Викрадення - Тендюк Леонід

Обличчя його спохмурніло, він по-старечому згорбився, гачкуватий ніс ще більше видовжився й одвис.

Щоб підбадьорити товариша, я зізнався:

— Не журися, женишок! Окань твердить, що "гомо сапієнс" — розумне створіння.

— Тоді це про мене сказано! — зрадів він.

Штурм океану не припинявся. Щоранку підводний апарат вирушав на розвідку.

Ми його старанно споряджали. Після повернення батискафа у нас, матросів, знову було по зав'язку роботи: треба той апарат підняти на судно, допомогти природознавцям розібрати й перенести в лабораторію зразки добутого грунту. І ще сила-силенна справ.

— Трудіться, голубчики, не лінуйтеся. Наука вас не забуде, і ваші імена, можливо, залишаться на скрижалях океанографії, — щоразу підохочує Заєць.

Сьогодні Альфред особливо збуджений: механічний захват-маніпулятор приніс уламки серпентініту. Породу ту, бачимо, геологи передають із рук у руки. Вони про щось жваво говорять, роблять усілякі припущення та висновки.

— Немає сумніву, "Садко" натрапив на рифтову долину.

— А глибокий рифт — не що інше, як тріщина земної кори на серединно-океанійському хребті.

— Вельмишановний, цей хребет кілька років тому вивчав наш "Витязь". Ми тоді помітили високу магнітну аномалію, пов'язану з рифтовою долиною. Здогадувалися й раніше, що по таких тріщинах піднімається перидотитова магма — речовина самої мантії. Донедавна ту магму, як ви знаєте, нікому не вдавалося зібрати. Та й сейсмічне зондування дна не довело, що магма із земних глибин виходить на поверхню.

— Порода, яка утворюється від перидотитової магми, — серпентініт, ось перед нами. І скільки ж брил! Вітаю вас, колего!

— Я гадаю, ці породи залягають суцільним масивом. На думку Гліба Семеновича, земна кора тут розірвана, і мантія підступає аж до поверхні. Отже, ми на порозі великих відкриттів у підземному царстві — Плутонії.

Вислухавши природознавця, я подумав: от би й мені хоч краєчком ока зазирнути в те царство! Я навіть не припускав, що моє бажання так скоро здійсниться…

Тим часом океанолог відповідав своєму оптимістично настроєному товаришу:

— Цілком з вами згоден, що настають великі звершення. Або-або! Як казали древні: терціум нон датур — третього не дано.

Сашко Кукса, злий на геологів, які особливо наполягали на винесенні йому суворої догани, й собі втрутився в розмову:

— Тартіно-буратіно, перетрум стрептоціно, — сказав він пошепки. — В перекладі з давньогрецької це означає: не трать, куме, сили та спускайся на дно!

Ми з Сашком ось уже кілька годин переносимо важкенні брили: до вечора треба впоратись, і ми, не розгинаючи спини, стараємось.

Тоді-то нас і "запеленгував" своїм всевидючим оком Антрекот Антрекотович.

Кок схопив пензель — мольберт його стояв за брашпилем, на кормовій надбудові, — і гайда малювати.

— Хвилиночку! — гукнув він, коли ми, нав'ючені камінням, проходили мимо. — Зупиніться, трудівники! Ось так. Народ повинен знати своїх героїв.

Не встигли ми перенести зразки грунту в лабораторію, як кок-живописець заявив, що наші портрети вже готові і що копія, мовляв, тобто його картина, краща, ніж оригінал — Сашко і я.

Ми піднялися до нього в "курятник" — на невеликий горішній майданчик — і, глянувши, зойкнули: з полотна на нас дивилися два відчайдушні паливоди!

Не знаю, в кого вчився живопису Антрекот Антрекотович, чию творчу манеру наслідував, але наш образ він спотворив зовсім. Кукса — високий, сухорлявий, в червоній фесці — був схожий на турка, я — на японського рикшу: вилицюватий, з вузькими щілинками замість очей, чорночубий, низькорослий, яким, до речі, ніколи не був.

