Зоряні мандри капітана Небрехи - Ячейкін Юрій
А від жахливих минулих часів тільки й лишилося, що чарівні, фантастичні казки — примхлива фольклорна тканина з окремих найбільш вражаючих прадавніх історій...
VII
Після оцієї вступної лекції Професора я впав у ще більший відчай. Гарних наплів він мені казок! Ніби перед ним сиділа не доросла і солідна людина, а сопливе дитя дошкільного віку. Та я нічим не зрадив себе і не виказав свого незадоволення.
Але уявіть мій подив: коли я почав студіювати історичні хроніки і науково-популярні брошури, то одразу переконався, що Професор не брехав. Казав мені саму правду, якою б неможливою вона не видавалася!
З хронік з усією історичною очевидністю виникало, що поступ на планеті дійсно базувався на неймовірному грунті. Він ніби задкував від надскладного до свого примітивного прототипу. Але в той же час усе це сприймалося і пояснювалося вченими історіографами як незаперечні досягнення місцевої цивілізації і знаходило своє, хоч і парадоксальне, але логічне теоретичне тлумачення.
Річ полягала у тому, що через якісь нез’ясовані і поки що не зрозумілі мені причини історичний розвиток на планеті започаткувався не з первісно-дикунських відносин, а з на диво розвиненого технократичного суспільства. Можна було тільки фантазувати про той колосальний рівень науки і техніки, що безнадійно загубився в сивій давнині ще доказкового періоду. Нічого дивного тут зрештою нема, бо й на Землі було надійно забуто безліч секретів прадавніх майстрів, що становлять нині загадки історії. У нас позникали цілі галузі науки, як ото астрологія, геральдика, сфрагістика, тамгологія, алхімія, чарівництво і відьмологія, фізіономістика і теоретична казуїстика. Куди поділися фаусти, щорічні конференції по обміну досвідом з питань демонології на Лисій горі, грізні володарі підземних, підводних і ефірних стихій? Де вони тепер — провидці, пророки і телепати? Але коли на Землі розвиток в основному йшов шляхом ускладнення, то на цій чудернацькій планеті сталося навпаки.
З цього погляду на планеті було досягнуто чималих успіхів. Як я вже згадував, всевидюще око було прекрасно спрощено до дванадцятиканального телевізора зі сталими і нудними програмами. Колишні чоботи-скороходи удосконалилися (мало не вдався до помилкового визначення — "деградували") до моторолерів, мотоциклів, мопедів, велосипедів і дитячих самокатів, а килими-літаки — до просто літаків. Скатерки-самобранки також без сліду позникали. Натомість пишно розквітла чудово розгалужена система буфетів, закусочних, кав’ярень і чайних, їдалень та ресторанів з натуральними стравами, а не штучно синтезованими з абстрактних молекул.
Було рішуче зліквідовано і ганебне закріпачення від народження вільної особи принизливим нерозмінним карбованцем. До сьогоденних часів, як далекий відгомін колишніх антагоністичних відносин, дійшла тільки варварська, антидемократична в своїй суті ідіома — "вдарити карбованцем". Нові часи породили й нові прислів’я та приказки: "Нема грошей — розміняй карбованця", "копійка руб береже", "грошей — що й кишеня не сходиться", "гроші всюди хороші" та "хоч в голові пусто, аби капіталу густо". А сталося те, що жорстокий диктат нерозмінного карбованця був замінений твердою валютною системою, яка в принципі передбачала необмежене накопичення капіталу кожною окремою особою. Таким чином, нині не від якогось осоружного нерозмінного карбованця залежало, як ти задовольнятимеш свої потреби. Тепер це залежало від самого тебе, від твоїх здібностей і таланту, від твоєї спритності та енергії. По суті, права кожної людини нині були необмежені. Кожна окрема індивідуальність мала цілковиту змогу задовольнити не лише свої, хай найбезглуздіші потреби, а й навіть дивацькі, іноді навіть злочинні примхи. Аби гроші!
Атож! Наріжні принципи моделювання тамтешнього ідеального суспільства я збагнув. Та це було півділа. Головне й тепер лишалося не з’ясованим. Адже я втямив лише "як", але досі не відав "чому". А голе "як" без путящого "чому" завше може привести до хибних, а в моєму становищі — фатальних висновків і вчинків.
Я не спав цілих півдоби (я не кажу "ніч", бо ночей там взагалі не існувало), марно намагаючись розв’язати цю головну таємницю. Аж нарешті мене осяяло. Стріла часу, як матеріальної, об’єктивно існуючої величини, скерована тут відносно нас, землян, на стрічний напрямок.
І як це я раніше не здогадався? Адже на нашій рідній Землі здавна існувала гіпотетична теорія, що час може бути не тільки плюсовим, а й мінусовим.
Але теорія лишалася на папері, бо гіпотетичний "мінус" передбачав події, які насправді ніким не спостерігалися. Промені зірки, скажімо, йдуть відцентрове в усіх напрямках. Ніхто і ніколи не помічав протилежного. Ну, хто б наважився запевняти зворотне — мовляв, промені надходять до зірок звідусіль і консервуються у зірках? Адже тоді необхідно було визнати, що в зірках відбуваються зворотні ядерні реакції, тобто, що кожна зірка поглинає випромінювання, а не є його джерелом.
Отут все стало на місце.
