Обвал - Мушкетик Юрій

Воно вмістило стільки гніву, що в моєму віці вистачило б на п'ятдесят мільйонів.

— Болить. Тут болить, — каже він і кладе на груди руку.— Увесь вік боліло, але — не так.

Гарячий дріж струшує мені плечі. Приглашую його; бо зараз не маю права на співчуття, розчулення, нині — я тільки лікар, той біль і в мені, і и усіх нас, але зараз він заважає слухати поетове серце.

— Вловлюю шуми. Оцей ви нажили данно, що мандруючи а Галайдою, оцей — в польоті над холодним Сибіром, оцей — у казематі, а оцей — у Кос-Аралі. Тих шумів і болей зняти не годен, але є такі, що можу погамувати. Випийте ось ці краплі, й вам перестане боліти. Й ви заснете.

Він недовірливо дивиться на слоїк у моїх руках. Одначе покірно ковтає ліки. Вони починають діяти дуже швидко. Тарасове обличчя світлішає, дихання стає рівнішим, глибшим. Він здивовано мружиться на мене. Я гамую биття власного серця. Мені стільки потрібно йому сказати. Стільки запитати... Але це — потім, потім. Матимнмо безмір часу. Я приходитиму до нього кожного дня. Він лежатиме в ліжку, і ми розмовлятимемо, розмовлятимемо.

— Справді, мені покращало. Звідки ти, чоловіче? — теплі вогники сяють у його очах.

— Звідти. З України.

— З України? — хрипке дихання зривається з його вуст.— І як там?.. Сонечко сяє?.. Козацтво гуляє? Мова розквітає? Розкажи мені про неї.

— Завтра я розповім багато-багато.

— Ні, розкажи тепер. Яка вона... нині?

Я дивуюся, що він про все здогадався. Яким чином? Звідки? Он як спалахнули його очі.

Одначе ліки нашого віку діють навальне. Я тихо починаю розповідати йому про Ревучого, про зелені діброви, про тополі, що неначе сторожа стали за Оглавом, про соловейка, який витьохкує на калині, — про всо те, що прочитав у його безсмертних поезіях, — тільки про те, — а вій слухає немов з далекого далеку.

— Сон... Ще один сон, — шепочуть його спраглі вуста. Він засинає з усмішкою на них.

А я ще якийсь час сиджу в узголов'ї, втупившії погляд у чорну безодню ночі. За вікном стогне вітер, і тріскасться на Неві крига, колюча снігова крупа тарабанить по шибках. Там, за вікном, безпросвітна ніч, нанизані на швайку Петропавловської дзвіниці хмари, рівна стріла Невського, по якому крізь сиву хурію мчить у безвість кур'єр. Десь там, на Чорному морі, на білому камені висаджує свій зелений десант весна, а тут впродовж набережної течуть білі снігові змії, й крижини на Неві стають сторчма, її так замерзають, і на ті блискучі злами вранці сяде воронця та закаркає на негоду. Вітер забиває крупу у вікно, вона лягає гострим, схожим на домовину, заметиком і не тане. Я думаю про те, що завтра конче мушу знайти затишну і теплу квартиру для мого пацієнта, інакше він помре в цій холодній, велетенській, схожій на єгипетську піраміду, кам'яниці й ніякі ліки йому не допоможуть. Думаю, як повезу його на Україну. Вже, здається, можна буде їхати на поштових, а не па перекладних.

Я гашу його свічку, беру в руки свою і поволі спускаюся по сходах. Вони неймовірно круті й такі вузькі, що по вміщається па сходинках нога. Не дивно, що він...

