Господар - Пагутяк Галина
В університеті, кажуть, можна обійтися й без інтелекту. Якщо можна, то не страшно. Я маю на увазі інше. Колись на Землі існувала теорія расизму, жертвою якої стали мільйони людей, що мали темний колір шкіри. Можливо, в даному випадку виникає подібне явище, вкрай небезпечне для суспільства, в якому ми живемо. Найстрашніше, що проголошується расизм з високої професорської кафедри!
Голос її побляк серед бурі оплесків, обурливих вигуків і сміху.
— Тут не сміятись треба, а гарно подумати, спробувати осмислити вчинок Сави, мотиви, які спонукали його це зробити...
Зрештою слово було надано Саві. Йому пояснили, що він має говорити: розповісти, як усе сталося, чому і до яких висновків він дійшов. У його лице вп’ялись сотні зацікавлених очей. Залягла напружена, дещо співчутлива тиша...
...Перший рік навчання Саві прийшлося туго. Майже не залишилось грошей, які він виручив, продавши будиночок. Сава не мав друзів, котрі б його пригощали. Коли студенти гуртом ішли обідати, він відмовлявся, кажучи, що добре попоїв уранці. Гроші все одно кінчились, і Саві, звісно, було не до науки. Голова в нього паморочилась, і виникало цілком природне питання: чому одні студенти можуть купувати дорогі вина і тратити гроші на різні непотрібні речі, а інші не мають за що купити собі хліба чи бодай піти в найдешевшу їдальню з’їсти тарілку супу? Томас теж міг би піти в університет, але з ним вийшло б те саме, що й з Саваю. Йому спало на думку знернутися до декана. Той вельми здивувався: навіщо Сава вступав, коли йому нема за що жити.
Студентів не брали на роботу, дбаючи про чиетоту еліти. Сава розумів, що він надто помітний, і подався шукати роботу в ті райони міста, де про нього навряд чи чули. Це будш квартали, де жили вантажники, злодії, повії, дрібні крамарі. Всюди напівро звале ні будинки, немощені вулиці, де на кожному кроці траплялись несподіванки: то худе кошеня, яке вигнуло дугою спину на купі сміття, то мотузка з білизною, розтягнута посеред вулиці, бабуся, котрої палить люльку на порозі вбогої халупи, голісінькі дітлахи. Це було незвично, але не надто страшне. Люди жили тут звичайні, тільки втомлені. Настільки втомлені, що навіть не звертали уваги на Савину зовнішність. А може, просто нічому уже не дивувались. Це буяй квартали старців і божевільних. Один безногий каліка, який жив з того, що просив милостиню, довідавшись, що Сава шука€ роботи, вгостив його яблуком і після довгої мовчанки сказав, що, либонь, найкраще Саві піти до Віктора. Це був директор мандрівного цирку, який розкинув своє шатро поблизу, на пустирі. Каліка сам провів Саву туди, вправно стрибаючи на милицях через калюжі й вибоїни.
Саві пощастило. Директор цирку, огрядний чолов’яга з крихітними вусиками, швиденько зметикував, який скарб дослала йому доля, і не скупився на обіцянки. Про "феномен Сави" він, слава богу, не чув.
Сава домовився, що виходитиме на роботу ввечері й виступатиме під іменем Сильвеетр. Будь-яка платня йото влаштовувала, тільки б вистачило на харчі. Так Сава став дресирувальником звірів і почав вести подвійне життя. Він дресирував усіх тварин, які були в цирку: голуби — то й голуби, поросята — то й поросята, собаки, кішки, єдина мавпа — стара й дуже розумна. І ласки. Так, ласки. Сава переборов усі страхи і взявся дресирувати ласків, що й стало його коронним номером.
Вранці він слухав лекції про еволюцію й біоритми, а ввечері упевнено пірнав у намет з клітками, відмикав їх і йшов разом зі звірами на репетицію. Попереду — Сава з мавпочкою ка руках, на плечах у нього голуби, обабіч — ласки. Замикали процесію два старих пуделі, що вміли рахувати, і кішки, яких навчили сидіти за атолом і пити чай. Всі звірі були навчені попереднім дресирувальником, котрий їх майже не кривдив, хіба що сп’яну, тож Сава не мав особливих труднощів. Уже через два тижні він виступав на арені, у вільний час готуючи власний номер. Звірі одразу звикли до нього, бо Сава вмів їх розуміти й поводився дуже лагідно; йому й на думку не спадало вдарити котрогось із них.
Крім дресированих звірів, циркову програму складали три немолоді хлопці-акробати, брати Пірси, фокусник з кумедним прізвиськом Ніж у серці, дві жінки-клоунеси, нещасні, озлоблені істоти, колишні повії, обом за сорок років. Саву клоунеси по-материнському полюбили. Без гриму й потворного блискучого шмаття вони виглядала цілком пристойно.
Щодо Віктора, то він давно покинув виступи і з обіду до вечора пересиджував у сусідньому шинку. Весь реквізит, люди і звірі вміщалися у старенькому автобусі та вантажній машині-фургоні. Директор і все товариство ненавиділи подорожі, на які їх штовхало зменшення касового збору. Вела все хазяйство дружина Віктора, вельми практична жінка. Інколи їй вривався терпець: вона люто лаялась.
Потрапляючи після занять в густу, задушливу атмосферу цирку, невигадливо прикрашеного блискучою бутафорією, з якої невблаганно осипалась позолота, Сава сам дивувався, як це йому вдається поєднувати два способи життя, два світи. Мабуть, причиною було те, що він серйозно ставився до будь-якої роботи і його неможливо було принизити.
