Мобі Дік - Герман Мелвілл
Та завважте! Нагорі на марсах трьох щогл стоять троє марсових і пильно видивляються нових китів; а коли тих нових китів уполюють, вони неминуче забруднять старовинні дубові меблі й зоставлять десь хоч би невеличку масну плямку. Так, так! І не раз буває, що після найтяжчої безперервної праці без сну й спочинку протягом дев’яноста шести годин, коли з вельбота, де в них порозпухали зап’ястки від цілоденного веслування вздовж екватора, китобої піднімаються на палубу лише для того, щоб тягати грубезні ланцюги, надсадно крутити кабестан, рубати й різати сало, обливаючись потом коптитись і шкваритись на подвійному жарі екваторіального сонця й екваторіальної салотопні,- коли після всього цього вони нарешті заходяться чепурити корабель, щоб зробити з нього бездоганно чисту молочарню, або, навіть уже застібають коміри чистих курток, раптом знову лунає крик: «Он, он, дмухає!» - і вони, здригнувшись, знову спускають човни, й знову мчать на бій з китом, і наново мусять проходити крізь усю ту надсаду. Ох, друзі мої, це ж означає вбивати себе! Але таке життя. Ба ледве-но ми, смертні, спроможемось тяжкою працею витиснути з величезної громадини цього світу скупу, але дорогоцінну пайку спермацету, а тоді втомлено й терпляче очистити себе від світовото бруду та навчитися жити в чистому ковчезі душі,- ледве-но ми спроможемось на це, як знову лунає: «О, о, дмуха!» - і дух ударяє фонтаном угору, а ми подаємося в погоню за якимсь іншим світом, щоб прожити нове життя на старий лад.
О метемпсихоз! О Піфагоре, о ти, що помер дві тисячі років тому в ясній Греції, такий добрий, такий мудрий, такий лагідний! З тобою я проплив у своєму останньому рейсі понад узбережжями Перу, і хоч який нерозумний сам, а навчив тебе, зеленого новачка, сточувати линви!
99
ДУБЛОН
Раніш уже оповідалося, що Ахав мав звичку ходити по юту сюди й туди, повертаючись назад завжди в тих самих місцях: біля нактоуза й біля грот-щогли. Та за великою ряснотою всяких подробиць, що їх треба було описати, я не згадував, як під час тих прогулянок він іноді, коли був особливо заглиблений у свої думи, щоразу спинявся в тих місцях і якусь хвильку стояв, утупивши чудний погляд у щось перед собою. Коли він зупинявся перед нактоузом і втуплював очі в загострену компасну стрілку, той погляд разив, наче стріла, так само загостреним напруженням думки й волі, а коли, пройшовши до грот-щогли, зупинявся там, тоді його очі пронизували, мов гвіздками, прибиту до неї золоту монету, і в них світився вираз неухильної рішучості, лише трохи відтіненої якоюсь несамовитою тугою чи навіть безнадією.
Та одного ранку, коли він завертав назад коло того дублона, його, здавалося, вперше зацікавили дивні знаки й написи, викарбувані на монеті, ніби він уперше почав тлумачити для себе на якийсь маніакальний лад те значення, що мусило таїтися в них. А якесь приховане значення таїться в усіх речах, бо інакше всі речі були б небагато варті, та й самий наш круглий світ був би тільки пустим знаком і годився б хіба на те, щоб продавати його возами для засипання вибоїн на Молочному Шляху, як ото розпродують гори під Бостоном.
А дублон той був викарбуваний з найчистішого, щирого золота, добутого десь у самому серці гордих гір, з яких на захід і на схід течуть по золотих пісках витоки не одного Пактолу. 150 І хоч тепер він був прибитий посеред усяких іржавих залізних шворнів та позеленілих мідних цвяхів, одначе, неприступний ні для якої іржі чи тліну, так само несплямлено сяяв своїм еквадорським блиском. І хоч той дублон опинився серед відчайдухів та урвиголів і щодня й щогодини до нього доторкалися їхні руки, а довгі ночі, сповиті густою темрявою, могли приховати будь-яку злодійську спробу, проте кожного ранку сонце заставало дублон там, де залишило його ввечері. Бо він був відкладений і освячений для єдиної мети, що будила святобливий страх, і хоч які моряки свавільні та розбещені, тут усі шанували його як талісман Білого Кита. Інколи вони розмовляли про цей дублон під час докучних нічних вахт, міркуючи про те, кому ж він урешті дістанеться і чи лишиться той щасливець живим, щоб його витратити.
Ці царствені золоті монети з Південної Америки - ніби медалі сонця й емблеми тропіків. На них бувають щедро накарбовані пальми, перуанські лами та вулкани, сонячні диски й зірки, екліптики, роги достатку, розмаяні знамена, і тому коштовне золото набуває ще більшої коштовності й блиску, пройшовши крізь оті монетні двори, такі по-іспанському поетичні й багаті фантазією.
Волею випадку дублон «Пеквода» належав до найпишніших зразків цих монет. По краю його кільцем бігли літери: «Republica del Equador: Quito». Отже, ця блискуча монета прийшла з країни, розміщеної на самій середині земної кулі, під великим екватором, і названої його ім’ям, і викарбувана була на схилах Андів, у краях, що не знають осені. В обрамленні з тих літер були зображені три вершини Андів: над однією з них бухає вгору полум’я, на другій - стоїть вежа, на третій - кукурікає півень, а над усім тим - дуга Зодіаку із звичайними кабалістичними зображеннями, і на вершечку тієї дуги - сонце, що входить у точку рівнодення в сузір’ї Терезів.
І ось перед цією екваторіальною монетою зупинився Ахав, привернувши тим увагу всіх.
У гірських вершинах та вежах, як і взагалі в усіх високих та гордих речах, завжди є щось від себелюбства… Ось хоч би й оці шпилі, горді, як сам Люцифер: міцна вежа - то Ахав, і вулкан - теж Ахав, і відважний, непогамовний птах - так само Ахав. А це золоте кружальце - тільки символ ще круглішої земної кулі, яка, мов чаклунське дзеркало, показує кожному тільки відбиток його власного таємничого єства. Багато труда й мало зиску судилося тим, хто хоче, щоб світ розгадав їх, бо світ і сам себе не може розгадати. Мені здається, що оце сонце, викарбуване на монеті, має
