Початок жаху - Шевчук Валерій
Третього дня засіли тут-таки, в садку у сотника, за столом, і звеліли приводити до себе козаків та селян, яких сотник укаже. Сотник указував на тих, які чимось заборгували, обіцяв їм борг відстрочити без лихви, коли скажуть на мене таке й сяке, і вони, не бувши приведені до присяги, про що судді ніби й забули, виказали проти мене все якраз так, як велів їм сотник. Архієрей же сподівався, що я йому за це діло принесу презента, а що я того не зробив, то він не тільки допустив сотникові Дмитренку ображати мене, а й сам, погодившись із сотником, став моїм гонителем. Жінка моя, побачивши, що таке коїться і що я себе зовсім не захищаю, кинулася із презентом до архієрея, але той його не прийняв, сказавши:
— Коли той такий гордий, хай не з миски хлепче, а зі своєї гордості.
Моя жінка вдалася до менших чинів консисторії, ті її обібрали, обдерши як липку, пообіцяли посприяти, коли вдасться, але їм те не вдалося, тобто вони й не думали сприяти. Слідство закінчилося дуже швидко, мене ні про що не питали і не дозволили бути при дізнанні, а сотник Дмитренко подав до консисторії донесення з проханням ще до завершення моєї справи позбавити мене священства й намісництва.
Невдовзі по тому, 14 вересня, указом звелено мені явитися в консисторію на суд. Я на суд поїхав, жінка, проводжаючи мене, плакала, а насамкінець сказала спересердя:
— А бодай ти не вернувся, коли не дбаєш про наше дитя!
І з таким добротливим у дорогу напученням я й виїхав у дорогу, а коли озирнувся на дім, у якому прожив п’ять років, то той дім у моїх очах почав хилитатися й розпливатися, і я незвідь-чому подумав, що вже ніколи не переступлю його порогу і що жінці я, здається, догоджу цього разу, тобто раптово й увіч повірив, що додому таки не повернуся. Ще кільки разів оглядався, і всі рази дім, на мить проявившись, розпливався, ніби був із диму. Зрештою я змахнув із ока сльозу й упокорився, тішачи себе тим, що, хоч і роблять із мене страшного переступника, перед Богом я чистий душею, тож хай судить мене він, а не ці злочестиві люди, зокрема його перші служителі. І знову-таки в мені весь час не зникало відчуття, що весь світ і ці люди нереальні і що це розігрується чергова комедія, а може, й трагікомедія, а раз так, чого мені всім тим перейматися: що буде, те буде, не з’їдять же вони мене живцем. І в глибині душі в мене виникла негарна думка, що, може, це мені Господь сприяє, бо, покаравши за гріхи мої, а їх я тут докладно описав, принесе мені волю, і я знову, вільний та мирний, ступлю босими ногами на тепле тіло дороги, яка поведе мене в білий світ, у якому не знатиму житейських гризот, буду голий як бубон, бідний, як жебрак, не матиму й даху над головою, і вже ніхто мені в світі не позаздрить і капостей не чинитиме; злий подаяння мені не подасть, а добрий уділить, що зможе, й по-християнському пожаліє, бо й такі ще люди під сонцем не перевелися. Кажу, що це була негарна чи, точніше, недобра думка, бо я таки полишав напризволяще жінку й дитину, хоч ця дитина, може, й не моя, адже в неї були жовті, мідні очі, і навіть у такому малому віці вона увіч подобала на Іоанна Москівського. Тож коли Господь послав те дитя у світ, то знайде спосіб ним поопікуватися. А може, думав тоді я, приведе Господь і до такого, що мені вдасться ще зустріти Москівського, тоді я передам йому батьківське право, отже, догоджу жінці тим, що таки в дім свій не повернуся. З такими думками їхав я на суд у консисторській підводі і дивував машталіра тим, що тихенько наспівував собі під ніс і нічим не журився, тож він вряди-годи скошував на мене око, і те око здивовано поморгувало.
— Ге, отче, — не витримав він. — Таке начебто, що ви на весілля, а не на суд їдете!
— Не боюся суду при правді своїй, — мовив я. — Бо сказав Господь: "Доки небо й земля не минеться — ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться весь!"
— Ге, панотче, — зітхнув машталір. — То правда книжна, а є ще житейська…
Отож вересня 19 дня звелено зійтися в консисторію усім міським лавським священикам з причетниками. На той собор було виставлено мене й сотника Дмитренка, і той легко доказав вину мою при сприянні слідчих ієромонаха Євксентія, попа Гошкієвича та консисторського писаря Василя Козловського, які, окрім щедрих пригощень у домі сотника Дмитренка, повезли ще на возі презенти у вигляді курей, гусей та меду. Я ж до своєї вини не признався, бо не було її, а бачачи, що метати перла перед нечестивими річ марна й непожиточна, сказав тільки одне:
— Знаю, що ця консисторія мене праведно не осудить, бо праведність давно вже не в ціні, а в ціні презенти й облудництво. Тож маю надію, що осудить мене праведно консисторія небесна, на неї я покладаюся, а це значить, що в житті ліпшому нам з вами не зустрітися. Бо сказано в Євангелії: "Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається і не вийде наяв. Тож пильнуйте, як слухаєте! Бо хто має — то дасться йому, а хто не має — забереться від нього: те, що здається йому, ніби має". А ще там сказано таке, — мовив я, — "Добра людина із доброї скарбниці серце добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його!"
