертав свою голову в бік переслідувачів, ніби хотів пересвідчитися, що машина справді наздоганяє його. У нього вже почали тремтіти ноги, запалі боки ходили, здавалось, швидше, ніж мелькали ноги, бідна тварина щохвилини втрачала сили, задихалася. А невблаганне залізне чудовисько, грізно гуркочучи, сповнюючи чисте повітря задушливим смородом, мчало, не збавляючи швидкості. Ось уже джейран зовсім близько од машини. Олег бачить, як він, мабуть, востаннє озирається, востаннє хоче подивитися своїми прекрасними чорними очима на рідну пустиню. Незвичайний сум і розпач відбиваються у вологих очах джейрана, він робить останній стрибок, перевертається через голову і падає перед самим радіатором машини.

Доктор Томберг натиснув на тормоз, вискочив з машини і підбіг до тварини. Джейран був мертвий. Від шаленого бігу в нього розірвалося серце.

— Техніка, — гордо сказав місіонер, кладучи руку на гарячий радіатор машини.

— Варварство, — відвертаючись, сердито промовив Олег. — Невже вам не жаль цієї нещасної тварини?

— Ну, пробачте мені це невеличке захоплення, — благально подивився на нього доктор Томберг. — Хіба ви ніколи не захоплювалися полюванням?

— Полювання і вбивство — речі різні, — похмуро зауважив Трубачов.

— Ну, не будемо сваритися, — примирливо сказав місіонер. — Більш цього не повториться.

— А хіба ви гадаєте, що я у вас довго пробуду? — запитав Олег.

— Ні, я не думаю, щоб надто довго, але принаймні до того часу, поки знайдеться професор, — відповів доктор Томберг.

— Боюся, що він не знайдеться сам, а його доведеться розшукувати.

— Про це ми ще поговоримо, коли повернемося додому.

— А чи не міг би я не повертатися більше до вашого притулку? — поставив Олег пряме питання.

— Що ви, що ви? — замахав на нього руками доктор Томберг. — Як можна? Ви загинете в цій пустині. Треба повідомити місцеві власті про все, що трапилося з вашою експедицією, почекати, подумати…

— Треба не думати, а діяти! — рішуче заявив Олег.

— Впізнаю молодість, — поблажливо всміхнувся місіонер. — Але пам'ятайте, що в пустині гарячі голови стають ще гарячішими.

— Тому їм потрібний охолоджувальний компрес? — ущипливо зауважив Трубачов.

— Ясна річ.

— І таким компресом для моєї голови може послужити ваша холоднокровність?

— Ви не помиляєтесь.

Як захотілося Олегові в цю хвилину плюнути на сухореброго доктора, махнути на все рукою і піти геть! Але куди підеш, коли навкруги мертві піски, а в тебе немає жодної краплі води і навіть крихти хліба? Хіба взяти місіонера за горло й примусити його дати половину тих припасів, що є в машині? Але так роблять тільки грабіжники, а він чесна людина.