І взагалі це були не ми, а якісь крадії, що, озираючись, несли на собі важкі клумаки й лантухи.

— Антрекоте! — першим обурився Кукса. — За таку мазанину тебе треба повісити на реї або кинути акулам на обід — вони он шастають за бортом.

Я підтримав Сашка.

— Дивний народ! — розвів руками маляр. — Їх прославляєш, а вони ще й кирпу гнуть. Та знаєте ви, скільки може коштувати отака картина, якщо б її віднести в антикварний магазин або віддати справжньому шанувальникові мистецтва? Не менше як сто карбованців. Композиційно вона зроблена блискуче. А задум як вирішено! Трудовий пафос пензлем узагалі важко передати, а я його таки передав — у стилі старих фламандських майстрів, зокрема Рубенса. М'язи на ваших ногах, як у ломових коней, мускулисті, напружені, ви — це написано на ваших фізіономіях, — крім своїх лантухів, ні про що не думаєте і нічого не бачите. Або візьміть тло: спокійне море. Ця ідилія й умиротворіння на моєму полотні геніально контрастує з елементом вашого трудового ентузіазму й неспокою. Згадайте відому картину Рубенса "Повернення женців".

— До чого тут Рубенс і женці! Сам ти жнець і на наших шлунках грець! — вислухавши маляра, зауважив Сашко. — Антрекоте, Антрекоте, на що ти витрачаєш свою кипучу енергію! У нас, буває, кишки марш грають — їсти хочеться, аж шкура болить, а прийдеш в їдальню, ти частуєш одним і тим же.

— Ви прожерливі, як акули. Людина повинна жити не хлібом єдиним.

— Потягай такі вантажі, як ми, іншої заспіваєш, — докинув я.

— Я з вами не хочу сперечатися, — образився Антрекот. — Це — безнадійно. До розуміння справжнього мистецтва, як вам, до речі, говорив і Окань, ви просто не доросли.

І ущипливо додав:

— До речі, дехто іншої думки про мої картини…

— Хто саме?

— Мегерович, наприклад.

— А ти що — завершив його портрет?

— Гм… — затнувся Антрекот. — Я-то завершив, і Стецько роботу мою високо оцінив, але один із кухарчуків — такий же невіглас, як ви — накрив ним казан із кашею. Фарба полускалась, відстала. На тому місці, де була штурманова голова, розпливлася біла пляма й утворилася дірка.

Ми були задоволені. Особливо нас розвеселило, що замість голови виникла дірка. І ми порадили Антрекотові нашими портретами теж накривати горшки.

Він склав мольберт і — пузо войовничо вперед! — попрямував на камбуз.

А наш "трудовий ентузіазм", як сказав Кукса, наростав з кожною хвилиною: ми, розмальовані й оспівані Антрекотом рубенсовські герої, і далі вергали й переносили від батискафа решту каміння.

Розділ чотирнадцятий

СУМНІ ДНІ

На "Садку" траур — здохла капітанова папуга.

Максим Роскошний транслює по судновій радіомережі фуги Баха та іншу журливу музику. Гітара Антрекота Антрекотовича теж звучить, настроєна на мінорний лад. Замість молодецьких пісень Висоцького, щоденного репертуару Антрекота, він із Підвиванням наспівує старовинний жалібний романс "Пташечка".

Смерть папуги Кукса прокоментував так:

— Перестало битися серце нашого вірного супутника. Серце, сповнене палкої любові до трудівників моря.

І Сашко — великий актор-трагік! — змахнув із вій непрохану "сльозу".

Багато років тішила Гордія Гордійовича ця вигадлива птаха. Сім'ї в нашого капітана немає, от він і припав душею до пернатого створіння.

Стецько Мегерович розповідав, ніби папуга вилупилася з яйця, що його Гордій Гордійович привіз із острова, на який висаджував наукову експедицію.

