Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Він сам не знав, чи ця земля була колись його чи ні. Міг помилитися, бо пішов на службу ще дитиною, і ніколи не вертався, аж донині. Коли служба його скінчилася.
Він ночував тут уже кілька днів.Не міг покинути цього місця.Як тільки виходив край поля, щось його завертало.Почував такий страх, що ноги йому німіли, й нападав плач.Іноді йому ввижалися чорні вершники на чорних конях, без лиця.Наставляли на нього блискучі списи, і не пускали. Часом перед очима бухкав огень і клубочився чорний дим. А іноді стрічала його якась музика, така смутна, що тікав, аби серце не розірвалось. Плакав ще й від того, що крила його поламались, коли він упав акурат між тим, що було дзвіницею, і тим, що було піччю.Пір’я обсипалось, і він на ньому спав у печі, а кості склав у кутку.Уночі вони часом торохкотіли, нагадуючи про нетривалий політ. А на його тілі ще не зажили рани від падіння.
Не знав, куди йти.Теребив колосся, збирав у лопух росу, і не можна сказати, щоб це було уже так зле. Птахи співали над ним, сюрчали коники, літали метелики та мухи, й часом у ньому оживали відчуття дитинства: безпричинна радість і солодка захищеність. Вони п’янили наче вино, насувались тисячею звуків і запахів. І може тому на сторожі їх стояли вершники на чорних конях та стіна вогню.
Але він знав, що прийдуть женці з серпами, зітнуть жито, і він змушений буде покинути свій притулок. А далі ще гірше – зима, сніг, мороз.Чув, що є печери, геть далі, і зовсім близько Чорний ліс. Але піч була до нього така добра. Піч його дитинства.Була замість мами.
Якось пополудні він почув писк у житі, й кинувся туди, щоб порятувати якусь малу істоту від великого хижака.І побачив ласицю, котра наступала на щось кошлате, яке завзято оборонялось загостреним патичком, і вже знемагало від ран.Чоловік криком і тупанням відігнав ласицю, і та рудою змійкою шелеснула в жито, дуже неохоче, бо від запаху й смаку крові втратила контроль.Чоловік нахилився над звірям.То була якась кошлата почварка завбільшки з кошеня, з крихітним людським личком.Важко дихаючи, істота опустилась на землю.Спершу чоловік злякався, а далі, побачивши, що почварка спливає кров’ю, відірвав смужку від сорочки й перев’язав рани, а тоді взяв на руки й поніс до свого дому – печі.По дорозі раптом згадав, що то може бути хатник, котрий є у кожному порядному домі. Для хатника треба ставити грудочку каші на ніч, чи черепок з молоком, і, боронь, Боже, щоб не дати до страви солі. Сам він, будучи маршалком, лягав пізно і нераз бачив якусь кошлату тінь в покоях чи на кухні. На жаль, ця істота нічого не говорила, тільки часом тихо стогнала. Голос у неї був, напевно, ще тихіший.Та й чи бесідували хатники з людьми? Хто зна...Їм, як котам, важливо, щоб був дах над головою, теплий припічок, і щоб люди дбали за них.Чомусь йому подумалося, що усі ці істоти, що їх ксьондз обзиває бісівськими вилупками, мусять тепер ховатися.Але ж хатники не бояться ні хреста, ні свяченої води.Може, се їм і неприємно, але мусили змиритися. Тепер кожну хату посвячують.
Думки в нього почали плутатися, бо всі ці дні він спав, ослаблений голодом і нічною вогкістю. Ніколи не снилося йому попереднє життя, а щось тепле й солодке, як дитині, що лежить в колисці.Часом м’які котики тулились до нього, часом він був ніби загорнений у пір’я,часом у свіже пахуче листя.А коли прокидався, то відчував страх. Навіть худобина знає, що прийде зима, бо сам Господь запровадив переміни в природі.І вершники на чорних конях його не пускали. І вогонь у людський зріст.Біда.
Прокинувся він, бо мусив прокинутися. У темряві горіли червоним очі хатника і він хрипів. " Кінчається, " — здогадався чоловік, і так йому стало шкода бідолаху. Бо міг би видужати, і вони б придумали, як перейти межу поля. Він простягнув палець, щоб помацати лоба хатнику, і відчув, як зуби вп’ялися в той палець.Так заболіло, що він втратив на мить свідомість. Коли отямився – була тиша.Мовчали цвіркуни, мовчало жито, мовчали миші в своїх нірках. Така тиша настає, коли душа відлітає від тіла.Він подумав, що сам вмер.Але усе ще болів укушений палець. Його кінчик світився ледь зеленуватим світлом.Він підніс його до очей, і поки світло згасало, встиг роздивитися хатника.Лице в того розпогодилось, очі мав заплющені, і здавався довшим, хоча й мізернішим. Бо коли дух виходить, тіло спласає.Він не раз бачив. Пережив дві моровиці: підчас першої вмер отець, а після другої – мати.І тут палець знову засвітився ясніше, і чоловіка пронизала думка: та ж пан-господар теж умер, і щось мусило трапитись з домом. Бо чого б хатник прийшов до нього. По тому в його серці утворилась пустка й почала ніби засмоктувати чоловіка всередину.Мертві випромінюють страх.Він не знав, що робить, але закопав тут-таки в печі тіло хатника, завинувши його в шмат сорочки, й виліз надвір. Небо блідло.Здалеку озивалися півні.Срібно блищало жито, вкрите росою.
Палець засвітився знову. Чоловік чекав, яка тепер думка прийде до нього, але нічого такого не було, тільки наростало гупання серця.
А потім, як сонце почало сходити, з’явилося троє косарів: двоє старших і хлопець, майже дитина.Мали при собі клумачок з хлібом і глечик з водою.
