Облога Буші - Старицький Михайло
Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзятті, я неабияким став і межи запорожцями. Вір мені, що я й тепер таким же лишився... Півроку назад мене впізнав воєвода Чарнецький.
— Цей хижий вовк, ця ненатла звірюка! —з жахом скрикнула Орися,сплеснувши руками.
— Так, він — звір, тепер і я це казатиму; а проте він матчин брат... Так от, Орисю, він разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрі стояли близько трону і володіли незліченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбільшу кривду, котра перешкоджає королівській владі чинити добро і злагоду в своїй вітчизні. Чарнецький, єзуїт душею, укупі з іншими побратимами, побачивши загартованість моїх поглядів, зумів, одначе, привабити мене на свій бік. Він признав мої погляди зовсім правдивими, але, немов справді по щирості, вимагав від мене, яко сина свого краю, державної мужності... Він вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду і переконав туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати від оборонців своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вірою...
— Ну й що ж?! — запалялась Орися, всім серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.
— Виявилось, що все це брехня та лукавство! І в мене лишилась у серці тільки образа, що марно потрачено півроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання...
— Не втрачене,— тихо промовила Орися,— але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лічилося лишень днями?
— За що? Не знаю! Прости мені, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобі хоч на хвилину страждання. Втікаймо від цього пекла; я маю великі скарби; ми знайдемо десь в іншому краї, де забажаємо, собі щастя!
— А мій батько та мої друзі загинуть під руїнами? — спитала зблідла Орися.
— А що ж робити маєм? Що робити? — Корецький схопив її руки і притулив їх до своїх уст.— Якщо ти не хочеш утікати,— вигукнув він розпачливо,— то візьми цю шаблю і вбий мене!.. Коли ти віддаєш себе на загин, то мені не лишається вищого щастя, як умерти, — і вмерти від дорогої руки!
— Так умерти зі мною, мій дорогий, коханий, — шепотіла Орися, поклавши свої руки на Аитосеві плечі і гостро дивлячись йому в вічі, — задля тебе щастя? Так без мене тобі тяжко жити на світі?
— Страшенно!
— Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тоді ми з тобою не розлучимось!..
— Мій ти раю! Щастя моє! — перебив її мов ошалілий з радощів Корецький.
— Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобі час іти... Тут є одно потайне місце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи і потім не розлучимось. Ось ключ від потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.
— І ти прийдеш? — захлипуючись від радощів, спитав Антось.
— Прийду. Ось візьми ключа. Коли я довіряю тобі таку тайну, то діймай віри й мені!
— Вірю, вірю!
— Дожидай третього вибуху з цієї плющихи: це буде гасло, що я йду в підземне місце, а тепер... бувай!
Шляхтича вивели за браму, і знов брама зачинилась за ним і піднявся на ланцюгах висючий міст. Але Антось тепер ішов без краю щасливий, цілуючи дорогий задля нього ключ.
XII
Лянцкоронський, одержавши звістку, що козаки зреклися його умов, поручив закінчити облогу Чарнецькому. Вночі Чарнецький присунув до пригорода гармашню і поставив її на окопах. Уночі ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши містечко.
А сотник, востаннє зібравши решту своїх орлят, так почав казати:
— Слухайте, братчики! Хоча ми тут і поставили дві гармати, а, правду кажучи, тепер нас відразу задавлять.
— Проте не відразу, — відказав Шрам, — що ж, звичайно, сила й солому ламле...
— Так ось що: ти, Бабуре, і ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та ліву руч по хатах, і як вороги ринуть вже на майдан, то ви запаліть навкруги хати і вдарте ззаду.
— Чудово! — додав запорожець. — Хоч видно буде па той світ шляху шукати!
Всі зареготалися. Сотник звелів викотити два барила горілки і запросив козаків частуватись.
— Ну, товариші мої дорогі, щирі сини України, вип'ємо ж востаннє і на прощання за наш славний народ і за наші душі, — сказав він, —та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло світлих східців престолу божого, то всім нам благати милосердного бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуре-ній димом і залитій кров'ю країні!
