Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Хлопчик пам’ятав, як виглядали палацові – бадьорі, товариські (навіть занадто!), рухливі. А мракковари господаря кав’ярні були мляві, з тьмяними боками, з ніжками, що запліталися на ходу. Вони ледь-ледь шкутильгали подвір’ям і зрідка випускали слабенькі струмені пари.

– Лишенько, – погодився один із Мосей. – І що це на них найшло? Невже хтось випустив із клітки Всесвітній Сум?

Рету-Де-Мон замахав руками:

– Що ти! Сум як сидів у географічному парку, так і сидить! Його інвентаризували, дали номерок і наказали "не порушувати"! Тобто на відвідувачів не нападати і за межі своєї ділянки не вилазити.

– Слухається?

– Слухається! У нас тепер знаєш які суворі порядки!

– Бачили, – скептично відгукнулися Мосі. – Мабуть, Сигізмунд Брехло руку доклав, га?

– Він самий... Двері зафарбували та й будинки перефарбували майже всі поспіль!

– Це ми помітили, – зітхнув Фімка. – Ну і нудно ж тут тепер стало...

– Не те слово! – підтримав Рету-Де-Мон. – Просто сумно! Жити не хочеться!

– А чого ж ви дозволили? – обурилися Мосі.

– Але ж Сигізмунда пані Бенбоу підтримує. Ти з нею знайомий?

– Доводилося зустрічатися...

– А ти можеш уявити, щоб хтось ризикнув їй заперечити? Еге ж!.. До того ж, – додав він, – у нас зараз лихо крутіше за Сигізмундові вигадки. Зник Горщичок.

– Як зник?! Куди зник?! – в один голос закричали Мосі й Фімка.

– Отак – зник, – невесело посміхнувся Рету-Де-Мон. – Хтось поцупив його з Кухні.

– Але навіщо?!

– Пам’ятаєш, Фімко, я розповідав тобі про Короля-Маляра? Вважається, що він повернеться після того, як намандрується досхочу. Чи коли з Охами щось трапиться.

– Ви вважаєте, Горщичок спеціально поцупили, щоб Король-Маляр повернувся?

– Чому ж ні? Адже Горщичок зник після того, як усю владу в місті загарбав Сигізмунд.

– Ну, а раптом це зробили, щоб нашкодити?..

Рету-Де-Мон похитав головою:

– Сумніваюся. Ми ж усі тут харчувалися раніше, як то кажуть, зі спільного Горщичка. Звичайно, залишаються мракковари, але, як бачиш, вони почуваються дедалі гірше. Тримаємося тільки завдяки правам, але їх скоро на всіх не вистачатиме. Ти помітив, що в місті майже немає повітряних куль?

– Так. Я подумав, це тому, що вже вечоріє, і...

– Ні, вони просто перестали літати. Наші повітряні кулі й кораблі живилися тінями міжДвірних вітрів. Тепер вони голодують і впадають у сплячку. А мракковари, на мою думку, хворіють через те, що сюди перестали потрапляти сонячні зайчики з інших світів. Мракковари харчувалися саме ними.

– Ось чому вони так накинулися на мене, коли ми прийшли до палацу! – здогадався Фімка. – Напевно, на моєму одязі десь причаїлися сонячні зайчики з мого світу.

– Імовірно, так воно і було, – кивнув Рету-Де-Мон.

– Нас от що цікавить, – подав голос Мось. – Наскільки Ми пам’ятаємо, чарівний Пензель дістався Сигізмунду. Він і тепер у нього?

– Він Пензля з рук не випускає ні вдень, ні вночі.

– І ним же Сигізмунд зафарбовував Двері?

– Ні, для цього вистачило звичайних пензлей і фарб. Але деякі порядки в Охах він навів – вірніше, намалював – саме чарівним Пензлем. Все, що ви бачили в географічному парку, його рук справа.

– Отже, – продовжував Мось, – чому б нам (Ми маємо на увазі не тільки Нас-тарганів), – поспішно уточнив він, – чому б нам не поцупити Пензель? Наскільки Ми пам’ятаємо (це Ми вже про себе), за допомогою Пензля можна відкрити ті особливі Двері, які ведуть у світ, куди пішов Король-Маляр. От і відкриємо! І покличемо його на допомогу!

