Тигролови - Багряний Іван
Вража дівчина, вона таки має підставу кепкувати.
Мати махнула рукою, засміявшись, і пішла швиденько до хати.
— Мені ніколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.
— Ну, то видайте йому вірьовку. Але ж як він увірветься та й уб'ється з черемхи? — Але це вже без сміху, а насупивши брови.
Григорій пішов у сіни, взяв довжелезну вірьовку, скручену у грубий сувій і, розв'язавши кінець, підійшов до товстої й високої черемхи.
— Високо тобі? — спитав.
— За вершечок.
Григорій прив'язав кінець не за вершок, а все-таки повище, для чого підтягся на руках од гілки до гілки. Потім узяв другий кінець і озирнувся, де прив'язати.
— Куди тобі? — спитав.
— За он ту сопку, — кивнула, не глядячи, у бік синіх гір.
Григорій потяг вірьовку до комори. "Вража дівчина!" Вірьовка була трохи покоротка, він її так потяг спересердя, що вона перервалась посередині.
— Ну... Таку вірьовку — і порвав... От іще! — І не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вірьовка таки була ніби ж дебела. А далі вже глузливо: — Це ж ти ще не обідав!.. А що буде, як пообідаєш...
Григорій, зніяковівши, зв'язав вірьовку посередині, прив'язав до хлівця і, не оглядаючись, пішов собі.
— Куди ж ти тікаєш? Тобі мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди ліпше, я сама, а то ще порвеш що.
Григорій пішов до річки, зібрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, і, боячись, щоб не впало що, приніс і поклав усе на колоду. Наталка навіть не глянула на нього. Байдуже собі і моторно розвішувала все на вірьовці, на гіллі, на латах. Григорій подивився на неї скоса, посміхнувся і пішов собі до річки на брід...
По якімсь часі загавкали радісно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетіли з шаленим гавкотом на Наталку і мало не збили її з ніг.
Двір виповнився галасом, дівочим сміхом, криком на подурілих собак. А вони як шалені закрутили дівчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самі губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес...
— Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.
А собаки вже забачили Григорія коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з'їли, мабуть. А так — зупинились, погарчали і кинулись знову до дівчини. А дівчина сміялась, гомоніла до собак:
— Не чіпайте його, бо руками вас порозриває... А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав'ючені. П'ятеро коней.
Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.
Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик.
Обоє забачили Григорія, посміхаються. — Ого, синку! Брикаємо вже? — зрадів старий Сірко, бредучи через воду навпрост. — А ми тобі гостинця доп'яли!
І, перейшовши воду, старий став, широко розставив обійми. Григорія ніби невидимою силою підштовхнуло, як малого, але він витримав.
Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.
Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові зростом, і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтіла очима, глядючи на них.
— Два ведмеді! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустріч.
— Подивимось, який ти стрілець, синку!.. На ось, це тобі, — і дід подав гостинець.
В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.
А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сірко додав:
— І коня матимеш, синку... Оцього ось, гнідого...
— Ану лиш, стара, — обідати!
Та в "старої" вже все було готове.
Розділ п'ятий
"П'ЯТНУВАННЯ"
Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: "Як на промисел рушати, то найперше — треба зброю в порядку мати".
Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві — і закипіла робота.
Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою "японку". А Григорій — трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи — чи не забув, як те все робиться.
Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно — чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую "іграшку" дістав.
— Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?
— Ну ж?..
— То від самого, можна сказати, найбільшого генерала — від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж...
І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та "япошків", — отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому — ветеранові тобто — оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на "гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!"
А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:
"Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю".
Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:
— Вгадав, вражої мами!.. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.
Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: "Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!.. Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії..."
Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку — чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.
Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. "Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?" Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, — швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала... І вже збирала докупи.
Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом... Охота була побавити Наталку, — бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і "ніяк не міг дати їй ради". І так її тикав, і сюди завертав, — а вона все розпадалася, не трималася купи... Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.
Та старого не проведеш, — ворушив усміхнене вусом, мовляв: "Дурій, дурій! Не бачу я..." Проте не втерпів і запитав:
— А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?.. Чи вмієш?..
Григорій почухав голову:
— Не пробував. Може, й умію... Не святі ж горшки ліплять...
— І то правда.
Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх — кожен до своєї рушниці — боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, — насаджувані на ремінь по чотири й по п'ять, вони вміщали велику кількість набоїв.
А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:
— А катни-но, Грицю, он туди... — махнув рукою ген на той бік під синю сопку: — Та візьми крейду... Крейду не забудь!..
Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити... По якімсь часі веселий примчав назад.
— Поп'ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В "п'ятно" стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.
— Е-е.. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. "І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити". Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови... Правий бік бінокля темнив.
— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
— А що то таке "лінза"? — це дід.
— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
— Отож така в нього господиня... Тут Наталка відібрала бінокля:
— Таке-е... Це зовсім добрий бінокль. Крутять...
— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:
— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
— Коли ж він неправильний...
— Я ж кажу... Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш... Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону...
— Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.
— Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише.