На знак поваги тубільний вождь запропонував мореплавцю розтатуювати обличчя, як те роблять усі остров'яни. Коли ж Гордійович відмовився, вождь вручив йому (такий, бач, там звичай) яйце папуги угугу.

Але дарунок мало не загинув: кок зібрався було готувати з нього екзотичний омлет. Та раптом почув:

— Не смій, варваре! Яйце — священне.

Розповідали, що пташеня висиділа корабельна кицька і що судно, на якому плавав Гордій Гордійович, потонуло. З екіпажу врятувався лише він та папуга. Примостилась на його, капітановій, маківці, і таким чином добралася до берега.

Відтоді вони подружили.

Жити б Угугу та жити — Гордій Гордійович неабияк доглядав птаха. Та й ми, матроси, полюбили його, хоч, правда, й навчили всяких сороміцьких слів. Але хлопці, що змінили нас на вахтуванні, виявилися легковажними. Вони відчинили в ходовій рубці двері, і папуга застудилася.

— Кра… кра… крабові душі! — тільки й змогла вимовити — останнє з нашої науки. І впала намертво.

Засмучений кончиною свого улюбленця, Гордій Гордійович затуманеним поглядом проводжає тепер кожного перелітного птаха. Він, накульгуючи, піймав з перебитим крилом фаетона, що вдосвіта сів на палубу, і, розчулений, відніс до себе в каюту.

Сьогодні, на третій день після траурної події, Кукса надумав висловити капітану своє співчуття. Але я вчасно його зупинив.

— Краще не ходи! Кеп може тебе неправильно зрозуміти, а з нас і так досить хули.

— Мудрець! — плеснув мене по плечу Сашко. — Що б я без тебе робив?

— Отож, — в тон йому відповів я. — Шануй друга, як капітан папугу.

Ми щойно впоралися з роботою — батискаф, підготовлений нами для подорожі в глибини, стояв на палубі. Поки боцман десь загаявся, вирішили спочити.

Вранішнє сонце ще не розгарячилося. Під його ласкавим промінням та від музики, що безперестанку лилася з гучномовців, я прихилився до перетинки трюму і тут-таки, на Дерібасівській, заснув.

Снилося, що папуга говорить людським голосом. Спочатку вона мовчки сиділа в клітці, потім перетворилася з крихітної пташки у велетня-боцмана.

Змахнувши крилами, скочила на клотик грот-щогли, прокричала, заїкаючись, як Степанович:

— Кра… кра! Ви, диваки, шукаєте Гондвану. А чи відомо вам, що вона в мене у рундуці?

— Гондвана?! — здивувавсь я.

— Атож, — відповів боцман-птах. — Її Данило й Кім привезли на батискафі. Антрекот уже намалював знахідку в профіль і анфас, а ви з Куком візьміть шкребло та пооббивайте черепашки, що поприлипали до її днища, і заодно гарненько посуричіть. Та міцніше тримайте відтяжки, щоб, бува, материк знову не сповз в океан — нащадки нам цього не пробачать.

— Нічого не розумію! — скориставшись паузою, коли папуга замовкла, випалив я. — Навіщо затонулий материк суричити?

— Ти взагалі багато чого не розумієш, — насмішкувато сказав птах.

Не встиг я кліпнути оком, як він скочив униз і, тепер уже голосом Василя Оканя, мовив:

— Слухай сюди: це правда, що співає Антрекот, ніби аборигени з'їли Кука?

— Ти маєш на увазі нашого Сашка?

— Ні, того англійського мореплавця, Джеймса Кука, що на Гавайях вступив у сутичку з тубільцями.

— Не можу тобі відповісти, друже. По-моєму, свою кровожерливість Антрекот приписує іншим.

— Так я й знав! — спогорда відказав Угугу. — Ти, да Гама, сердишся на Антрекота через те, що він тебе намалював карликом — манюсіньким-манюсіньким таким.