Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький
"Впади на землю i поклонись нашим богам", - тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала.
"Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!" - обiзвався Герман.
Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi є люди не нашої вiри. Шукайте їх! Це через їх сталася така бiда!"
"Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"
- Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, - говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу.
В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.
- Ой Боже мiй! Хто ж це стукає в ворота такої пiзньої доби? - промовила Олеся, прислухаючись. - Менi страшно!
- То, може, управитель десь запiзнився та вертається додому, - втiшала тiтка, але i в неї самої очi стали переляканi.
Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.
- Нiчого не чуть. - То, може, вiтер де звалив деревину або вивалив частокiл, - обiзвалась тiтка.
- Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, - просила Олеся, i вона в думцi становила себе на мiсце безталанної Розалiї, а Виговського - на мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи її долю до своєї, вона дуже бажала знати кiнець того оповiдання.
- Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму i промовила до нього:
"Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi, i я тобi дам чари й лiки".
Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто не цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми, нi чуднi жильцi того мiста, смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та усякi пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над пальмовi лiси i неначе заплуталося червоним промiнням в гостролистих пальмових верхiв'ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гiллi. Герман пiшов до Сандали i застав її дома. Вона сидiла над купою зiлля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала її молоком з ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога.
"Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш чарiв. Для чарiвництва треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од мене чари, то переднiше мусиш видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй палац. Я в цiй хатинi приймаю тiльки простих людей, а ти походиш од колiна великих панiв", - сказала Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг та апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела та усяких квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.
Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру та рож виплазували чотири товстi та довгi гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала. Сандала оступилась назад i стала позад Германа. Гадюки лiзли просто пiд ноги Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер. Тодi Сандала позабирала в руки гадюки, погладила їх, почепила собi на плечi, однiєю, найменшою гадюкою, оповила собi шию i повела його далi через сад.
Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були застеленi бiлими циновками, а через одчиненi дверi був простелений квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через порiг, з кiмнат вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони вищирили гострi зуби i кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тодi Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за нею слiдком в кiмнати.
Сандала повела Германа через ряд пишних покоїв, устелених iндiйськими килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля, наклала в казанок, розпалила огонь i приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як смола, пiшов в широкий комин. Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла.
"От тобi й чари готовi!" - в кiнець усього промовила Сандала.
Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напоєм, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добрими. Їх серце наллється любов'ю й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в їх душi, а в серцi запанує ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажає твоя душа i Розалiя буде твоя".
Герман подякував Сандалi, заплатив їй багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря.
- I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? - не втерпiла Олеся i спитала в тiтки.
- Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняється замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя. Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном.