В цю мить я відчуваю, як моя права нога втрачає опору, спалахує перед очима свічка. І я лечу в грузьку пітьму. Скрикую й прокидаюся. Й потім довго лежу з розплющеними очима. Здебільшого я чомусь прокидаюся само в цьому місці. На тій самій сходинці, на якій спіткнувся він. Хоч, якщо сказати правду, це й не сон, швидше це марення. Ні, й не марення. Це таки мрія... Повернута назад. Я свідомо й палко розробляю цей сюжет. Якби я мав письменницький хист, я написав би цілу повість. І виповів би в ній все-все. Й те, як ми їхали на Україну, і як збудували на Угорському, неподалік від Аскольдової могили, два будиночки, один схожий на фінський, а другий — за його, Тарасовим, малюнком, і як жили там, і як ходили один до одного в гості. І навіть як вудили разом рибу. Заповзятий рибалка, я захопив цією пристрастю і його. Особливо гарно нам малося в одному, облюбованому мною ще до того, як Дніпро затопило Київське море, місці. Я не пам'ятаю кращих луків — широких, як море, барвистих, як вінок на голові нареченої, кращого Дніпра — повноводого, задумливого, світлого, такого високого неба, з якого потоками спадає жайворонків спів і на широке плесо осідає сонячний пилок. Ми брели в травах, а вони хилилися й круто, неначе дикі коні, вигинали високі гриви, й падали долу, й тоді нам здавалося, ніби щось невидиме біжить по них. А потім ми лежали на горбочку під кущем таволги, дивилися на Дніпро й розмовляли. Скільки ж то перебалакали всього! А про що говорили — відомо, як казали в давнину, лише богові та нам двом.

Свій сюжет, свою мрію я переповів дуже коротко, він має безліч відгалужень і варіантів, але завжди закінчується вибухом, тріумфом, торжеством того, за що страждало поетове серце. Його хвороба у наш час описана в численних статтях і навіть книжках, але жодна книжка безсила пояснити, чим же ще, окрім звичайної людської крові, воно було наповнене: мабуть, то найбільша таїна світу, можливо, завдяки тій таїні усі ми живемо й посуваємося кудись. Одначе до тріумфу я чомусь доходжу дуже рідко, то вже стає на заваді мій лікарський реалізм; та й вельми довга до того дорога, наша розмова течеться безкінечно.

Мені її вистачить до світанку.

День сьомий і восьмий

Я прокинувся розбитий, втомлений, із дзвоном у вухах. Неприємна це річ — дзвін у вухах, — хоч Сенека й прославив його у віршах. Замовив термінову розмову, з'єднали через двадцять хвилин. Люба була, що ясочка.

— Мої дорогенькі, мої нещасні, як ви там? Вітьок, ти дуже втомився?

— Де ти була вчора увечері?

— На репетиції. Готуємо нову програму.

— А позавчора? А позапозавчора?

— Всі вечори на репетиціях. Я так стомлююся, так стомлююся... Григорій Кирилович каже...

— Нас не цікавить, що каже Григорій Кирилович, — грубо перебив я. — Един хотів (підключаю Едика), щоб ти сходила до Миколи Стратоновича і щоб він розв'язав нам задачу. Дві задачі. Бери ручку та папір. Швидко. Записуй. І подзвони нам одразу.

Я продиктував задачі й поклав трубку. Люба подзвонила через дві години. Відповіді записував Едик.

Решту дня я займався господарством. Прибрав у кімнаті (Едик кидає речі куди попало, потрібно спеціальну покоївку, щоб доглядала за ним), у холодильнику, вистояв у черзі півкілограма ковбаси, купив чаю, кави, молока та кефіру, сходив до перукарні, бо заріс, як парафіяльний дячок.

В перукарні я дав карбованець "на чай" — нехай знають провінцію! Повертаючись до готелю, на розі, за газетним кіоском, трохи не зіштовхнувся з чоловіком у білому халаті біля вагів. Лівий рукав у нього був заткнутий у кишеню. Звичайні ваги на міській вулиці, щоб кожен міг перевірити, чи не набирає зайві кілограми. Ще он висить силомір — вимірювати мускульну силу.