– Чудова ідея, – зітхнув Рету-Де-Мон. – Тільки як її здійснити?

– Ну... – кашлянув Фімка, розуміючи, що ще трохи, і його друзі ухвалять поспішне рішення, яке може йому не сподобатися. – От мені, наприклад, здається, що якщо і красти, то... Брехло – тип небезпечний... Ви не подумайте, що я боюся, просто...

– Збройне пограбування не годиться, – підсумував Мось. – Ми (таргани) теж так думаємо. Зброї в нас (нас усіх) немає. Та й як грабіжники ми не вельми кваліфіковані...

– Але ж і Сигізмунд повинен інколи спати, – замислено сказав Фімка. І додав обережно, пам’ятаючи, у яке місто потрапив: – Ну, мені здається, що повинен...

– А це ідея! – вигукнув Рету-Де-Мон. – Ми проберемося до будинку Брехла і викрадемо Пензель, коли він спатиме.

Фімка подумки зітхнув з полегшенням: збройне пограбування відмінялося.

– Але перш ніж робити це, нам варто довідатися, де знаходяться особливі Двері, що ведуть у світ Короля-Маляра, – зауважив Рету-Де-Мон. – Можливо, нам доведеться рятуватися втечею і кожна хвилина буде на вагу золота. Я маю на увазі, що після викрадення ми не матимемо часу з’ясовувати, куди саме бігти.

– Розберемося, – впевнено заявив Мось. – Тобто розберемося Ми, таргани. Поки ми тут з вами теревенимо, певні розвідувальні роботи вже ведуться.

– Тоді які наші плани? – запитав Рету-Де-Мон. – І чи можу я чимось бути вам корисним?

– Нам потрібен час, щоб уточнити всі деталі. Мінімум – до ранку.

– Кав’ярня до ваших послуг. Фімка може тут заночувати – і ті з вас, Мосей, хто не пішов у розвідку, теж, – запропонував Рету-Де-Мон. – Місця на всіх вистачить.

Трохи згодом Фімка сидів на подвір’ї кав’ярні і сумно дивився на мракковарів. На душі в нього було тоскно, і не тільки через недугу цих маленьких істот. Фімка сумував за домом – усер’йоз, як ніколи ще в житті ні за чим не сумував.

І чомусь найбільше було шкода акваріумних рибок, яких він так і не погодував.

– Додому хочеш? – здогадався Рету-Де-Мон. Хазяїн кав’ярні закінчив усі господарські справи і тепер, без свого фартуха, мав абсолютно буденний вигляд. – Не переживай, – сказав Рету-Де-Мон, – ми знайдемо вихід. Навіть багато виходів – в усі світи, чиї Двері зафарбував Сигізмунд.

– А раптом не вийде?

– А ми дуже постараємося, і тоді неодмінно вийде. Та що я тобі розповідаю – сам побачиш! А тепер йди-но спати. Вранці матимемо багато роботи.

Зранку, снідаючи несмачною мраккою, Фімка вислухав доповіді тарганів.

– Ситуація така, – звітував Мось. – Сигізмунд живе неподалік від цієї кав’ярні. Цвяхи в його будинку дуже смачні, Ми куштували...

– Не відволікайся, – нагадав Фімка.

– Так, вибач. Отже цвяхи в будинку смачні, а більше нічого у тому будинку доброго немає. Ну, і Пензель... Він його повсякчас носить з собою; навіть коли спить, обнімає, як дітлахи усіляких плюшевих ведмежат. Яка гидота! Цих плюшевих ведмежат зовсім неможливо їсти!..

– Моєю! – докірливо вимовив Фімка.

– Ох, знову відволікся, вибач. Так от, про Пензель. Брехло не залишає його ні на мить. Тому підмінити чи вкрасти так, щоб він не помітив, не вдасться. Доведеться здіснювати напад!

– Без цього ніяк не обійтися?

– Ну, хіба що ми обійдемося без самого Пензля.

– А може таке бути?

– Не знаю. Один із Нас учора був у палаці. Він запитав у Розалінди і Меліси про ті самі Двері, але вони нічого не знають. Може бути, Брехло зафарбував і їх. А може, вони просто дуже добре заховані. Мелісса сказала: певно, щоб відшукати Двері, потрібен чарівник. Справжній чарівник!