Сава купав звірів, годував, вишкрібав клітки, які, власне, не людей оберігали від тварин, а тварин — від поганих людей чи жартівників, що напідпитку могли наробити великої шкоди.
Директорові не подобалось у Саві, може, лише те, що той не звертав ніякої уваги на публіку (насправді хлопець просто боявся туди хоч глянути).
Отак Сава жив більш як три роки. Номер з ласками приніс йому значний успіх, хоч публіка любила трохи гостріші враження, ніж ті, які давала сумовита пантоміма, що розігрувалась між Савою і ласками. "Людина-ласк" — про таку афішу для свого цирку мріяв Віктор, коли після пляшки вина він відчував у собі здатність завоювати весь світ. Однак Сава відмовився від будь-якої реклами, пригрозивши, що покине цирк. Він боявся, щоб не дізнались в університеті, бо ж студенти не мали права підробляти. Про моральний бік цієї справи він не думав, бо не робив нічого поганого і в цирку почував себе природніше, ніж у величному домі під назвою університет. Дні, коли у цирку не було вистав, Сава проводив у бібліотеці, й іноді його очі блукали по стелі, зупиняючись на вікні.
Притемнена арена. Сава, у сріблястому костюмі з перекинутим через плече яскраво-червоним оксамитовим плащем, виходить і, сівши на картонний камінь, виймає з кишені сопілку, притуляє її до вуст. Слабкий голос долинає до ласків. Вони кружляють навколо Сави, зачаровані мелодією. Сава прагне самотності й спокою. Він ставить між собою і ласками різні перепони: стіну, вогонь, воду. Але чари сопілки сильніші...
А потім темпі, смердючі вулички, де за кожним поворотом причаїлась смерть. Раптовий напад... Різкий біль у голові, болото, в якому Сава ледь не захлинувся. Він навчився захищати себе, йому доводилося відбивати напади невідомих, чути їх стогін, приглушені зойки, ніколи не знаючи, скільки нападників: троє, шестеро чи двадцятеро. Побитий, він змушений вернутися в цирк, вмиватись біля колонки з водою і йти спати до звірів, на купу соломи поруч з ласками.
Вранці, на заняттях, товариші підсміювались над ним, просили розповісти про любовні баталії, які Сава витримав цієї ночі. Він зводив усе на жарти.
Сава хотів, щоб хоч раз йому довелося захищати не себе, а когось іншого, хоч би й кохану, про яку він не мав права навіть думати і не мав часу шукати.
Влітку він вирушав з усім цирком у мандри. То були два щасливі місяці. Тіло його вкривалось золотистою засмагою, мозок відпочивав. На відпочинку звірі гралися в зеленій траві, скинувши з себе всю дресированість, тільки мавпочка Єва мерзла і, закутавшись у Савину ковдру, сиділа на приступці машини, безрадісно дивлячись на світ тьмавими очима.
Котроїсь зими вона померла, і Сава поховав її на звалищі біля самотнього дерева, про яке важко було сказати з першого погляду, живе воно чи мертве. Сава похукав на замерзлі руки, а потім підняв очі догори, але, крім одноманітного сірого неба, не побачив нічого. Йому стало Ще страшніше. Він розпалив багаття з дерев’яних уламків, які швидко згоряли, розтріскуючись вусібіч іскрами, і став чекати, що хтось до нього прийде. Прийшла замерзла кішка, довго терлась об стовбур кістлявою спиною, жалібно нявкаючи. Нарешті вмостилась Саві на колінах, і він гладив її брудну шерсть, тихенько наспівуючи якусь пісеньку. Кішці снились неспокійні сни, й вона здригалась усім тілом...
— Доки ви будете за мною йти? — нарешті не витримує Сава.
Той, до кого він звертається, невисокий худий хлопець з сірими очима і якимось безбарвним волоссям, спиняється і виймає з кишень руки.
— А може, я твій ангел-хранитель? — посміхається він.
— З яких це пір?
— Принаймні від сьогодні ним буду. Можеш повірити, що це для мене велика честь?
— То це ти?.. — вражено дивиться на нього Сава.
— Так, це я сьогодні підгавкував. Будьмо знайомі, Анастас.
— Вибач, поговоримо іншим разом. Я спішу...
— Куди? Куди може спішити студент, котрого вигнали з університету? Він може лише сісти ось на цю лавку і побалакати з ангелом-хранителем, що йому далі робити...
— Я знаю, що мені робити далі.
— Вештатись з мандрівним цирком? Є цікавіші заняття. Сідай і не дмися, як гусак. Ти по-дурному себе вів сьогодні. Могло бути інакше. Ти можеш поновитися згодом...
— Навіщо? Ноги моєї там більше не буде!
— Я ж кажу, ти міг поводити себе не так скромно. Всі горіли бажанням послухати пікантні подробиці з життя комедіантів. Я б теж послухав. А ти набрав у рот води. Нічого, завтра я дізнаюся з газет, що ти хотів сказати. А по радіо, напевно, передадуть биття твого сполоханого серця. Репортери так і увивались коло тебе. Для них, безперечно, не залишився непоміченим той факт, що ти двічі шморгнув носом.
Сава посміхнувся.
— Ну, якщо ти вже посміхаєшся, значить, все гаразд!
— А хто ти є насправді?
— Нещасний аспірант всього-на-всього. Якби я знав тебе раніше, тобі б вдалося уникнути цього дурного судилища. Принаймні у відповідь на їхній сценарій ми б розробили свій.
— А ця жінка, ти її знаєш?
— Трохи знаю. Це моя мати. Вона йде на пенсію, так що їй нічого не загрожує.
— Хороша в тебе мати.
— Мати як мати. Все життя мені вказує, що я маю робити.
