Іду на вас - Опільський Юліан
Візантієць, вихованець цісарського двору, звик до всіляких каверз, підступів, прихованих злочинів, брехні, облуди, але зовсім не мав поняття, що це таке відвартість, щирість. Наче довбнею, вдарили його княжі слова. Він пустив з рук чарку, затрясся усім тілом, лице позеленіло, а очі підійшли під чоло, мов у трупа.
— Що?.. Як це?.. Звідки?.. — залебедів. Його вхопила гикавка, а зуб заскакував за зуб.
— Мені таке розказував Партеній! — додав спокійно тоном пояснення Святослав. В цю хвилину грек прийшов до себе. Коли Святослав дізнався про зраду від Партенія, то біда ще не була так велика. Калокир зібрав усі сили та всі здібності, які набув на візантійському дворі. Вмить почервонів і у крайній скаженості кинувся на Партенія.
— Рабе поганий! — заверещав. — То ти… ти… таку погань про мене… найвірнішого слугу — раба руського і болгарського царя розносиш і надієшся, що хтось тобі повірить? Скоте шолудивий… я на кіл тебе велю посадити… Дивись!
Тут Калокир вхопив ніж і, поки хто встиг йому перешкодити, вбив його досить глибоко у власну ліву руку. Тісна туніка, яку носив грек під багряницею, обагрилася кров’ю.
— Дивись, рабе, дивись і ти, царю, і ви, гості,— закликав з палаючим лицем, — ось так я за свою вірність послідню краплю крові виточу… Як правда, що це кров пливе з моєї власної волі, так правдивою є моя любов і вірність у серці!.. Ти, тварюко, ти, трусе, ти, вонюче стерво, боявся за своє собаче життя? Ось я тобі урятую його! Беріть його, — гукнув на переляканих служебників, — і посадіть на кіл.
Партерій кинувся назад, коли Калокир вхопив за ніж, бо думав, що той його справді вб’є на місці. Але коли це не сталося, догадався, що все те лише гра. В удаваній розпуці упав до ніг розгніваного, молив і благав про життя, але не випросив нічого. Слуги вивели його з гридниці. Вийшовши, усміхнувся вдоволено, протягнув зігнені плечі і звернувся у бічні двері, де була його кімнатка, у якій бажав виспатися по кількаденній подорожі. Але удар п’ястуком у карк повчив його, що його міркування не зовсім влучне. Відвернувся до наставника слуг, який штовхав його ззаду.
— Як смієш, рабе поганий, підносити руку на повірника його достойності? — обурився і глянув швидко в очі рабові, бо шукав у них виразу покори і покаяння. Але темні очі раба залишалися незмінними. У них десь на дні палав навіть маленький вогник прихованої злоби. Він мовчки вказував рукою на двері, за якими лежав замкнений майдан.
— Куди ведеш мене? — спитав Партеній вже покірніше.
— Як куди? — відповів наставник. — Може, не чув? — На кіл! Не пручайся, бо така воля пана, не гнівай його ще в останній хвилині.
Партенієві потемніло в очах. Від п’ят почали мурашки лізти йому по шкірі, а члени тіла терпли, наче у холодній воді.
— Що ти, — лепетав, — не зрозумів волі пана? Іди ще раз, поспитай, це ж не може бути! Вибити різками, видати на муки, втяти ногу, руку, ніс, уха, язик… видовбати очі… Але кіл? Ха, ха, ха!
Грек зареготав зразу якимсь страшним сміхом. Зуби вбив у долішню губу так, що аж кров спливала по бороді. І раптом упав Партеній на землю і заридав, захлипав плачем божевільної людини…
Наставник задумався. Може, справді наказ пана треба було інакше розуміти? Хто знає! Партеній знає хіба, що не вибрешеться, і, певно, не був би вертався у Доростол на погибель. Тому наказав слугам пильнувати в’язня, а сам подався у гридницю. По хвилині вернувся.
— Зв’язати злодія! — гукнув. — За це, що зрадив князя і нашого пана та оббрехав його перед князем, умре на колі і то негайно.
І раптом почув грек, що якийсь голос шептав йому ніби до уха: "Твоя смерть є рятунком Калокира"…
Та гадка прошибла його блискавкою. Партеній посинів увесь і втратив пам’ять.
По хвилині почув, що мурашки підлазять все вище і вище, аж залізли йому в мозок. Збудився і чув, як його витягли на майдан і кинули на землю. Коли розплющив очі, погляд його упав на біле, тупе вістря свіжозаструганого паля.
І тоді нелюдський рев, рев звірячої тривоги вирвався з грудей нещасного…
Тимчасом Святослав звістив Калокирові, що ромеї ідуть з великою силою у Македонію. Кесар Візантії переміг остаточно арабів і Варду Фоку, свояка цісаря Никифора, якого вбив Циміскій. Ідучи, видавав цісар своє військо за болгар, і ці почали збиратися у ватаги, щоби кинутися на русинів.
— У нас діла на всі руки, — усміхнувся князь, — але ми його зробимо. Я залишусь тут та примучу болгар, щоб не пиндючились, а ти, Калокире, підеш від мене у Переяславець та накажеш Свинельдові боронити балканські проходи від ромеїв, доки я не настигну… З тобою піде ще й Мстислав, бо Свинельд не молодий, а Мстислав— це голова, яких навіть у вас, греків, нема! Він перехитрив Партенія і Фарлафа.
Патрицій Калокир приглянувся докладно до молодця, а потім, усміхнувшись солодко, подарував йому великий перстень з самоцвітом.
— Це на добру дружбу, молодче! — сказав.
Молодець поклонився, але не віддав душі лукавому
грекові. Бистро слідив за кожним його рухом, бо дотеперішня служба навчила його, добре око й ухо не раз більше значить у життю, ніж не знати яка відвага й хоробрість.