Білі ваги і білий вагар нагадали щось, чорний жучок випустив кігтики. Не жучок, а жук! У моїй уяві він асоціюється з великим потворним жуком-рогачем. В дитинстві нам казали, що віп душить курчат. Дурпипя, звичайно, али ми вірили.

Ні, ні, й оцей жук — дурниця. Та й мені немає коли про таке думати. Ось зараз сам собі доведу, що отой жук — звичайна помисливість.

Я став на ваги. Сімдесят п'ять.

Нервуюся. І харчування не регулярне.

А кігтик угруз глибше. І вже більше не ховався.

Зненацька відчув втому. Опустився на лавочку під молоденьким каштаном. Тут сиділи дві жінки й чоловік, з вигляду — теж приїжджі. Тільки це — великі котики, і по-провінційному не модні черевики — й зафіксувала увага, зафіксувала майже механічно — мої теж не модні. А думка буравилася кудись глибше. До серцевини, яка дуже часто виявляється трухлявою. Що ж, мабуть, настав час підбити хоч якийсь баланс: плюс, мінус. І що залишу в остачі? Читав не раз, що саме цим найдужче переймаються люди в отакому ось, як моє, становищі. Чомусь не переймаюся.

"Ми — тільки порох і тінь". І нічого я не залишу. Тобто не залишу на особистому балансі ніяких накопичень. Збудував новий корпус лікарні, розпочав ще один, але ж будували її будуємо ми разом! Промацав кільканадцять тисяч пульсів і ті писав кілька бочок ліків... їх прослухав би й виписав хтось інший. Може, я прослухав трохи краще за декого? Можливо. Признатися, навіть тепер приємно думати, що виконано гибіль всякої роботи, і викопано добро. Боргів я но лишаю. Колись, добігаючи думкою до захованого в імлі останнього дня, коли чорний вітор здмухне із гілки останній пожовклий листочок, я теж думав про пагінці. Втішався синами... Тепер ось... чомусь не хочеться думати й про це. Одначе довести до кінця розпочато мушу, інших великих справ у мене немая.

Едик лежачи — ноги на спинці ліжка — розв'язував задачі. Я строго перевірив, чи всі, визначені на сьогодні, задачі й приклади він розв'язав. Я бачив, що своїми перевірками, своїми нотаціями ("вчи, вчи") настирився йому, що він позасвідоме може зненавидіти мене за цє, але не зважаю. Нехай ліпше... ненавидить і поступить, аніж пе поступить і любитиме. Та й ненависть від невдачі все одно проллється на мене. Я це почуваю.

Але й Едик сутужив з усіх сил, я бачив у його очах незнану раніше твердість, затятість, розуміння відповідальності моменту. Я вловлюю це з його очей, мені навіть трохи його шкода, але... шкода й ще чогось. Мені страшно, якщо він не поступить, і соромно, якщо поступить.

Стою на порозі вітальні й розмірковую отако, й здається мені: щось у моїх міркуваннях правильне, а щось неправильне. Мені мовби щось одкрилося, в тому, що мене оточує, але одкрився тільки красчок запони, хтось мені шепоче — ступи ще крок, шарпони, а я чомусь не зважуюся.

Я проганяю ту думку й надолужую роботою. Я взагалі працьовитий, як чорт, це не хвастощі, не похвальба, будь-яку роботу я виконую сумлінно і почуваюся кепсько, поки не завершу її. Для мене результат важить дуже багато, але не тільки він. Я не хочу сказати, що робота завжди приносить мені насолоду й що працювати для мене — найприродніший стан, не можу також сказати, що я виконую роботу од свідомості принести користь суспільству (хоч в кінцевому рахунку і цей момент дуже важливий), я таки роблю для себе, для себе й своєї родини, але нічого більшого в житті я не знаю, а знаю інше — тільки робота тримає нас на світі, тільки завдяки їй ми тримаємося купи.