— Даємо слово козацьке! — відгукнулись усі одностайно. Не встигло зійти ясне сонце, як у містечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стіни в хатах, посипалось з дзвяком скло і шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматні, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури і кришачи міцні замкові мури.
Сліпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурі і співав натхненну думу:
Он славо, козачая славо!
Така твоя доля кривава...
Ти за щастя рідного краю
Закликаєш нас завжди до раю!..
Але в одну мить з свистом прилетіла стріла і встромилася у саме серце народного співця... Затерпло воно, прикипівши кров'ю, і навіки затих його голос пророчий.
Козаки відбивались завзято, кожна куля несла у ворожі лави певну смерть, але на кожну кулю летіли з ворожого стану цілі сотні куль, і стукали вони об козачі кістки, пронизуючи наскрізь тіло. З гуком та гамором кинулися з трьох боків розсатанілі вороги на невеличку юрбу козаків; усі вони ринули натовпом — і поляки, і німці, і татари — з хижим воєводою Чарнецьким на чолі.
Замовкли вибухи, і почалась нерівна рукопашна різанина. Поранені стрілами, котрі ще стриміли у них па тілі, лицарі-борці налягали своїми останніми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвірілі козаки з нелюдською силою рубали голови ворогів, сікли їм шиї, кришили кістки і самі падали під ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.
— Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалічений сотник. — Боронитися нам більше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братці, один одного!
— Чуймо, пане сотнику! — відповіло навколо небагато вже голосів.
І сп'янілі відважні козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовиті почали рубати один одного.
Усі вже товариші полягли навколо сотника, вже він востаннє зацідив свому щирому другові перначем по чуприні, коли раптом схопили його за плечі п'ять дужих татар і накинули на шию аркана.
— Гей, братці, не давайте мене живцем на муки! — підняв до мурів помутнілі очі сотник.— Дочко! Не давай батька!
— Не дам, тату! — відповіла твердим голосом Орися і стрельнула з мушкета йому саме в голову.
Куля добре влучила і заспокоїла сотникову турботу на віки вічні.
Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлігся тягучий дзвін "по мертвому" і прокотився сумною луною геть по долині.
Всі, що були ще живі, святобливо увійшли у відчинені двері церкви і засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорній ризі, роздавши усім по запаленій свічці, почав правити заупокійну панахиду по душах, що стояли вже перед ворітьми іншого, невідомого життя...
А вороги, густими хмарами оточивши замкові мури, не наважувались лізти на них, жахаючись шаленої відваги "схизматського бидла".
Викликалось кілька завзятців. З острахом полізли вони по драбинах на самі мури і здивувались такій несподіванці: на дворі замку все було пусто. Ця вістка зразу облетіла все військо; воно аж загуло від радості, і у відімкнуту браму посунуло цілими хмарами зажерливе до грабіжки, хиже військо.
А з церкви було чутно журливі співи, і сумні акорди тихо коливалися у спокійному повітрі. Покидаючи цей світ, осяяні тьмяним блиманням свічок, усі спокійно дожидали смерті й велебно співали: "Co святими упокой, Христе, душі раб твоїх..."
А глибоко в льоху під церквою блимала факля, увіткнута в землю, де Орися, тріпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, і він, її виправданий друг, з'явився перед її очі, повний щастя.
— Мій любий! — кинулась до нього Орися.— Тепер я
скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов'ю і жлггя своє безталанне зіллю з тобою навіки!
— Навіки! До могили й за могилу!—з палом вигукнув Антось, схоплюючії її в обійми.
— Пора! —здалека почувся оклик в льоху.— Підпалюють церкву!
— Пора! Летімо ж, мін орле сизий, укупі! — міцно обняла Орися ошалілого від щастя друга свого і лівою рукою кинула факлю в бочку з порохом...
Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося... "Орлине гніздо" укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ні гуркоту, ні тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяєвом далину, де нема ні сліз, ні ридання, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує лишень одна свята любов...