– По-моєму, в Охах кожен мешканець – чарівник.

Рету-Де-Мон зажурено похитав головою:

– Ти помиляєшся! Для тебе, напевно, всі ми виглядаємо трохи дивними, тобі здається, що ми здатні творити чудеса. Але ми – звичайні. І водночас кожен із нас – унікальний. Як і ти. Як і кожен з тих, хто живе у твоєму світі. Але, звичайно, ми не чарівники: не вивчаємо магію,, хоча іноді й користуємося нею. А це різні речі. Ти можеш користуватися тарілкою, але коли потрібно буде зробити кілька нових тарілок, ти тільки розведеш руками. Чи не так?

– Але невже в Охах немає жодного чарівника?! – засмучено вигукнув Фімка.

– Раніше їх було тут багато, та коли Сигізмунд почав зафарбовувати Двері, більшість із них повтікали. Залишився один-єдиний чарівник, але він – Порядник.

– І його звуть Лонгій-Л’Оккі, – додав Мось. – Тільки він зник, і ніхто не знає, де він тепер.

– Ну що ж, – підсумував Рету-Де-Мон, – доведеться, мабуть, нам, друзі, зазирнути на вогник до мого молодшого брата. Здається мені, він єдиний, хто може нам допомогти.

– Він чарівник? – із надією запитав Фімка.

– Ні, – відповів Рету-Де-Мон. – Він – детектив.

Розділ двадцять шостий,

у якому друзі знаходять Лонгія-Л’Оккі, але все ж не можуть відшукати чарівника

Так і вийшло, що під час описаної в двадцять четвертому розділі розмови у двері будинку Колреша Ямса постукали.

Великий детектив відчинив двері й радісно вигукнув, побачивши свого старшого брата, Рету-Де-Мона Ямса в компанії Фімки і Мосей:

– Очі б мої вас не бачили!

– Давненько ти до мене не забігав! – сказав він, коли гості зручно влаштувалися в кріслах. – Ну, розповідай, що трапилося.

– Може, спершу познайомиш нас зі своїм приятелем, який ховається в льосі? – запропонував Рету-Де-Мон.

– Упізнаю свого старшого брата! – засміявся Колреш. – Ти завжди був проникливим. Я ж казав, тобі слід було податися в детективи.

– Два детективи для такого міста, як Охи, – забагато. Хтось повинен годувати городян, правильно? Ну то що твій приятель, він так і ховатиметься?

Великий детектив підвівся з крісла і відкинув ляду:.

– Виходьте. Ви ж чули, від мого брата нічого не приховаєш.

У кімнату вибрався невисокий пан абсолютно непримітної зовнішності, якщо не зважати на темні окуляри, що майже повністю закривали його обличчя.

– Очі б мої вас не бачили! – привітався він з Ре-ту-Де-Моном і Фімкою (Мосей він не бачив, вони, як завжди, відсиджувалися в кишенях Фімчиної куртки). – Даруйте, що ховався, від вас у льосі. Зараз у мене такий період життя, коли хочеться побути на самоті. Так би мовити, переосмислити прожите і все таке. Ну, ви розумієте?

– Розумію, – погодився Рету-Де-Мон. – Але скажіть, чи довго ви маєте намір залишатися на самоті?

– А чому вас це цікавить, шановний?

– Та, бачите, Лонгію-Л’Оккі, ви тепер єдиний в Охах чарівник. І нам дуже потрібна ваша допомога.

– Заждіть, – втрутився отетерілий Фімка. – Я ж бачив цього Лонгія-Л’Оккі, він зовсім по-іншому виглядав. Він же височенний був, як три баскетболісти вкупі! Щось тут не так!

– Усе так, Фімо, – заспокоїв його Рету-Де-Мон. – Тепер з паном чарівником справді все так, еге ж?

– Ви надзвичайно проникливі, – посміхнувся крізь свої темні окуляри Лонгій-Л’Оккі. – І водночас ви помиляєтеся. Зі мною дійсно все так, я ніби загубив себе і довгий час не міг відшукати.