По тому я звів очі й руки до неба й зирнув туди, де сховано небесний чертог і де сидить по-справжньому правдивий суддя, закінчивши словами "Проповіді на горі":
— "Горе вам, тепер ситим, бо зазнаєте голоду ви! Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та плакати; горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні". Я сказав усе, панове судді!
Що по тому вчинилося, важко описати. Сотник Дмитренко почервонів, як буряк, і почав щось кричати, кричали й неправедні слідчі: ієромонах Євксентій, піп Гошкієвич і канцеляриста Василь Козловський, кричали міські лавські священики, архієрей так надувся спересердя, що, здавалося, от-от має тріснути, — метав на мене скажені позири; я ж відчував спокій і мир і мав на серці просвітлення, а в душі радість. І нічого дивного не було в тому, що не я лютував і непокоївся, а вони, бо вони всі знали, що судять криво й неправедно. Але хто нечестивий, той у своїй нечестивості твердне; хто грішний, той часто ще в більші гріхи поринає; хто хворий, хоче, щоб і здорові стали хворими, бо ті, котрі ступили на погибельний шлях, рідко із нього звертають, а з великою старанністю й запалом заганяють на нього праведних, прикладом чого є Іоанн Москівський. Через це я не міг сподіватися собі виправдання чи й милосердя, а чекав найсуворішого присуду. Лавські священики із архієреєм вийшли із судового покою, а я мав час і змогу спокійно помолитися Господові Богу, пресвятій захисниці нашій Богородиці і своєму патрону архістратигу Михаїлу, який, як мені часом здавалося, мене сюди на землю з Божої волі й послав.
І от мені почали читати декрета із вироком, я мусив його слухати стоячи. Мене позбавляли приходу, священства й намісництва цілком.
"Слава Богу, — подумав я, — це значить, що я знову вільний!"
Мені наказано повернути гроші, котрі брав непомірні за христини, вінчання, сорокаустне поминання та інше.
"Це вчинить та, котра ті побори брала, — сказав я подумки. — Бо не віддає боргу той, котрий того боргу не брав".
За биття начебто ведмедів, вовків, зайців мене засилали на дванадцять тижнів у монастир з відбуттям заслання на чорній роботі.
"Живіть щасливо, ведмеді, вовки та зайці, — сказав подумки я. — Не вбиває той, хто не має рушниці і в кого на серці мир".
За недавання причастя матері сотника Дмитренка я мав заплатити дев’яносто п’ять рублів безчестя або ж відбути покарання в монастирі на чорній роботі і в залізах продовж чотирьох місяців.
"Не заводьтеся слабкі із сильними світу цього, — сказав подумки я, — бо в кого сила, в того й правда".
Вибрав собі останнє, бо грошей власних не мав, а утяжувати надто жінку свою не хотів.
Приписали мені ще й те, що я взяв у канцелярії свою-таки служебну церковну колодницю, яка невідомо як у канцелярії опинилася, — за те я також мав бути штрафований, а що суддям в озлобі їхній за моє непримиренство й цього було мало, вони присудили дати мені пліттям сто ударів, а як я те биття витримав, уже написано.
Отож після всього, 29 вересня, заслано мене було в заслання до Мгарського Лубенського монастиря, а віз мене підданий Василь Лепський, який за те, що привіз мене, почав вимагати з мене плати, а що я не мав у себе ні шеляга, то зняв з плечей останню реверенду, тобто вже фактично позбавив мене священичого стану, за що я йому подякував. Він на мене видивився як на несповна розуму, але я вибачив простоту ума його.
Дописую свою книгу. Вона має дванадцять розділів, бо це число святе, отож і завершую дванадцятий розділ. Скажу, що сьогодні мене цілий день мучило лихе передчуття. Старанно переписував слова й молитви Дмитра Туптала, не менш старанно відвідував службу Божу, але воно в мені не зникало. Висіло за плечима, як зграйка комарів чи мух, яких я волочив за собою, чи як темний шлейф.
Під ранок сьогодні випав сніг, а вчора мурарі припинили роботу. Поденники цілий день плели солом’яні коверця і щільніше вкривали стіни, які мають простояти так цілу зиму. Теслі спішно добудовували комору для готових дощок і вчора також свою роботу завершили. Тертичні взяли річну плату і кілька днів тому з монастиря пішли. Рейцарі ще давніше збили дерев’яні плоти, а вчора прикрили вапняні ями. Майстри, що виготовляли двері, сьогодні вставляли їх у недобудований храм, щоб ніхто туди не заходив і нічого не попсував. Розійшлися й цегельники, поскладавши невикористану цеглу в комірчину, що для того навмисне була збудована. Лишався в монастирі лише сницар, який робив Де-Ісуса, і маляр, який до того Де-Ісуса малював ікони, — вони працювали не під відкритим небом, отже, холод їх не страшив. Мірочники свою работу завершили також учора, оброблений камінь вони сьогодні вранці перетягли до церкви й там залишили — укладатимуть його наступного року мурарі. Працювали ще також ковалі, які виковували хрести, ланцюги до хрестів, завіси до дверей, церковні замки та цвяшшя.
Загалом же вчора в монастирі був день завершення цьогорічних будівельних робіт, через що сьогодні в трапезній робітникам на обід видали досить горілки, після обіду вони від’їжджали.