Скоро вийшов князь з Мстиславом у терем, де мали обидва спочивати після дороги. Були самі, бо Калокир залишився у гридниці, де кінчився пир і дружинники розходилися додому.
— Князю, — почав тоді тихим голосом молодець, — що мені робити у Переяславці?
— Заступити Свинельда у Балканах і не віддати їх ромеям, хіба з життям. У цьому моя честь. Ти не знаєш, чому так. Ось бачиш, коли кесар Іван заколов кесаря Никифора, а труп викинув на сніг, взявся до правління мудро і діяльно. До мене послав послів, кажучи мені, щоб узяв собі нагороду, яку приобіцяв був Никифор, і йшов собі додому. Значить, що я й моя дружина, це ніби другі варяги, що їх можна дістати за гроші, скільки душа забажає. На те я відповів йому, що, крім окупу за міста, землі та болгар і за Корсунську волость, віддам йому решту й буду його другом. Але кесар став грозити мені, що поб’є та прожене силою, якщо не піду сам. Тоді я погрозив йому, що пошукаю його в Царгороді, і якби мене не покликала блаженна моя мати Ольга, певно, і духу роменів не було би по цей бік Боспору. Минулого року розбив Свинельд Варду Скліра з військом, а цього року хочу я сам доїхати кінця Царгородові, як доїхав Ітилеві, Саркелеві та Болгарові. Перемога залежить від проходів крізь Балкани. Тому пильнуй їх, як ока в голові.
Молодець задумався.
— Не во гнів тобі, княжа милість! — спитав по хвилині.— Чому ти не стратиш Калокира? Припечи його вогнем, і він усе виспіває і не одну тайну зрадить, про яку нікому і не снилося. Я чомусь йому не вірю, як не вірив Партенієві і Фарлафові.
Святослав засміявся і поплескав рукою по плечу молодця.
— І я йому не вірю, але вірю, що не буде вірнішого раба, ні гридня від нього, якщо нам пощастить. Ти за ним слідитимеш, а коли пройде небезпека, так ти не питай, лише бий, а як вб’єш, то не признавайся, бо скажуть, що ти псів б’єш. — Тут князь засміявся гірко. — Мені, бач, його треба. Багато ромеїв не любить вірменина Циміскія. Патріарх Василій не раз зраджував його плани. І Калокир має у Царгороді своїх прихильників, тому я його мушу до часу шанувати.
— А все-таки я його боюся
— Ха, ха, — засміявся князь, — я ні, але я не люблю його.
І Святослав з огидою тріпнув пальцями.
При вході з княжого двору вони побачили, що на майдані зібралася чимала товпа людей довкола високого чудовища, що дивилося на них величезними темними ямами очей. Святослав здригнувся. Мстислав мимохіть подався назад.
— Пар… теній! — прошептав.
— Бідолаха! — сказав князь. — Коли б я знав, що його посадять на паль, був би його сам велів убити топором або лишив у Корсуні ловити рибу.
Партеній сидів на палі, що пробивав йому нутрощі і власним тягарем вганяв тупе дерево чимраз глибше собі у тіло. Страшна розчіхрана голова з запалим, сірої фарби лицем дивилася темними ямами очей на глядачів, наче з зачудуванням і з страшною розпукою. Голова ця коливалася на всі сторони, немов бажала з усіх сторін якнайдокладніше приглянутися до князя.
Той відвернувся і плюнув. Мимо своєї суворої вдачі, мимо того, що не боявся ні смерті, ні ран, благородна душа його не зносила і не любила непотрібної жорстокості.
XI. БИТВА НА ДУНАЇ
Коли наступного дня Мстислав із Калокиром вибрались у дорогу, у Доростолі кипіла вже робота на всі руки. Вояки гострили зброю, ті, що мали коней, чистили і годували їх, готували борошно та сушене м’ясо на поживу, шили або лагодили одяг, — словом, нагадували собі всі ті дрібниці, від яких часто-густо залежить успіх походу, а за які не думає недосвідчена людина. Зле зшитий кафтан, невигідниї чревій, зігнутий шолом, заржавілий меч, зле прибитий цвяшок у щиті можуть бути причиною нездатності до бою, недуги або і смерті вояка.
Військо Святослава складалося з досвідчених вояків. Усі ті мужі провели вже на війнах та походах по кілька літ без перерви. Тому-то і не забували про потрібне. Опівдні причалили човни з дружиною, яку привіз Святослав з Києва. Варягів відправив князь таки зразу ж у Царгород,' бо не довіряв їм, а й вони самі радо покидали табір, у якому їх вождь став зрадником. Все-таки з жалем прощалися вони з князем, хоч не противилися його волі. Значного подарунку, який дав їм на прощання Святослав, не хотіли, а Рюар заявив від імені товаришів, що за зраду дарунків не дають, ані не беруть, га поручився словом вікінга, що ніхто з його людей не підійме меча на руські дружини.
Варяги відплили, а слідом розійшлися у різні сторони краю воєводи з дружинами "примучувати" болгар.
Незабаром виявилося, що лише бояри, у жилах яких пливла турецька кров, тягнули за Візантією. Простий народ слов’янського роду дружив з русинами і радів князем, що дані не брав, ніяких ворогів до краю не пускав, з мужиком поводився людяно і ласкаво. Усякому було рівне право перед лицем князя. За вбивство або покривдження простолюдина карав князь бояр і не бояр однаково строго і справедливо.
Саме ця справедливість стягала на нього ворогування грецьких вельмож та болгарського боярства. Чудеса розказували греки про жорстокість Святослава, тому слідом за вісткою, що Циміскій вирушив у Царгород, піднялися вельможі і почали ворохобитись.