Мінус-галактики таки існують. Але вони не помітні для спостерігачів з плюс-галактик... Адже від них не надходить світло, бо вони його засмоктують у свою систему. Ого, у Всесвіті немає дрібниць! Отже, ці мінусові галактики вгамовують небезпечну для нас ентропію і зберігають всесвітню енергетичну рівновагу! Тепер вам зрозуміло, чому на зоряному небі ми бачимо густі чорні плями. Усі інші закони природи на тих "чорнотах" мають мінусовий зміст і крутять колесо історії в зворотний бік. Те, що для нас темне минуле, для них світле майбутнє, а наше світле майбутнє — для них минула доба наукового варварства і високотехнічного дикунства...
Тисяча москітних метеоритів завбільшки з молоду картоплю! Це ж я замешкав у мінусовому часі і скоро знову ходитиму з парубоцькою чуприною! Це ж, якщо надовго затримаюся тут, мене не впізнає навіть мій юний друг і послідовник, новоспечений капітан Козир!
VIII
З нетерпінням очікував я на черговий візит Професора і ретельно готувався до вирішального інтелектуального двобою. Свобода або довічне психоув’язнення! — було моїм бойовим гаслом. А коли він прийшов, я аж скочив від хвилювання з крісла і неспокійно зарипів протезом з кутка у куток палати.
— Що сталося, мій вельмишановний капітане? — запитав надто спостережливий головний наглядач.
— Професоре, — рішуче зупинивсь я навпроти нього і втупився йому в очі, — дозвольте з вами першим поділитися однією, на мій погляд, досить цікавою технічною ідеєю...
— Гм, — скептично набурмосився він, — кажіть, хоч я їх од вас уже наслухався досхочу. Але однією більше чи однією менше, то нічого не важить...
— Так от, Професоре, — врочисто розпочав я. — Настав час, коли створилися економічні і соціальні умови для повного знищення електрики як головної і вирішальної енергетичної бази планети.
Він тільки вражено закліпав очима.
— Анахронізм і відсталість електричної енергії очевидні, — просторікував я. — Це гальмо у дальшому поступі суспільного розвитку. Усі річки захаращені громіздкими греблями. Огидні вежі електропередач з трансформаторними підстанціями спотворюють чудові краєвиди. Прекрасні міста вкриті, мов велетенським павутинням, дротяним мереживом. А візьміть хатній побут! Будь-яка домівка вкрай натоптана холодильниками, електропрасками, електрокавниками і телевізорами. Скільки з’явиться додаткової житлової площі і спокійного сімейного затишку, якщо викинути на смітники ці небезпечні для життя прилади! А що ми втратимо разом з втратою електрики? Та нічого! Бо й зараз нічогісінько не знаємо про її природу. Та й знати не варто. А що виграємо? Знімемо пута з річок, у них заведеться риба. Розквітне плавання і риболовний спорт як засоби здорового і корисного відпочинку. Уявіть, як зміниться на краще обличчя планети!
— А як же трамваї? — спантеличено пробелькотів Професор.
— А що трамваї? — знизав я плечима. — Хай їх тягають коні! Зрештою, кінська сила вже не один-два роки набуває чинності основного покажчика потужності...
Та Професор вже оговтався.
— Маєте рацію, — спочатку погодився він зі мною. — Електротехнічні споруди справді надто громіздкі і потворні. А скільки вони забирають у нас сил і здібностей! Скільки заводів тільки те й роблять, що виготовляють електроустаткування та електроприлади. Страшно згадати, мільйони людей працюють у поті чола свого лише для того, щоб засмітити планету. Але ви, капітане, не врахували однієї важливої обставини. Для того щоб відмовитися від одного джерела енергії, слід винайти інше, більш просте. Не будемо ж у своєму поступі задкувати до глобально небезпечної термоядерної і променевої енергії.
Тільки цього я й чекав.
Підійшов до столу і спокійно кинув козирного туза або, коли точніше, креслення елементарного парового двигуна.
— Ось вам нове джерело! Його можна монтувати навіть у сараї. Я аж дивуюся, як це досі ніхто не додумався до такої простої речі...
Професор швидко, збагнув нескладний принцип роботи паровика. Очі його радісно заясніли.
— Капітане! — розчулено загорлав він і кинувся мене обнімати. — Присягаюся усіма дірками на небі, я завжди вважав вас видатною людиною. Про це свідчить навіть ваш так званий зореліт, кустарно зліплений вашими золотими руками у цілковитому розумовому потьмаренні. Я запевняв колег, що ваш геній не стійко уражений і лише тимчасово животіє в полоні хворобливої фантазії.
Професор передихнув од захвату, а тоді вигукнув:
— Ваш геніальний винахід, капітане, початкує нову промислово-технічну революцію на планеті! Ви — один з найбільших мислителів, які будь-коли ощасливлювали наше людство!
Я незворушно вислухав ці дифірамби і нічим не зашкодив Професорові, коли він з переможними зойками "Видужав! Видужав! Видужав!" кинувся до телефону...
Наступного дня я звітував зі своїм карколомним (з погляду тамтешнього поступу) проектом перед вченою радою. Знову мій голос, посилений ретрансляторами, лунав над планетою. Уся людність слухала мене, затамувавши подих. Мене, новообраного Головного Теоретика Вченої Ради! Кожне моє слово було на вагу золота. Пароплави! Паротяги! Парові млини, парові майстерні і фабрики! Я до того розпалився, що широкими мазками окреслив й подальші світлі обрії. Я не пошкодував фарб, щоб змалювати далекий прийдешній день, коли щасливі нащадки замешкають у печерах навіть без парового опалення (його замінять гарячі природні джерела і гейзери), позбудуться будь-якої залежності від техніки, гомонітимуть біля затишного багаття, оповідаючи про свої мисливські та рибальські подвиги...
Ніхто мені не перечив.