Чоловік розвернувся і пішов у протилежний бік, туди, де мало заходити сонце, де чорнів на обрії безконечний ліс.Він зрозумів, що втомився від людей. І не хоче їх бачити.Знав також, що чорні вершники на чорних конях, стіна вогню, й несамовито сумна музика більше не стерегтимуть його.
Село.Весілля.
Хлопець йшов дном яру, де вже сизіли ягоди терну, провісники перших заморозків, на плодах шипшини зелень статечно переходила в жовтизну, довгі пасма висохлої трави мішались з темнозеленими твердими стеблами кропиви, сірі лопухи приховували ледь помітний струмочок.Усе було майже дозріле, усе перебувало на межі, переступивши яку можна говорити про виконання призначення, і спокійно віддатись сну, після чого прокидаються або ні.Залежно від того, ким ти є: травою, деревом, метеликом чи кротом.Сонце щедро освітлювало дно зовсім неглибокого яру і стежку, що провадила ним.
Дорогу хлопцеві перетнув кущ дикого бозу, щедро всипаного кетягами ягід.Він взявся за нього рукою, і долоня забарвилася чорнильним соком. Це нагадало про науку, яку Матвій відбував упродовж кількох років далеко від дому.Він глибоко зітхнув і тут почув музику.Вона увірвалося в його вуха, ніздрі, рот, очі – й він аж захитався.Усе тіло охопила млість.Та музика чимось нагадувала оту.Тільки була більш земна, веселіша.Матвій з розпачем подумав, що це омана, що це йому причувається.Заплющив очі, щоб додати цьому несподіваному явищу більше ілюзорності, і стояв так якийсь час, а коло нього роїлися оси й джмелі, що він їх потривожив, ступивши в солодку й пахучу тінь дикого бозу. Він уявив собі обличчя музикантів, на яких як і тоді не відображався настрій музики, ніби сопілка й скрипка грали самі, забираючи в них не лише голос і дихання, а й душу: бліді, довговиді з темним волоссям, що спадало на плечі.Такими, як тоді вночі. Тільки тепер темрява була створена ним самим, з червонуватими відблисками.
Потім розплющив очі.Музика пливла над яром, відчайдушна, дзвінка, дика, то наближаючись, то віддаляючись. Матвій кинувся догори, просто між два кущі терну, не почуваючи болю від колючок, що роздирали йому лице й руки, так боявся, щоб музика не втекла, ніби це справді від нього залежало.У своїх мандрах він дійшов до краю, і йому нарешті мав бути поданий знак, бо досі він просто ходив, дивився, слухав, але люди нічого не знали, справді не знали.За цей час він збагнув, які всі люди йому чужі, як важко до них озватись.Як важко бути таким, яким він був раніше.Та якби він зустрів себе колишнього, то не впізнав би, бігме, не впізнав.
Нарешті Матвій вибрався нагору.Сонце спершу осліпило, бо став супроти нього.Але потім розгледів процесію, що прямувала туди, де із зеленого шумовиння виринала верхівка церкви, вкритої гонтою.Щось барвисте, веселе, однак музика линула не звідти, а з-поза короткої сріблястої нивки жита.Білі клапті хмар швидко пливли
глибоким синім небом.Угорі був вітер.А музиканти були за нивкою.Матвій помахав їм рукою, але ті навіть не повернули голів.Не вагаючись, хлопець кинувся їм навперейми, через жито, але дорогу йому заступив житній вовк, здоровенний, з трохи скошеними жовтими очима.Не загарчав, не вищирив зуби, лише загородив дорогу могутніми грудьми. Матвій кинувся вздовж нивки, і наздогнав музикантів вже на дорозі, коли ті вийшли навперейми процесії. То було хлопське весілля. Молодий їхав по молоду, аби з нею повінчатися. Але без музики. Отож люди зупинились і слухали гру музикантів, як слухають вітер, що виривається з гір в долину.Доки вони стояли, Матвій рухався, але сонце било по очах дружбів, і вони не бачили високого хлопця із закривавленою на грудях сорочкою.
Музикантів було не троє, а двоє, але Матвій їх упізнав по блідому виду.Той. що зі скрипкою, кивнув, а другий відняв сопілку від уст і сказав Матвієві:
— Бери бубон, будем грати на весіллі. Що то за весілля без музики.
І відчепив від пояса невеликий бубон, завбільшки з решето.Матвій не встиг отямитись, як уже опинився разом з музикантами попереду весільної процесії, і бив у бубон подряпаними терном пальцями, ляскав долонею, відбиваючи такт.Той, що був з сопілкою, накинув йому на плечі латаний кунтуш з повідриваними гудзиками, і це перемінило хлопця на щось більш людське.Він ще послинив руку, пригладив розкустране волосся.І от вони забрали молоду й повели її до церкви вінчатись, але до церкви, звісно, не увійшли. Музиканти стояли осторонь; перешіптуючись між собою, позирали на Матвія. А той сперся на липу й крутив бубон у руках. Було йому трохи не по собі.У голові почало розвиднюватись, правда, повільно і несміло, як то буває пізньої осені, коли туман особливо густий.Спочатку він здивувався, що тут робить.Навіть згадав батька: ото б він розсердився, якби його побачив з бубном на чужому весіллі.Поки йшло вінчання, він мав час також ліпше придивитись до музикантів.Не мали сріблом шитої одежі, але були схожі на тих, хоч тепер Матвій не зовсім був певний. Більше нагадували пастухів своїми обвітреними лицями.А може й були колись пастухами, доки світ не перевернувся для них з ніг на голову.
Із високої трави ледве визирали потемнілі хрести могил, забутих на час жнив.У такий час і весілля не справляють, однак Матвій, відірваний від селянського побуту, про це не знав.