Маруся - Квітка-Основ'яненко Григорій
Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашої Марусi.
Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малює труну — та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що її робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; — а обоє старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом — крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", — i розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вiкно... лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..
У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як їде i чує, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!" — а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазяїну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.
Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..
Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили... аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:
— Марусю!.. Де моя Маруся?
— I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! — став йому Наум казати. — Покинула нас!
Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чує нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити... Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала... Василь, сеє слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться до неї... припав, цiлував їй руки... I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю... моя Марусенько!" То покинеть її, плаче та вбивається, та вп'ять до неї. А народ таки увесь, та що то — i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.
Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та щось i приговорює з горючими сльозами. От Наум йому i каже:
— Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було.
— Вам її бiльш жаль? — каже Василь. — Та як се можна i подумати? Я її любив у сто раз бiльш, чим ви!
— Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш...
— Тату, тату! — жалiбно сказав Василь. — і вам не грiх так говорити... i у яку пору i у якiм мiсцi?...
Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у своєму умi, сам собi розговорювати:
"Їх правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.."
Слухавши такiї його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб — нехай бог боронить — самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божої волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнiї; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його... i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним.
Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала".
Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.
Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ — так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то iз города понаходило i понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.
Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв — так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланялися i просити:
— Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог — воля його свята! — замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште своїм послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу...
Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним.
Далi, уставши i вiддохнувши, каже:
— А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.
От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.
Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже:
— Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають їй вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки. Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою... а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.
Тут їм i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий, що попереду носять.
А там поперев'язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшивані заснiвками. Такими ж рушниками поперев'язували i свашок, та ще їм i по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев'язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав'язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолоченої шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у трунi, а коць* (*Коць — рiд килима.) важкий, з розводами i посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, і щоб усе те пiшло на церков божу за душу помершої.
Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, — чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь — роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; — а жiноче, — то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi, — таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, — усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись:
— Слава тобi, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки i обдiлити добрих людей.
