Маленький принц - Антуан де Сент Екзюпері

- Я тебе не покину.

Однак він був заклопотаний.

- Я кажу тобі це... і через змію. Не треба, щоб вона тебе вжалила... Змії злі. Може вжалити собі на втіху.

- Я тебе не покину.

Щось його заспокоїло.

- Правда, на другий укус у них не вистачає отрути...

Тієї ночі я не помітив, коли він пішов. Вислизнув нечутно. Коли я здогнав його, він ішов швидко й рішуче.

- А, це ти...- тільки й сказав мені.

І взяв мене за руку. Проте щось його ще тривожило.

- Ти даремно так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так...

Я мовчав.

- Розумієш... Це дуже далеко. Я не зможу забрати свого тіла. Це надто важко.

Я мовчав.

- Але це все одно що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати...

Я мовчав.



Він трохи занепав духом. А проте зробив ще одне зусилля:

- Знаєш, це буде гарно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі вони будуть ніби криниці з рипучою корбою. І всі зірки дадуть мені напитися...

Я мовчав.

- Це буде так гарно! У тебе буде п’ятсот мільйонів дзвіночків, у мене - п’ятсот мільйонів струмків...

І він теж замовк. Він плакав...

- Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.

І він сів, бо йому стало страшно.

Потім він ще сказав:

- Ти знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! І така довірлива. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма жалюгідними колючками...

Я теж сів, бо ноги більше не тримали мене.

- Ну от... Це все...- мовив він.

Якусь хвилину ще повагався, потім підвівся. І ступив тільки крок. А я не міг поворухнутися.



Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточок. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. А тоді впав - повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.



XXVII

І ось збігло вже шість років... Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: «Це просто втома...»

Тепер я трохи заспокоївся. Тобто... не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою планетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке... А ночами я люблю слухати зорі. Неначе вчувається передзвін п’ятисот мільйонів дзвіночків...

Але ось що дивно. В обротьці, яку я намалював маленькому принцові для його баранця, я забув домалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. Отож я питаю себе: «Що сталося там, на його планеті? Може, баранець з’їв троянду?..»

Іноді я кажу собі: «Ні, ясна річ! Маленький принц щоночі накриває троянду скляним ковпаком і пильно наглядає за своїм баранцем...» І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються.

А часом я кажу собі: «Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і тоді все може статися! Може, він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі тихцем вийшов баранець...» І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!..

Усе це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми ніколи не бачили, можливо, з’їв троянду...

Погляньте на небо. І спитайте себе: «Є ще та квітка чи її вже немає? Що, як баранець її з’їв?» І ви побачите, як усе змінюється...

І ніхто з дорослих ніколи не зрозуміє, як це важливо!



Як на мене, то це найкраще і найсумніше місце на всьому світі. Це той самий куточок пустелі, що намальований і на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Це тут маленький принц уперше з’явився на Землі, а потім зник.

Придивіться уважніше до цього краєвиду, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо ви колись опинитесь в Африці, в пустелі. І коли ви там проїжджатимете, благаю вас, не поспішайте, затримайтесь трохи саме під цією зіркою! І якщо до вас підійде маленький хлопчик з золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді - будьте ласкаві! - не залишайте мене у моїй великій журбі: мерщій напишіть мені, що він повернувся...